П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
22 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 484/5156/21
Головуючий І інстанції: Закревський В.І.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2022 року (м.Первомайськ, дата складання повного тексту рішення - 04.10.2022р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Миколаївській області та поліцейського ВРПП Первомайського РВП ГУНП в Миколаївській області Адамовського Максима Олександровича про визнання протиправною та скасування постанови,-
22.12.2021р. ОСОБА_1 звернувся до Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом до ГУ НП в Миколаївській області та поліцейського ВРПП Первомайського РВП ГУ НП в Миколаївській області Адамовського М.О., в якому просив суд визнати протиправною та скасувати постанову від 25.10.2021р. серії БАБ №085182, складену капралом поліції Адамовським М.О. про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.122 КУпАП та накладено штраф у розмірі - 340 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25.10.2021р. поліцейським ВРПП Первомайського РВП ГУ НП в Миколаївській області Адамовським М.О. було винесено постанову серії БАБ №085182 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.122 КУпАП та накладено штраф в розмірі 340 грн. Позивач не згоден із даною постановою, вважає її протиправною, незаконною, і такою, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем, при її винесенні, всупереч вимогам чинного законодавства не було повно з'ясовано чи було вчинено зазначене адміністративне правопорушення, та чи наявна саме його вина у вчиненні цього правопорушення.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги категорично не визнав та мотивовано просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2022 року (ухваленим у відкритому судовому засіданні) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено в повному обсязі.
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 12.06.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Первомайського міськрайонний суд Миколаївської області від 04.10.2022р. та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03.07.2023р. апеляційну скаргу було залишено без руху з підстав пропуску строку на апеляційне оскарження.
28.04.2023р. позивачем подано заяву про поновлення строку на оскарження судового рішення.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2023р. клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції від 04.10.2022р. - залишено без задоволення, а у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою - відмовлено.
Однак, вказану ухвалу було оскаржено позивачем в касаційному порядку.
Постановою Верховного Суду від 15.05.2024р. касаційну скаргу позивача - задоволено, ухвалу П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2023р. - скасовано, а справу - направлено до суду апеляційної інстанції для продовження її розгляду.
29.05.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.05.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
При цьому, з урахування правових висновків Верховного Суду, позивачу було поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Первомайського міськрайонний суд Миколаївської області від 04.10.2022р.
Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
26.06.2024р. позивачем надіслано до суду 2-ї інстанції додаткові докази, а саме відеофайли на DVD-дисках, які були долучені до матеріалів справи.
09.07.2024р. на адресу апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_1 про відвід головуючого судді - Осіпова Ю.В.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.07.2024р. заявлений ОСОБА_1 відвід головуючого судді - Осіпова Ю.В. у справі №484/5156/21 - визнано необґрунтованим та, в порядку ст.40 КАС України, заяву передано для вирішення іншому судді, який не входить до складу суду.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.07.2024р. у задоволенні заяви апелянта про відвід головуючого судді - Осіпова Ю.В. - відмовлено.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Враховуючи терміни тимчасової непрацездатності судді Коваля М.П. (з 07.06.2024р. по 09.07.2024р.) та перебування судді Скрипченка В.О. у відпустці (у період з 04.07.2024р. по 17.07.2024р.), розгляд даної справи фактично здійснюється судом апеляційної інстанції у строки, передбачені у ч.5 ст.286 КАС України.
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
25.10.2021р. поліцейським ВРПП Первомайського РВП ГУ НП в Миколаївській області капралом поліції Адамовським М.О. було винесено постанову серії БАБ №085182 про притягнення позивача - ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.122 КУпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі - 340 грн.
Так, зі змісту вказаної постанови вбачається, що 25.10.2021р. о 18.55 год. ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом «Volkswagen Polo» з реєстраційним номером « НОМЕР_1 », по вул.Миколи Вінграновського в м.Первомайськ Миколаївської області, не виконав вимогу дорожнього знаку 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено», т.б. не здійснив повну зупинку та, відповідно, продовжив далі рух без зупинки.
Не погоджуючись із правомірністю винесеної відповідачем постанови від 25.10.2021р. про притягнення до адміністративної відповідальності, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржувана постанова була прийнята відповідачем законно та з дотриманням приписів чинного законодавства, що свідчить про відсутність будь-яких правових підстав для її скасування.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Даним конституційним положенням кореспондує ч.1 ст.8 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015р. №580-VIII.
У відповідності до п.8 ч.1 ст.23 Закону №580-VIII, поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.
Як визначено ст.35 цього Закону, поліцейський може зупиняти транспортні засоби у разі якщо водій порушив Правила дорожнього руху.
Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993р. №3353-ХІІ, встановлюють «Правила дорожнього руху» (затв. постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306 із змінами та доповненнями).
У силу положень ч.5 ст.14 Закону №3353-ХІІ, учасники дорожнього руху зобов'язані знати та неухильно дотримувати вимог цього Закону, ПДР та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
За змістом п.п.1.3,1.9 ПДР України, учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Пунктом 2.4 (а) цих Правил закріплено, що на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися із дотриманням вимог ПДР України, а також пред'явити для перевірки документи, зазначені в п.2.1, зокрема, посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
За визначенням ст.9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) є протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Нормами ч.1 ст.122 КУпАП передбачено відповідальність водіїв за порушення вимог дорожніх знаків і розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах.
Порушення даної норми, тягне за собою накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить - 340 грн.
У відповідності до ст.283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених ч.2 цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
У той же час, ст.7 КУпАП передбачено те, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами та посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів та зміцнення законності.
Положеннями ст.280 КУпАП закріплено «обов'язок» посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.
Доказами ж в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідні дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- та кінозйомки, відеозапису або засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами (ст.251 КУпАП).
Як вбачається зі змісту ст.252 КУпАП, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності дійсно можливе за наявності події адміністративного правопорушення та вини цієї особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами, на підставі своєчасного, всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин справи. При цьому, виходячи із закріпленого в ч.4 ст.129 Конституції України принципу змагальності та рівності сторін у судочинстві, обов'язок доказування законності застосування адміністративного стягнення при розгляді скарги громадянина в суді покладається саме на орган (посадову особу), яким винесено оскаржувану постанову.
Як чітко визначено приписами ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах стосовно оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Належними є докази, які містять інформацію відносно предмета доказування. Предметом же доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи та підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.62 Конституції України, вина особи, яка притягується до відповідальності, має бути доведена належними доказами, а не ґрунтуватись на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Так, як встановлено колегією суддів і підтверджується матеріалами справи, підставою для прийняття оскаржуваної постанови від 25.10.2021р. серії БАБ №085182 стало порушення позивачем, як водієм ТЗ, вимог дорожнього знаку 2.2 (ПДР України) «Проїзд без зупинки заборонено», а саме продовження ним руху далі (тобто після дорожнього знаку) без попереднього здійснення повної зупинки.
Саме такий склад правопорушення зазначено у спірній постанові про притягнення позивача до адміністративної відповідальності та саме за це до нього застосовано штрафні санкції, передбачені ч.1 ст.122 КУпАП, що жодним чином і не заперечується позивачем.
Так, за змістом адміністративного позову, основоположними доводами позивача фактично є те, що вказаний знак «Проїзд без зупинки заборонено» йому було не видно, оскільки на його думку, знак нібито було встановлено з порушеннями і в нічний час він не відображує світло, через що, власне, виконання його вимог було неможливим.
Вирішуючи питання щодо обґрунтованості поданої апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу, що учасники дорожнього руху, відповідно до п.1.3 ПДР України, зобов'язані не лише знати, а й неухильно виконувати вимоги цих Правил.
Підпунктом «б» п.8.4 ПДР дорожні знаки (додаток 1) поділяються, зокрема, на знаки пріоритету. Встановлюють черговість проїзду перехресть, перехрещень проїзних частин або ж вузьких ділянок дороги.
Зокрема, дорожній знак 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено» відноситься до знаків пріоритету і передбачає, що «забороняється проїзд без зупинки перед розміткою 1.12 (стоп-лінія), а у разі, коли вона відсутня, перед знаком. Необхідно дати дорогу транспортним засобам, що рухаються дорогою, яка перетинається, а за наявності таблички 7.8 - транспортним засобам, що рухаються головною дорогою, а також праворуч рівнозначною дорогою».
З огляду на наведені вище вимоги ПДР України, позивач у спірній ситуації зобов'язаний був зупинитися саме перед знаком.
Пунктом 2 розділу 33 ПДР України передбачено, що знаки 2.1-2.3, 2.5 і 2.6 встановлюються безпосередньо перед перехрестям або вузькою ділянкою дороги.
Якщо безпосередньо перед перехрестям встановлено знак 2.2, йому повинен передувати знак 2.1 з додатковою табличкою 7.1.2. Якщо знак 2.2 встановлений перед залізничним переїздом, що не охороняється та не обладнаний світлофорною сигналізацією, водій повинен зупинитися перед стоп-лінією, а за її відсутності - перед цим знаком.
За загальним правилом дорожній знак 2.2 має встановлюватись на перехресті проїзних частин, оскільки його метою є визначення пріоритету у русі певним учасникам дорожнього руху.
Відповідно до п.8.2-1 ПДР України, дорожні знаки застосовуються відповідно до цих Правил та повинні відповідати вимогам національного стандарту. Дорожні знаки повинні розміщуватися таким чином, щоб їх було добре видно учасникам дорожнього руху як у світлу, так і в темну пору доби. При цьому дорожні знаки не повинні бути закриті повністю або ж частково від учасників дорожнього руху будь-якими перешкодами. Дорожні знаки повинні бути видимими на відстані не менш як 100 м за напрямком руху та розміщеними не вище 6 м над рівнем проїзної частини. Дорожні знаки встановлюються обабіч дороги на тому її боці, що відповідає напрямку руху. Для поліпшення сприйняття дорожніх знаків вони можуть бути розміщені над проїзною частиною.
Якщо ж дорога має більше ніж одну смугу для руху в одному напрямку, установлений обабіч дороги відповідного напрямку дорожній знак дублюється на розділювальній смузі, над проїзною частиною або на протилежному боці дороги (у разі, коли для руху в зустрічному напрямку є не більше ніж дві смуги).
Водночас, дорожні знаки розміщуються таким чином, щоб інформацію, яку вони передають, могли б сприймати саме ті учасники руху, для яких вона призначена.
Пунктом 14.1.1 Правил розташування дорожніх знаків визначених Національним стандартом України - ДСТУ 4100-2021 «Знаки дорожні. Загальні технічні умови. Правила застосування» регламентовано те, що дорожні знаки необхідно розташовувати так, щоб їх добре бачили учасники дорожнього руху як у світлий, так і в темний час доби, була забезпечена зручність експлуатування і обслуговування, а також було неможливе їх ненавмисне пошкодження. При цьому вони не повинні бути затулені від учасників дорожнього руху будь-якими перешкодами (зеленими насадженнями, щоглами зовнішнього освітлення тощо).
Під час розташування дорожніх знаків повинна бути забезпечена спрямованість інформації, яку вони передають, тільки до тих учасників руху, для яких її призначено.
Дорожні знаки повинні бути видимі за відстані не менше ніж 100 м за напрямком руху.
На ділянках доріг, де дорожню розмітку важко побачити в певні сезони року (сніг, винос бруду на проїзну частину тощо) або не можна негайно відновити, повинні бути установлені відповідні за змістом дорожні знаки.
Знаки із внутрішнім освітленням застосовують на ділянках доріг зі стаціонарним освітленням, яке увімкнене на весь темний час доби. Знаки зі світлоповертальною поверхнею застосовують на ділянках доріг без стаціонарного освітлення, а також на ділянках доріг зі стаціонарним освітленням, за умови забезпечення видимості знаків за відстані не менше ніж 100 м як у світлий, так і в темний час доби. При цьому, залежно від рівня освітленості, застосовують також знаки із інтенсивністю світлоповертання (клас плівки), яка фактично дає змогу забезпечити контрастність, розрізненість та читабельність зображення знака на загальному фоні (п.14.2.1 ДСТУ 4100-2021).
Як передбачено п.14.2.4 ДСТУ 4100-2021, знаки потрібно встановлювати з правого боку дороги поза проїзною частиною та узбіччям (дозволено установлювати на присипній бермі), на тротуарі (за умови, що опори знаків не заважають руху особам на інвалідних візках), розділювальній смузі, газоні тощо та над проїзною частиною (на консольній, рамній опорі, розтяжці тощо) крім випадків, що спеціально обумовлені цим стандартом. Спосіб установлення знака визначається з урахуванням 14.2.17. На дорогах із двома і більше смугами для руху в одному напрямку знаки, що встановлені з правого боку дороги (з урахуванням інформації, що міститься на них), потрібно дублювати.
Дублюючі знаки рекомендовано встановлювати на розділювальній смузі, а за її відсутності чи недостатньої ширини - над дорогою або ж на лівому боці дороги, якщо для руху в зустрічному напрямку є не більше ніж дві смуги.
Знаки також дозволено розміщувати на опорах зовнішнього освітлення, електрозв'язку, інших інженерних мереж.
Статтею 6 Конвенції «Про дорожні знаки та сигнали» від 08.11.1968р. визначено, що дорожні знаки встановлюються таким чином, щоб їх легко та своєчасно могли розпізнати водії, для яких вони призначені. Будь-який знак, встановлений на стороні дороги, що відповідає напрямку руху повинен бути повторений над проїжджою частиною або ж на протилежній стороні дороги, якщо місцеві умови такі, що цей знак може не бути своєчасно замічений водіями транспортних засобів, для яких він призначений.
Так, як вбачається з матеріалів справи, в тому числі і з самостійно зробленою позивачем фотофіксації, на місці зупинення транспортного засобу позивача, дійсно є в наявності спірний знак 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено», при цьому, він не чим не затулений від учасників дорожнього руху, є чітко видимим за напрямком руху, має належний рівень освітленості (в темний час доби) і має належну контрастність, розрізненість та читабельність зображення такого знака на загальному фоні.
Отже, наближаючись до дорожнього знаку знак 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено» водій ОСОБА_1 мав беззаперечно виконати вимоги ПДР України та здійснити зупинку транспортного засобу перед таким знаком. Натомість, як свідчать матеріали справи, позивач цього не зробив, що ним фактично і не заперечувалося як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, а відтак останній, на думку суду, дійсно порушив вимоги п.8.4(б) ПДР України та, як наслідок, допустив правопорушення, за яке передбачена відповідальність за ч.1 ст.122 КУпАП.
Суд першої інстанції, у цьому контексті, вірно зауважив, що позивач не заперечує тих обставин, що не здійснив повної зупинки свого транспортного засобу безпосередньо перед дорожнім знаком 2.2 «Проїзд без зупинки заборонено».
Отже, враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів, як і суд 1-ї інстанції, погоджується з тим, що відповідачем, в даному випадку, було цілком правомірно винесено спірну постанову про накладення адміністративного стягнення за порушення вимог ч.1 ст.122 КУпАП.
Погоджуючись з висновками суду 1-ї інстанції стосовно правомірності прийнятої постанови від 25.10.2021р. серії БАБ №085182, колегія суддів також одночасно вважає за необхідне зазначити й про те, що надані позивачем до суду апеляційної інстанції відеозаписи, які хоча і не викликають сумнівів у тому, що саме ними були зафіксовані події за участі сторін у даній справі, свідчать про те, що такі стосуються складення поліцейським відносно ОСОБА_1 протоколів про адміністративне правопорушення у 2024р. (тобто взагалі інших рішень), а тому не стосуються предмета спору в даній справі та жодним чином не впливають на законність даного рішення суду першої інстанції. Водночас, не варто залишати поза увагою і той факт, що за змістом наданих відеозаписів позивач не лише не заперечує, а й фактично сам підтверджує факт не зупинення перед знаком 2.2. т.б. вчинення ним даного адміністративного правопорушення 25.10.2021р.
До того ж, факт вчинення адміністративного правопорушення беззаперечно підтверджується і матеріалами справи (в т.ч. і поясненнями посадової особи поліції), в яких хоч і не зафіксовано безпосередньо моменту проїзду позивачем без зупинки повз даного дорожнього знаку (т.б. відеозапис відсутній у зв'язку з закінченням встановленого Інструкцією №100 від 03.02.2016р. терміну його зберігання), але зміст наявних у справі доказів дорожньої обстановки (зміст грубого спілкування позивача з інспектором; огляд позивачем та надані ним фотоматеріали місця розташування спірного дорожнього знаку тощо) в їх сукупності чітко свідчить про те, що відповідна подія дійсно мала місце.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії або ж бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений ст.71 КАС України розподіляється таким чином, що позивач зобов'язаний довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу адміністративного позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову, що відповідає правій позиції Верховного Суду, яка була викладена у постановах від 14.03.2018р. у справі №760/2846/17 та від 14.02.2018р. у справі №536/583/17.
Колегія суддів зауважує, що відповідачем на дотримання вимог ч.2 ст.77 КАС України було доведено правомірність притягнення позивача до адміністративної відповідальності, оскільки зміст оскаржуваної постанови чітко відображає склад адміністративного правопорушень.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах даної справи, заявлені позовні є такими, що не підлягають задоволенню. Відповідно, колегія суддів не знаходить підстав і для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З огляду на зазначене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.286,308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2022 року - без змін
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови виготовлено: 22.07.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко