Справа № 646/2851/24
№ провадження 2/646/1782/2024
18 липня 2024 року м.Харків
Червонозаводський районний суд м.Харкова у складі: головуючого - судді Демченко І.М., за участю секретаря Кочитової Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення режиму окремого проживання подружжя,
ОСОБА_1 звернувся до Червонозаводського районного суду м.Харкова з позовом про встановлення режиму окремого проживання з дружиною ОСОБА_2 , шлюб з якою зареєстрований 16 січня 2021 року Куп'янським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків).
У позовні заяві ОСОБА_1 вказує на те, що після окупації військами рф міста Куп'янська Харківської області він разом з дружиною та їх малолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхали до м.Харкова, де до середини жовтня 2023 року проживали у квартирі АДРЕСА_1 , між ними були звичайні добрі відносини. Однак, у жовтня 2023 року дружина покинула його з сином та залишила їх місце проживання, повідомивши, що вона не бажає з ним жити. Після такого вчинку дружини він був спантеличений та сприймав таку поведінку, як реальну. Він намагався переконати її та умовити повернутися, однак відповідач уникає контакту з ним та заблокувала його номер телефону.
Посилаючись на те, що він не бажає розривати шлюб з відповідачкою та має намір у подальшому відновити сімейні відносини з нею, однак він не впевнений, що його прагнення зберегти сім'ю буде мати позитивний результат, тому з метою недопущення розповсюдження на майно, яке він зараз придбає від здійснення підприємницької діяльності, статусу «об'єкта спільної сумісної власності подружжя», та унеможливлення у подальшому покладення на нього боргових зобов'язань відповідачки за кредитними договорами, просить суд встановити режим окремого проживання подружжя.
Ухвалою від 14.03.2024 позовну заяву прийнято до провадження та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
15.04.2024 позивачем подано до суду заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
Ухвалою суду від 17.05.2024 підготовче провадження закрито та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Відповідно до вимог ч.3 ст. 223 ЦПК України у разі неявки учасника справи, який належним чином повідомлений про судове засідання, без поважних причин або без повідомлення причин неявки, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, враховуючи позицію Верховного Суду у справі № 911/3142/12 від 18.03.2021, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду. Крім того, направлені за місцем реєстрації відповідача судові виклики відділенням поштового зв'язку повернуті на зворотну адресу суду з позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до постанови КЦС ВС від 10.05.2023 № 755/17944/18 (61-185св23) довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку «адресат відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду, зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.
Частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
На підставі копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , встановлено, що 16 січня 2021 року між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , Куп'янським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) зареєстровано шлюб за актовим записом № 07.
Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 21.01.2023, в якому позивач зазначений батьком, а відповідачка - матір'ю дитини.
У позовній заяві позивач зазначає, що на теперішній час він не готовий вирішити питання щодо розірвання шлюбу з відповідачкою та має намір у майбутньому відновити сімейні відносини, а встановлення режиму окремого проживання на цей час захистить його майнові права та інтереси.
Кожна особа відповідно до національного законодавства (ст. 291 ЦК України, ст. 4 СК України) та міжнародних договорів має право на сім'ю. Зокрема, гарантується рівність та дотримання прав людини при укладенні шлюбу, перебуванні в ньому, розірванні тощо. Будь-які питання, пов'язані з сімейними, в тому числі й шлюбними відносинами, особа вирішує самостійно, на власний розсуд та переконання, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4 ст. 56 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Частина перша статті 119 Сімейного кодексу України визначає, що за заявою подружжя або позовом одного з них, суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.
Статтею 120 Сімейного кодексу України передбачено, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлені шлюбним договором.
У разі встановлення режиму окремого проживання - майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що при застосуванні положень статей 119,120 Сімейного кодексу України судам необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер. Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Режим окремого проживання може встановлюватися судом не тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою подружжя, яке досягло спільної згоди. Вирішуючи заяву в порядку ст. 119 Сімейного кодексу України, суд повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатися в доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань.
Отже, режим окремого проживання подружжя - це встановлений судовим рішенням певний порядок життя подружжя, який з одного боку характеризується наявністю шлюбу, а з іншого проживанням подружжя в різних місцях, але з дотриманням усіх обов'язків щодо утримання своїх неповнолітніх дітей.
Суду при встановленні режиму окремого проживання подружжя необхідно враховувати інтереси спільних дітей. Тобто встановлення в судовому порядку режиму окремого проживання подружжя можливе за наявності дітей і вважається як альтернатива розлученню. Проте ініціатива у встановленні сепарації не може виходити від суду, тільки від подружжя (одного з них).
Звертаючись до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання позивач як на підстави позову зазначив, що з 16 січня 2021 року він перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, а з середини жовтня 2023 року дружина покинула його з сином та проживає окремо, вважає що встановлення режиму окремого проживання з ОСОБА_2 захистить його права, однак позивачем не зазначено відомостей щодо наявності домовленості між батьками з приводу проживання їх спільної дитини та участі батьків у вихованні у випадку сепарації.
Також, не надані належні та допустимі докази, що режим окремого проживання за наявності спільної дитини, який щойно виповнилось півтора року, буде відповідати інтересам сім'ї та їх спільної малолітньої дитини.
Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі доказів, поданих учасниками і витребуваних судом, позивачі розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Частиною 2 статті 77 ЦПК України визначено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами, як письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.
Згідно з ч. 1 ст.77, ч. 2 ст.78, ст.79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
З аналізу статті 119 Сімейного кодексу України вбачається, що підставами встановлення такого режиму визнається неможливість чи небажання обох чи одного з подружжя проживати спільно.
Підстави встановлення режиму окремого проживання зазначені в законі - неможливість та небажання. Так, неможливість подружжя проживати спільно може бути викликана певними об'єктивними обставинами (тривалий від'їзд, відрядження, служба у військових формуваннях, позбавлення волі тощо), а небажання проживати спільно зазвичай свідчить про відсутність у подружжя прагнення до спільного проживання, коли воно є об'єктивно можливим, проте суперечить їх волі та бажанню. Це може бути пов'язане з втратою поваги одне до одного, непорозуміннями, негідною поведінкою одного з подружжя, непристосованістю молодого подружжя до самостійного життя тощо. Підставами встановлення режиму окремого проживання подружжя виступає зрада одного з подружжя; реальна загроза життю та (або) здоров'ю одного з подружжя (бійки, знущання); психологічний тиск на одного з подружжя чи їхніх дітей (перебування іншого з подружжя в секті, примушування ним інших членів сім'ї до цього); небезпека для дітей (знущання чи безвідповідальне ставлення до них, примушування їх до бродяжництва) та ін.
Позивач у позовній заяві посилається лише на той факт, що відповідач з середини жовтня 2023 року з ним та дитиною не проживає.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
На підтвердження своїх позовних вимог позивачем надано лише копію акту обстеження умов проживання від 08.11.2023, затвердженим начальником Служби у справах дітей по Холодногірському району ДССД ХМР , який не завірений належним чином, зі змісту якого вбачається, що умови проживання позивача з сином ОСОБА_3 задовільні. На момент відвідування сім'ї матері дитини вдома не було, зі слів батька ОСОБА_1 пішла з дому 29.10.2023 та додому не поверталася.
Суд звертає увагу, що вищевказаний акт складено на початку листопада 2023 року та містить відомості зі слів позивача про відсутність дружини протягом десяти днів. Будь-яких інших доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, до суду надано не було, у тому числі актуальних даних як на час звернення до суду з цим позовом (березень 2024 року), так і на час розгляду справи.
Посилання позивача про наявність боргових зобов'язань дружини, здійснення позивачем підприємницької діяльності не підтверджені належними доказами.
Таким чином, суд позбавлений можливості встановити фактичні взаємини сторін і переконатися в доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Таким чином, надання доказів, які мають бути належними, допустимими та достовірними з метою підтвердження своїх вимог та заперечень є процесуальним обов'язком сторін у справі.
При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Позивачем не заявлялись клопотання про витребування будь-яких інших доказів, крім тих, що наявні в матеріалах справи, на підтвердження обґрунтувань та вимог позову щодо наявності необхідності встановлення між подружжям режиму окремого проживання. Правом на участь у судовому розгляді справи позивач не скористався, надавши заяву про розгляд справи у його відсутність.
Надана до суду в якості письмового доказу копія судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 на користь позивача, не підтверджує підстав позову щодо неможливості або небажання сторін спільно проживати.
За інформацією, розміщеною на офіційному сайті судової влади, 16.07.2024 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, що у свою чергу свідчить про відсутність бажання позивача на відновлення сімейних відносин з відповідачкою, оскільки такі вимоги фактично є взаємовиключними - збереження шлюбу з матір'ю дитини та позбавлення при цьому її батьківських прав, аж ніяк не може відповідати якнайкращим інтересам дитини.
Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
Суд зазначає, що позивачем всупереч вимогам вищезазначеного закону не надано будь-яких даних, на підставі яких суд міг би встановити наявність зазначених позивачем обставин (фактів), якими обґрунтовуються його вимоги про встановлення режиму окремого проживання між подружжям з жовтня 2023 року.
Слід зазначити, що сторони не позбавлені можливості врегулювати відносини в позасудовому порядку, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини.
З огляду на викладене вище, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та підстав позову, оцінивши наявні докази на предмет їх належності, достовірності та достатності, аналізуючи встановлені у справі обставини, та приймаючи до уваги відсутність доказів на доведеність вимог позову, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити у зв'язку з його недоведеністю.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в позові, на підставі чого понесені позивачем судові витрати по справі, які складаються з судового збору, не відшкодовуються.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 83, 141, 265 ЦПК України, ст.ст. 56, 119,120 СК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення режиму окремого проживання подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржено повністю або частково учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язки до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий : І.М.Демченко