18 липня 2024 р. Справа № 520/7316/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Ральченка І.М. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., повний текст складено 07.05.24 по справі № 520/7316/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому, з урахуванням уточнень, просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 105201,46 грн; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 105201,46 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.07.2022 року по 24.08.2022 року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.07.2022 року по 24.08.2022 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що у разі звільнення позивачки до 19.07.2022 року при умові виплати коштів на виконання рішення суду після 19.07.2022 року спірний період стягнення середнього заробітку варто ділити на 2 частини: до періоду для виплати середнього заробітку, який передує 19.07.2022 року застосовується період розрахунку середнього заробітку не обмежений 6 місяцями з урахуванням частки заборгованості, розрахованої за формулою, наведеною у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19; до періоду, який починається з 19.07.2022 року застосовується період розрахунку середнього заробітку обмежений 6 місяцями без зменшення суми компенсації на частку заборгованості. Вважає, що загальна сума середнього заробітку відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної у постановах від 29.01.2024 року у справі №560/9586/22, від 22.02.2024 року у справі №560/831/23, складає: 50724,97 грн + 76 148,40 грн = 126 873,37 грн. Звертає увагу, що постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2024 року у справі №520/18807/23 вирішено питання щодо виплати позивачці середнього заробітку на суму 21671,91 грн. Вказує, що з урахуванням зазначеного рішення суду, загальний розмір середнього заробітку, який належить до виплати позивачу складає: 126 873,37 грн. - 21671,91 грн = 105 201,46 грн.
Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу позивачки, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Також, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 року та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що станом на момент видання наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.02.2022 року №39 позивачка погодила проведення з нею усіх необхідних розрахунків та не заперечувала проти розмірів всіх основних та додаткових виплат, які вона отримувала за час проходження військової служби, крім цього, позивачка не заперечувала проти виключення її зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . Вказує, що у своєму рішенні від 07.05.2024 року по справі №520/7316/24 Харківський окружний адміністративний суд не визначив розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, чим здійснив неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування цього судового рішення. Стверджує, що оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведено 22.02.2024 року, тобто вже після набрання чинності внесеними змінами до статті 117 КЗпП України, тому до спірних правовідносин застосовними є приписи статті 117 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-ІХ від 01 липня 2022 року. Відтак, позивачка може мати право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні не більш як за шість місяців. Звертає увагу, що запропонований Верховним Судом у справі №480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний чи обов'язковий. Критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Зауважує, що позивачка звільнена з військової (публічної) служби та виключена з усіх видів забезпечення 23.02.2022 року, проте звернулася до адміністративного суду з позовом тільки у березні 2023 року, більше ніж через 1 рік після звільнення з публічної служби, судовий розгляд справи тривав з 13.03.2023 року по 20.12.2023 року, 24 лютого 2022 року російська федерація почала збройну агресію проти України, що унеможливило, на деякий час, виконання військовою частиною НОМЕР_1 судових рішень. Наголошує, що фінансування військової частини НОМЕР_1 в 2022 році в 2023 році розпорядником коштів вищого рівня здійснювалось виключно на відновлення, ремонт та підтримання в боєздатному стані озброєння і військової техніки військової частини НОМЕР_1 , а також грошового та тилового забезпечення особового складу частини, з метою виконання завдань за призначенням щодо стримування та відсічі збройної агресії російської федерації, захисту територіальної цілісності та недоторканності України. Зазначає, що позивачка вже зверталася з позовом до військової частини НОМЕР_1 про виплату середнього заробітку в рамках справи №520/18807/23.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційних скарг, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з 23.12.2011 року по 23.02.2022 року проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ), яка входить до складу Військової частини НОМЕР_1 .
Згідно витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №39 від 23.02.2022 старшого солдата ОСОБА_1 , планшетиста відділення планшетистів командного пункту Військової частини НОМЕР_2 , яка наказом від 23.02.2023 №4-РС звільнена з військової служби у запас за підпунктом «ґ» пункту 2 частини 5 (через сімейні обставини, - військовослужбовці-жінки, які мають дитину віком до 18 років) статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 23.02.2022 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
При звільненні з військової служби позивачці не виплачено індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 23.02.2022 року.
Не погодившись із такими діями відповідача, позивачка звернулася до суду з позовом.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 04.08.2023 року у справі №200/968/23 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 до 28.02.2018 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 до 28.02.2018 включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 23.02.2022 із застосуванням індексації відповідно до абзаців 3-6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 23.02.2022 включно відповідно до абзаців 3-6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з урахуванням виплачених сум. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 та Військова частина НОМЕР_1 подали апеляційні скарги.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2023 року у справі №200/968/23 апеляційні скарги задоволено частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04.08.2023 у справі №200/968/23 змінено в мотивувальній частині, а також абзац п'ятий рішення викладено в наступній редакції: «Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 4072 гривні 27 копійки в місяць за період з 01.03.2018 по 23.02.2022 включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078 з відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів». В іншій частині рішення залишено без змін.
22.02.2024 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04.08.2023 та постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2023 у справі №200/968/23 відповідачем виплачено на користь позивачки індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022 у загальній сумі 265447,57 грн. із одночасним утриманням військового збору 1,5%, що підтверджується банківською випискою.
Вважаючи, що Військовою частиною НОМЕР_1 допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.02.2022 року по 22.02.2024 (виплата індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022), позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.07.2022 по 24.08.2022. У зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивачки буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивачки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.07.2022 по 24.08.2022.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
В силу ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до ч.7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року №2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі по тексту - Закон №2011-ХІІ).
За приписами ст.1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 ч.1 ст.9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до п.1 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади.
Спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними, тоді як норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 21.10.2021 року по справі №640/14764/20.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.06.2021 року по справі №480/2577/20, яка відповідно до ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, а тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18, від 20.01.2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20.01.2021 року у справі № 240/12238/19, від 05.03.2021 року у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 року у справі № 340/970/20.
Згідно зі ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивачки зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 ст.117 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивачки зі служби) встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон України №2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19.07.2022.
Колегія суддів зазначає, що закріплені у ст.ст.116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 31.10.2019 року по справі №825/598/17.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені ст.116 КЗпП України строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку.
Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
За обставинами справи, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 23.02.2022 року №39 ОСОБА_1 звільнено в запас ЗСУ, виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Матеріалами даної справи підтверджується факт того, що при звільненні позивачки з військової служби з останньою не було проведено повний розрахунок, а саме не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022.
При цьому, виплата позивачці індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022 проведена 22.02.2024 на виконання рішення суду у справі №200/968/23, тобто в порушення приписів ст.116 КЗпП України.
Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а саме в частині нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення.
Відповідно, з огляду на наведене вище, колегія суддів вважає, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме в частині не своєчасної виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022.
Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про те, що на правовідносини у військовій сфері не поширюється КЗпП України, а тому у спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним, то колегія суддів відхиляє такі доводи, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому наявні підстави для застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції правомірно зазначив, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого ст.117 КЗпП України.
Разом з тим, суд першої інстанції, дійшовши висновку про наявність у позивачки права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не визначив його розмір, що є порушенням ст.117 КЗпП України.
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Суд першої інстанції, встановлюючи право позивачки на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не визначив розмір такого відшкодування, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції вважає за необхідне здійснити відповідний розрахунок самостійно, що вбачається можливим з огляду на достатність обставин, встановлених у цій справі судом першої та апеляційної інстанцій.
Надаючи правову оцінку вимозі позивачки щодо стягнення на її користь середнього заробітку у сумі 105201,46 грн за час затримки виплати індексації грошового забезпечення та вирішуючи питання в частині застосування до спірних правовідносин редакції статті 117 КЗпП України, яка діяла до 19.07.2022 та після запроваджених до неї змін, що діють з 19.07.2022, колегія суддів виходить із того, що це питання було предметом дослідження Верховного Суду у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі №560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі №560/11489/22.
Верховний Суд сформував усталену практику щодо застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах №761/9584/15-ц та №821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17.
Водночас, Верховний Суд у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі №560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
За висновком Верховного Суду у вказаних справах у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом №2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на дві частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.
Застосовуючи наведений підхід, Верховний Суд зазначив, що період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період починаючи з 19.07.2022 регулюється чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 14.03.2024 у справі №560/6960/23, від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі №560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22 та від 28.06.2023 у справі №560/11489/22.
Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що у постанові від 20.06.2024 у справі №120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності Законом України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022. Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Викладене, за позицією Верховного Суду у справі №120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України №2352-IX.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 26.06.2024 року у справі №520/9192/22.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року в справі №755/10947/17, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, врахуванню в межах даної справи підлягають наведені вище правові позиції Верховного Суду щодо можливості застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, як в редакції до 19.07.2022 року, так і в редакції після 19.07.2022 року.
З урахуванням приписів ч.5 ст.242 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне врахувати наведені вище правові позиції Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду) та застосувати в даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки належних при звільненні виплат, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Відповідно до абз.2 п.7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 року №260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.
З огляду на матеріали справи, останнім днем виключення позивачки зі списків військової частини та всіх видів грошового забезпечення є 23.02.2022 року, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є грудень 2021 року та січень 2022 року.
Відповідно до довідки про доходи №225/56/5/фс від 04.01.2023 за 2021 рік та 2022 рік, нараховане грошове забезпечення позивачки за два останні місяці перед звільненням складає: за грудень 2021 року - 12685,28 грн, за січень 2022 року - 12973,64 грн, всього - 25658,92 грн.
Таким чином, розмір середньоденного грошового забезпечення позивачки становить 413,85 грн (25658,92 грн/62 календарні дні за останні два повні місяці перед звільненням).
У спірних правовідносинах загальний розмір виплат, нарахованих позивачці при звільненні, склав 469081,31 грн, з яких:
- 13007,14 грн - грошове забезпечення, виплачене у добровільному порядку, згідно з довідкою про доходи №225/56/5/фс від 04.01.2023;
- 59562,72 грн - одноразові нарахування, виплачені у добровільному порядку, згідно з довідкою про доходи №225/56/5/фс від 04.01.2023;
- 56381,01 грн (44638,91 грн + 11742,10 грн) - грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виплачена на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12.05.2023 у справі №200/970/23, що підтверджується виписками з карткового рахунку позивачки;
- 265447,57 грн - індексація грошового забезпечення, виплачена на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 04.08.2023 та постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2023 у справі №200/968/23, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивачки;
- 74682,87 грн - перерахунок грошового забезпечення, виплачений на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26.07.2023, залишеного без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2023 у справі №200/969/23, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивачки.
Таким чином, загальний розмір виплат при звільненні позивачки склав 469081,31 грн (100%), з яких індексація грошового забезпечення - 265447,57 грн (56,588 %).
Щодо питання періоду, за який підлягають захисту права позивачки, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на тому, що як вже зазначалося вище, позивачку з 23.02.2022 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, проте остання з вимогами про визнання протиправними дій відповідача щодо не нарахування та невиплати на користь позивачки індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022, звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з відповідним позовом лише 07.03.2023 (ухвала Донецького окружного адміністративного суду від 13.03.2023 про відкриття провадження в адміністративній справі №200/968/23), тобто більш ніж через рік з моменту виключення зі списків особового складу відповідача, з усіх видів забезпечення.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку права позивачки підлягають захисту з моменту її звернення з адміністративним позовом до суду у справі №200/968/23, оскільки не пропорційним буде неврахування вказаних обставин.
Як зазначено вище, з 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України передбачають, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Оскільки позивачку звільнено зі служби 23.02.2022, з адміністративним позовом до суду у справі №200/968/23 вона звернулась 07.03.2023 (ухвала Донецького окружного адміністративного суду від 13.03.2023 про відкриття провадження в адміністративній справі №200/968/23), а остаточний розрахунок індексації грошового забезпечення із позивачкою у зв'язку із звільненням проведено 22.02.2024, тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців відповідно до вимог ст.117 КЗпП України - 184 календарних днів.
З урахуванням вищенаведених висновків суду, сума компенсації середнього заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення складає 76148,40 грн (184 календарних днів х 413,85 грн). Сума, з урахуванням істотності частки 56,588 %, становить 43090,86 грн.
Таким чином, враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачці при звільненні сум, терміну не звернення позивачки до суду щодо захисту своїх прав у зв'язку з неповним розрахунком з нею відповідачем, колегія суддів вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та вищенаведеним критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачки виплат суму у розмірі 43090,86 грн, розраховану у процентному співвідношенні від суми середнього грошового забезпечення за період з моменту звернення позивачки з адміністративним позовом до суду у справі №200/968/23 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Судом першої інстанції не враховано вищенаведених обставин, не визначено розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що є порушенням ст.117 КЗпП України, та необґрунтовано зазначено про передчасність вимог щодо розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що право позивачки на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні підлягає захисту з 12.07.2022 року по 24.08.2022 року, оскільки рішенням суду у справі №520/18807/23 зобов'язано відповідача виплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.02.2022 по 11.07.2023 у розмірі 21671,91 грн.
Однак, колегія суддів не погоджується з даним висновком суду першої інстанції, у зв'язку з тим, що спірним у справі №520/18807/23 є питання стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, натомість, у даних правовідносинах спірним є питання стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення.
Таким чином, висновки суду першої інстанції спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.
Посилання позивачки на наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 105201,46 грн, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки не пропорційним буде неврахування розміру простроченої заборгованості відповідача та терміну не звернення позивачки до суду щодо захисту своїх прав у зв'язку з неповним розрахунком з нею відповідачем.
Також, як зазначено вище, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року в справі №755/10947/17, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, врахуванню в межах даної справи підлягають правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 20.06.2024 у справі №120/10686/22 та від 26.06.2024 року у справі №520/9192/22, щодо можливості застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, як в редакції до 19.07.2022 року, так і в редакції після 19.07.2022 року.
За цим, доводи апеляційної скарги позивачки про те, що до періоду, який починається з 19.07.2022 року, не застосовується критерії зменшення суми компенсації на частку заборгованості, є безпідставними, з вищенаведених підстав.
Інші доводи і заперечення сторін по суті спору на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційні скарги слід задовольнити частково. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Оскільки, відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, і позивач не був службовою особою, який у значенні вказаного вище Закону займав відповідальне або особливо відповідальне становище, дана справа відноситься до справ незначної складності, а також враховуючи те, що дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційні скарги задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 по справі № 520/7316/24 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022).
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 23.02.2022) у розмірі 43090,86 грн.
В іншій частині в позові відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко І.С. Чалий