справа № 759/8251/23 Головуючий у 1 інстанції: П'ятничук І.В.
провадження №22-ц/824/10742/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
10 липня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,
при секретарі: Курченко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання ордеру на житлове приміщення недійсним, -
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив визнати недійсним ордер №437 від 31.12.2014 року, виданий ОСОБА_2 на сім'ю із двох осіб, на службове жиле приміщення, жилою площею 18,8 кв.м. у ізольованій квартирі АДРЕСА_1 на підставі розпорядження Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації від 28.11.2014 року №723.
В обґрунтування позову зазначив, що до 2014 року він разом із родиною, зокрема братом ОСОБА_4 також інвалідом з дитинства 2 групи проживали у м. Донецьк та в зв'язку з нападом військових формувань Російської Федерації були вимушені переїхати в більш безпечне місто.
Вказував, що 27.05.2014 року він з родиною прибув до м.Києва і оскільки він потребував навчання з особливими умовами, то звернувся за допомогою до пошуку житла у Святошинському районі м.Києва, оскільки в даному районі знаходиться школа інтернат
№ 15 для дітей хворих на ДЦП.
Співробітником. який діяв відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації, йому разом з родиною було запропоновано проживати у вільному житлі, яке перебуває на балансі Святошинського району м. Києва за адресою:
АДРЕСА_2 .
Зазначав, що документів на надання тимчасового жилого приміщення не надали, оскільки на той момент не було встановлено порядку їх видачі, та на час зайняття спірної квартири дане приміщення не було включене до числа службових.
Крім того, вказав, що 27.10.2014 року Комунальним підприємством з утримання зелених насаджень Святошинського району м. Києва видано Наказ №175 «Про надання службового жилого приміщення» щодо надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однокімнатної службової квартири АДРЕСА_3 .
28.11.2014 року Святошинською в м. Києві РДА було видано Розпорядження №723 «Про затвердження Наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера».
31.12.2014 року на підставі зазначеного вище Розпорядження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали ордер №437 на право зайняття службового жилого приміщення.
Позивач зазначив, що спірний ордер був виданий Святошинською районною в
м. Києві державною адміністрацією, всупереч тому, що на день видачі розпорядження та ордеру дана квартира фактично була зайнята родиною позивача ще у травні 2014 року, а також не взявши до уваги те, що позивач має житловий пріоритет з огляду на вимоги ЖК УРСР та Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Також, зазначив, що основною підставою даного позову є преюдиціальні факти, встановлені у постанові Верховного Суду від 27.07.2023 року у справі №759/11501/15.
На підставі викладеного просив задовольнити позовні вимоги.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Скарга обґрунтована тим, що висновок суду про те, що у позивача, нібито, немає порушеного законного інтересу, не відповідає дійсності та обставинам справи і є таким, що він зроблений на підставі неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з огляду на наступне.
Позивач та його родина - батько, мати та брат - є особами, які переміщені з району проведення антитерористичної операції, що підтверджується копіями паспорта та довідки, виданою Святошинською РДА в м. Києві.
Відповідно до вказаної довідки позивач проживає у квартирі АДРЕСА_1 - тобто, в житловому приміщенні, на яке видано оспорюваний ордер.
Так як позивач наразі немає іншого житла, а також враховуючи те, що позивач та його родина зареєстровані за адресою спірного житлового приміщення відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення, затвердженого постановою КМУ
№ 509 від 01.10.2014 року, позивач має намір залишитися із родиною проживати у даному житловому приміщенні.
Крім того, родина позивача сплачує усі платежі за житлово-комунальні послуги за дану квартиру.
Враховуючи наведене, позивач має інтерес стосовно даного житлового приміщення, який порушується відповідачами, а тому підлягає захисту шляхом визнання ордеру на дане жиле приміщення недійсним, враховуючи таке.
Відповідно до вказаної довідки позивач проживає у квартирі АДРЕСА_1 - тобто, в житловому приміщенні, на яке видано оспорюваний ордер.
Вказує, що у зв'язку з тим, що позивач наразі немає іншого житла, а також враховуючи те, що позивач та його родина зареєстровані за адресою спірного житлового приміщення відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення, затвердженого постановою КМУ № 509 від 01.10.2014 року, позивач має намір залишитися з родиною проживати у даному житловому приміщенні.
Крім того, родина позивача сплачує усі платежі за житлово-комунальні послуги за дану квартиру.
Також вказує, що позивач має інтерес стосовно даного житлового приміщення, який порушується відповідачами, а тому підлягає захисту шляхом визнання недійсним ордеру на дане жиле приміщення.
Так, не врахувавши та не дослідивши вказані докази та обставини, судом неповно з'ясовано обставини справи, та зроблено хибний висновок, який не відповідає обставинам справи, що, в свою чергу, є підставою для скасування рішення відповідно до п.п.1, 2 ч.1 ст.376 ЦПК України.
Окремо звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що є єдиною підставою для відмови у задоволенні даного позову є, нібито, відсутність порушеного права чи інтересу позивача; в свою чергу, суд погодився з тим, що наявні очевидні процесуальні порушення при видачі оспорюваного ордеру, оскільки наведені позивачем доводи не були спростовані судом у мотивувальній частині рішення.
В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції вказує, що "доказів правомірного зайняття спірної квартири ОСОБА_1 не надав, тому підстав для визнання ордера недійсним у судів не було". Проте, вказана обставина також не відповідає дійсності, і такий висновок суду свідчить про неповне з'ясування обставин справи, з огляду на наступне.
Так, родина позивача правомірно вселилась та проживають у даній квартирі, і жодних протиправних дій з боку його родини для вселення у спірну квартиру не було вчинено.
Родину позивача було вселено працівниками Святошинської РДА в кінці травня 2014 року, тобто, після початку бойових дій в аеропорту міста Донецьк.
На підтвердження цієї обставини було надано відповідну довідку, яку було приєднано до матеріалів справи судом першої інстанції.
На момент вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були неповнолітніми дітьми.
Звертає увагу суду, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - інваліди з дитинства (ДЦП), у свою чергу, ОСОБА_1 мав особливі освітні потреби.
Район міста Києва, а саме - Святошинський, був обраний саме у зв'язку із необхідністю, на той момент, відвідувати спеціалізовану школу для діток з таким діагнозом. Лише у Святошинському районі міста Києва знаходиться така школа: Спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №15.
Апелянт наголошує на тому, що спірне житло не було зайняте самоправно: відповідачі зайняли це приміщення виключно з дозволу працівників Святошинської РДА.
Більше того, правомірність вселення відповідачів у спірне житлове приміщення було встановлене постановою Верховного Суду від 27.07.2022 року у справі № 759/11501/15-ц.
Так, у вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що: якщо особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатись такою, що самоуправно зайняла житло.
Таким чином, Верховний Суд констатував легітимність проживання у квартирі родини переселенців з двома інвалідами дитинства.
Вважає, що вказаний висновок Верховного Суду має бути обов'язково врахований при розгляді даної справи, як це передбачено ч.4 ст.263 ЦПК України.
Крім того, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції помилково зазначив, що, нібито, позивач не скористався своїм правом звернутись до Святошинської районної в
м. Києві державної адміністрації з приводу надання житла та, начебто, невірно обрав спосіб захисту порушеного права.
Однак, вказане не відповідає дійсності, оскільки після ухвалення Верховним Судом остаточної постанови від 27.07.2022 року у справі №759/11501/15-ц родина позивача неодноразово зверталась до місцевих адміністрації та органів місцевого самоврядування з метою належного оформлення проживання у квартирі.
Також вважає, що суд першої інстанції не врахував положення матеріальної норми, і не взяв до уваги те, що місцеві державні адміністрації повинні забезпечувати надання внутрішнє переміщеним особам надання у користування житло, що, власне і було зроблено. Проте згодом, нібито, надано ордер на це ж житло, яке уже було передано у користування родині позивача - внутрішньо переміщеним особам.
Незаконно відмовивши позивачу у визнанні ордера недійсним та не визнавши очевидну наявність порушеного житлового інтересу особи, яка має інвалідність, судом першої інстанції грубо порушено вимоги даної матеріальної норми.
Отже, ухваливши оскаржуване рішення, судом першої інстанції грубо порушено норми матеріального права, а саме: ст.47 Конституції України; ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст.29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що, в свою чергу, є підставою для скасування такого рішення відповідно до п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України.
Також зазначає, що 20.06.2023 року та 04.10.2023 року позивачем було подано вмотивовані заяви про відвід судді на підставі ст.ст.36, 39 ЦПК України, проте, розглянувши вказані заяви, суд відмовив у задоволенні даних заяв і продовжив розгляд справи.
Отже, оскільки в ухваленні рішення судді брала участь суддя П'ятничук І.В., якій було заявлено вмотивований і обґрунтований відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, таке рішення підлягає скасуванню на підставі п.2 ч.3 ст.376 ЦПК України.
Судом першої інстанції не здійснено всебічне, повне та об'єктивне дослідження доказів та не вказано мотивів відмови у прийнятті таких доказів у Рішенні, що є грубим порушенням зазначеної вище процесуальної норми, що, в свою чергу, призвело до неправильного вирішення справи.
Вважає, що рішення є незаконним в розумінні зазначеної норми, крім іншого, тому, що судом не виконано усі вимоги цивільного судочинства (зокрема, вимоги ст.ст.263, 265 ЦПК України), та вирішено справу не згідно із законом (зокрема, грубо порушено норми матеріального права, а саме: ст.47 Конституції України; ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст. 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Крім того, наголошує, що рішення є необгрунтованим, так як воно ухвалене на основі неповно і не всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зокрема, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, а саме - обставини наявності у позивача реального порушеного житлового інтересу у даній справі, а також, щодо преюдиціального факту правомірності заселення у спірне житло родиною позивача, що наявний у постанові Верховного Суду від 27.07.2022 року у справі
№759/11501/15-ц.
Таким чином, оскаржуване рішення є незаконним та необгрунтованим, що, в свою чергу, є грубим порушенням вимог статті 263 ЦПК України.
Відповідачами було відверто проігноровано запитання, поставлені у позовній заяві, на що також не звернув уваги суд першої інстанції, чим порушив вимоги вказаної процесуальної норми.
Таким чином, оскільки зміст оскаржуваного рішення не відповідає вимогам статті 265 ЦПК України, а також враховуючи те, що судом порушено вимоги ст.263 ЦПК України, таке рішення підлягає скасуванню на підставі п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України.
Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що як убачається з матеріалів справи, позивач не скористався своїм правом звернутись до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації з приводу надання житла і прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не вірно обраний спосіб захисту порушеного права.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Як встановлено судом, актом №3 від 17.03.2014 року за підписом в.о. голови Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації Морозова В.Г. та директора КП по утриманню зелених насаджень Святошинського району м. Києва Баженова О.А., квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 39,70 кв.м., житловою площею 18,80 кв.м. було передано КП з утримання зелених насаджень Святошинського району м. Києва.
За розпорядженням Святошинської в м. Києві РДА від 06.06.2014 року №332 «Про включення жилого приміщення до числа службових» включено до числа службових жилих приміщень Комунального підприємства з утримання зелених насаджень Святошинського району м.Києва однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .
27.10.2014 року Комунальним підприємством з утримання зелених насаджень Святошинського району м. Києва видано Наказ №175 «Про надання службового жилого приміщення» щодо надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однокімнатної службової квартири АДРЕСА_3 .
28.11.2014 року Святошинською в м. Києві РДА було видано Розпорядження №723 «Про затвердження Наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера».
Відповідно до наказу ОСОБА_2 працює озеленювачем від 17.04.1995 року по теперішній час у Комунальному підприємстві з утримання зелених насаджень Святошинського району м. Києва та перебуває на квартирному обліку в загальній черзі з 27.05.1999 року з родиною 3-х осіб та проживає в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_5 .
31.12.2014 року на підставі Розпорядження №723 «Про затвердження Наказу щодо надання службового жилого приміщення та видачу ордера» ОСОБА_2 було видано ордер на однокімнатну службову квартиру АДРЕСА_3 на сім'ю з 2-х осіб: ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3 .
Згідно посвідчення Пенсійного фонду України №2914017340 та
№2914017323 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є інвалідами другої групи з дитинства.
Також, як вбачається, з постанови Верховного Суду від 27.07.2022 року у справі
№759/11501/15, ОСОБА_1 як і його брат ОСОБА_4 , від 17.02.2015 року перебувають на обліку як внутрішньо переміщені особи в управлінні праці та соціального захисту населення Святошинської РДА в м. Києві.
Як вбачається з довідки від 17.02.2015 року №3008010593 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є внутрішньо переміщеною особою та перемістився з тимчасово окупованої території за адресою: АДРЕСА_2 з 25 грудня 2014 року (а.с. 218).
З листа від 11 лютого 2015 року за підписом Голови Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, який міститься в матеріалах оглянутої в судовому засіданні цивільної справи №759/13627/16, вбачається, що Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація та КП «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду в Святошинському районі м. Києва» не надавали дозволу на вселення до квартири АДРЕСА_1 .
Судом вірно зазначено, що, вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб.
Тобто, встановивши лише наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) сформульовано висновок, що "преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Статтею 47 Конституції України передбачене право кожного на житло.
Відповідно до ч.1 статті 118 ЖК УРСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
Згідно зі статтею 121 ЖК УРСР порядок надання службових жилих приміщень установлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР.
Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.
Статтею 122 ЖК УРСР встановлено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.
Відповідно до статті 59 ЖК УРСР ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жили х при мішень.
Статтею 29 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначено переважне право на поліпшення житлових умов.
Проте, статтею 4 цього Закону створення правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті, що полягає в тому числі у наданні пристосованого житла, є проявом діяльності держави.
Стаття 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначає повноваження центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, правовідносини у цій справі не пов'язані із встановленням обставин дотримання державою гарантій надання житла особам з інвалідністю та внутрішньо переміщеним особам, оскільки вимог щодо забезпечення позивача житлом у цій справі не заявлено.
Згідно частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За ч.1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, як зазначено судом, при зверненні до суду заявник повинен зазначити про порушене право, яке має бути захищене судом. Наявність порушеного права слід вважати існуючим, якщо буде установлено, що позивач звертається до суду за захистом своїх прав, які виникли або існували на законній підставі.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач просив визнати недійсним ордер №437 від 31.12.2014 року. виданий на підставі розпорядження Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації від 28.11.2014 року №723.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 21.10.2020 року у справі
№759/13627/16, визнання ордера недійсним з мотивів, що він був виданий на зайняте приміщення може мати місце, коли останнє зайнято правомірно.
Проте, доказів правомірного зайняття спірної квартири ОСОБА_4 не надав, тому не було підстав для визнання ордера недійсним.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 24 грудня 2008 року провадження №6-12409св08, від 04 лютого 2009 року провадження №6-15557св08, від 22 вересня 2010 року провадження №6-6263св10, від 22 жовтня 2014 року провадження №6-159цс14, а також у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №199/10302/14-ц.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Право на забезпечення внутрішньо переміщеної особи безоплатним тимчасовим житлом за умови сплати за комунальні послуги встановлено абзацом восьмим пункту 1 статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
За законом таким житлом мають забезпечувати органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та суб'єкти приватного права можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; для багатодітних сімей, інвалідів, осіб похилого віку цей термін може бути продовжено.
Внутрішньо переміщеною особою для взяття на облік громадян, що потребують житла для тимчасового проживання, подається заява до уповноваженого органу (відповідної сільської, селищної, міської ради або її уповноважених органів), у межах території якого вони перебувають на обліку в Єдиній інформаційній базі.
Згідно п.17 Порядку формування фондів житла, призначеного для тимчасового проживання, обліку та надання такого житла для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб рішення про взяття внутрішньо переміщеної особи на облік громадян, що потребують житла для тимчасового проживання, або про відмову у взятті на такий облік приймається уповноваженим органом протягом одного робочого дня після подання відповідної заяви.
З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 18 липня 2024 року.
Головуючий:
Судді: