П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/13546/23
Головуючий І інстанції: Бжассо Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення в Приморському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 05.10.2023р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію на транспортне обслуговування, -
13.06.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації на транспортне обслуговування за період з 01.01.2014р. по перше півріччя 2023р. включно, виходячи із розміру, який встановлений п.2 постанови Кабінету Міністрів «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування» України від 14.02.2007р. №228, в редакції постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2007р. №228» від 07.08.2013р. №536, а саме: 29% прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць;
- зобов'язати Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради нарахувати та виплатити (з урахуванням виплачених сум) йому грошову компенсацію на транспортне обслуговування за період з 01.01.2014р. по перше півріччя 2023р. включно, виходячи з розміру, встановленого п.2 постанови Кабінету Міністрів «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування» України від 14.02.2007р. №228, в редакції постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2007р. №228» від 07.08.2013р. №536, а саме: 29 відсотків прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи підгрупи А, який потребує постійного стороннього догляду. Так, Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради виплачує позивачу компенсацію на транспортне обслуговування осіб з інвалідністю рівними частинами двічі на рік (у березні та вересні), втім компенсація протиправно нараховується та виплачується у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації на транспортне обслуговування за період з 01.01.2014р. по перше півріччя 2023р. включно, виходячи з розміру, встановленого п.2 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування» від 14.02.2007р. №228, в редакції постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2007р. №228» від 07.08.2013р. №536, а саме: 29% прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць. Зобов'язано Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради нарахувати та виплатити (із урахуванням виплачених сум) позивачу грошову компенсацію на транспортне обслуговування за період з 01.01.2014р. по перше півріччя 2023р. включно, виходячи з розміру, встановленого п.2 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування» від 14.02.2007р. №228, в редакції постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2007р. №228» від 07.08.2013р. №536, а саме: 29% прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, в.о. директора Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради Кучинська І.С. 03.11.2023р. подала апеляційну скаргу, в якій зазначила про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим просила скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.10.2023р. та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
30.11.2023р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.12.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
28.12.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Крім того, 08.01.2024р. позивачем подано клопотання про закриття апеляційного провадження на підставі п.2 ч.1 ст.205 КАС України, яке мотивоване фактом підписанням апеляційної скарги особою, яка не має права її підписувати. Як зазначив позивач, будь-які документи, що на момент звернення до суду із апеляційною скаргою підтверджують право ОСОБА_2 підписувати від імені апелянта апеляційну скаргу, є достатньою та належною підставою для закриття апеляційного провадження у даній справі.
Аналогічне за змістом клопотання позивача про закриття апеляційного провадження надійшло на адресу П'ятого апеляційного адміністративного суду і 11.03.2024р.
З огляду на вказане клопотання та враховуючи відсутність у матеріалах цієї справи документів на підтвердження повноважень в.о. директора Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради Кучинської І.С. на підписання та подання апеляційної скарги (станом на день підписання апеляційної скарги та її подання), судом апеляційної інстанції направлено на адресу Департаменту запит від 29.01.2024р. про витребування відповідних доказів (зокрема, копії наказу, посадові обов'язки тощо).
06.03.2024р. судом апеляційної інстанції повторно направлено на адресу Департаменту 2-й запит про витребування доказів (інформації).
08.03.2024р. апелянтом було надано до суду наказ Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради від 26.10.2023р. №06вд про відбуття у відрядження директора Департаменту ОСОБА_3
12.03.2024р. до апеляційного суду надійшло клопотання апелянта про долучення до матеріалів справи Розпорядження міського голови від 24.10.2023р. №52вд про відрядження ОСОБА_3 та, відповідно, покладення (на період відрядження) виконання обов'язків директора Департаменту на 1-го заступника ОСОБА_2 .
Частинами 1-2 ст.55 КАС України передбачено те, що сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, окрім випадку, встановленого ч.9 ст.266 цього Кодексу.
Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.
Як встановлено ч.1 ст.57 КАС України, представником у суді може бути адвокат або законний представник.
Отже, вищевказані обставини свідчать про те, що перший заступник директора Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради Кучинська І.С. на час підписання та подання даної апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду мала право та усі належні повноваження на вчинення відповідних дій, пов'язаних як з підписанням апеляційної скарги, так і її подачею до суду, а тому, відповідно, жодних підстав для закриття апеляційного провадження наразі не має.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи підгрупи А, який потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №226217.
Розпорядженням Головного управління праці та соціального захисту населення Одеської ОДА від 31.12.2004р. №10371 позивачу призначено компенсацію на транспортне обслуговування.
Так, ОСОБА_1 нарахована та виплачена грошова компенсація на транспортне обслуговування в наступних розмірах:
у 2014р. - 275,21 грн. (949 х 29% = 275,21 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2014р. - 31.12.2014р. - 949 грн.);
у 2015р. - 287,29 грн. ((949 х 8+1074 х 7)/12 х 29% = 287,29 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2015р. - 31.08.2015р. - 949 грн; 01.09.2015р. -31.12.2015р. - 1074 грн.);
у 2016р. - 325,11 грн. ((1074 х 4 + 1130 х 7 + 1247 х 1)/12 х 29% = 325,11 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2016р. - 30.04.2016р. - 1074 грн.; 01.05.2016р. - 30.11.2016р. - 1130 грн.; 01.12.2016р. - 31.12.2016р. - 1247 грн.);
у 2017р. - 375,67 грн. ((1247 х 4 + 1312 х 7 + 1373 х 1)/12 х 29% = 375,67 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2017р. - 30.04.2017р. - 1247 грн.; 01.05.2017р. - 30.11.2017р. - 1312 грн; 01.12.2017р. - 31.12.2017р. - 1373грн.);
Оскільки, у 2015р. ОСОБА_1 було виплачена компенсація у розмірі 278,23 грн. (замість 287,29 грн.), позивачу була донарахована компенсація - у 2016р. на 8,13 грн. (333,24 грн. замість 325,11 грн.), а у 2017р. на 0,93 грн. (376,60 грн. замість 375,67 грн).
у 2018р. - 408,66 грн. ((1373 х 6+1435 х 51497 х 1)/12 х 29% = 408,66 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2018р. - 30.06.2018р. - 1373 грн.; 01.07.2018р. - 30.11.2018р. - 1435 грн.; 01.12.2018р. - 31.12.2018р. - 1497 грн.);
у 2019р. - 445,63грн. ((1497 х 6+1564 х 5 + 1638 х 1)/12 х 29% = 445,63 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2019р. - 30.06.2019р. - 1497 грн.; 01.07.2019р. - 30.11.2019р - 1564 грн.; 01.12.2019р. - 31.12.2019р. - 1638 грн.);
у 2020р. - 487,12 грн. ((1638 х 6 + 1712 х 5 + 1769 х 1)/12 х 29%=487,12 грн. прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2020р. - 30.06.2020р. - 1638 грн.; 01.07.2020р. - 30.11.2020р. - 1712 грн.; 01.12.2020р. - 31.12.2020р. - 1769 грн.);
у 2021р. - 527,26 грн. ((1769 х 6 + 1854 х 5 + 1934)/12 х 29% = 527,26 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2021р. - 30.06.2021р. - 1769 грн.; 01.07.2021р. - 30.11.2021р. - 1854 грн.; 01.12.2021р. - 31.12.2021р. - 1934 грн.);
у 2022р. - 575,94 грн. ((1934 х 6 + 2027 х 5 + 2093 х 1)/12 х 29%=575,94 грн., прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складав: 01.01.2022р. - 30.06.2022р. - 1934 грн.; 01.07.2022р. - 30.11.2022р. - 2027 грн; 01.12.2022р. - 31.12.2022р. - 2093 грн.);
у 2023р. - 303,49 грн. (2093 х 29% = 606,97/2 = 303,49 грн. прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, складає: 01.01.2023р. - 31.12.2023р. - 2093 грн.).
15.05.2023р. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Управління соціального захисту населення в Приморському районі м.Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради щодо нарахування та виплати грошової компенсації на транспортне обслуговування за період з 01.01.2014р. по перше півріччя 2023р. включно, виходячи з розміру, встановленого п.2 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та транспортне обслуговування» від 14.02.2007р. №228, в редакції постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2007р. №228» від 07.08.2013р. №536 - 29% прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць, проте, листом від 19.05.2023р. №2749/18-03 позивачу було відмовлено.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності заявлених позовних вимог і, відповідно, з неправомірності спірної бездіяльності відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Аналіз зазначеної вище норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує таких суб'єктів у виборі варіантів або ж моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Так, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст.46 Конституції України).
Зокрема, Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991р. №875-XII визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, згідно із статтею першою якого особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У свою чергу, Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10.2005р. №2961-IV у відповідності до Конституції України визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації наслідків, спричинених стійким порушенням здоров'я, функціонування системи підтримання особами з інвалідністю фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.
Реабілітацією осіб з інвалідністю вважається система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових, фізкультурно-спортивних, соціально-побутових заходів, які спрямовані на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму для досягнення і підтримання соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство, а також забезпечення осіб з інвалідністю технічними та іншими засобами реабілітації і виробами медичного призначення (ст.1 Закону №2961-IV).
Як передбачено у ч.1 ст.25 цього ж Закону, основними формами реабілітаційних заходів є: надання реабілітаційних послуг; забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення; матеріальне забезпечення.
Частинами 1, 7 ст.26 Закону №2961-IV визначено, що держава гарантує розробку, виробництво технічних та інших засобів реабілітації та закупівлю спеціального автотранспорту, виробів медичного призначення та забезпечення ними осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю для соціальної адаптації, полегшення умов праці і побуту, спілкування осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, поширює інформацію про таку продукцію.
Облік осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, які забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, спеціальним автотранспортом, у межах повноважень здійснюють місцева державна адміністрація і охорони здоров'я.
Виплата грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування регламентована положеннями ст.28 Закону № 2961-IV, згідно з якою, грошові компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування спеціального автотранспорту та на транспортне обслуговування виплачуються особам з інвалідністю, на дітей з інвалідністю, які відповідно до законодавства мають право на забезпечення спеціальним автотранспортом.
Грошова компенсація на транспортне обслуговування виплачується особам з інвалідністю, законним представникам дітей з інвалідністю, які перебувають на обліку для одержання автомобілів, а також які мають право на забезпечення автомобілями і за власним бажанням відмовилися від їх одержання і бажають отримувати грошову компенсацію чи які не одержали автомобілі у зв'язку з протипоказаннями для їх керування.
Після одержання особою з інвалідністю, законним представником дитини з інвалідністю спеціального автотранспорту виплата їй грошової компенсації на транспортне обслуговування припиняється і виплачується грошова компенсація на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобіля.
Грошова компенсація на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів виплачується особам з інвалідністю, законним представникам дітей з інвалідністю, які забезпечені автомобілями безоплатно чи на пільгових умовах або які мають право на забезпечення спеціальним автотранспортом безоплатно чи на пільгових умовах, але не одержали його і користуються автомобілями, придбаними за власні кошти.
Грошові компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування спеціального автотранспорту та на транспортне обслуговування призначають і виплачують місцева державна адміністрація.
Порядок виплати і розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування визначаються Кабінетом Міністрів України.
На виконання наведеної норми Закону №2961-IV Кабінет Міністрів України постановою №228 затвердив «Порядок виплати грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування».
Відповідно до п.2 Постанови №228, для осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, які мають автомобілі та мотоколяски, розміри річних грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та мотоколясок становлять відповідно 22% та 16% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, на транспортне обслуговування 29% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Пунктом 5 Порядку №228 передбачено, що компенсації виплачуються рівними частинами двічі на рік у березні за перше та у вересні за друге півріччя поточного року з дня їх призначення.
З 01.07.2021р. набрали чинності зміни до Постанови №228, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.2021р. №283, зокрема її п.2 викладено у такій редакції:
«Установити, що для осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, які мають автомобілі та мотоколяски, розміри річних грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та мотоколясок становлять відповідно 22% та 16% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, на транспортне обслуговування - 29% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації можуть встановлювати розміри компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування вищі, ніж зазначені в цьому пункті, в разі наявності фінансових можливостей.».
Отже, розмір грошової компенсації на транспортне обслуговування визначено п.2 Постанови № 228:
- в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 07.08.2013р. №536, яка була чинна до 08.08.2020р.: грошова компенсація на транспортне обслуговування виплачуються особам з інвалідністю у розмірі 22% прожиткового мінімуму на одну особу;
- в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 05.08.2020р. №683, яка була чинна з 08.08.2020р.: розміри річних грошових компенсацій на транспортне обслуговування особам з інвалідністю становлять 22% прожиткового мінімуму.
Тобто, з 08.08.202р. Кабінетом Міністрів України встановлено інший механізм обрахунку розміру грошової компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування, який призвів до зменшення розміру грошової компенсації, зокрема, і на транспортне обслуговування.
Пунктом 5 Порядку №228 визначено, що компенсації виплачуються рівними частинами двічі на рік - у березні за перше та у вересні за друге півріччя поточного року з дня їх призначення.
При цьому, перелік осіб, яким призначається компенсація на транспортне обслуговування визначений у п.14 Порядку №228.
Підставою для призначення особам з інвалідністю та дітям з інвалідністю компенсації на транспортне обслуговування (крім осіб, зазначених в абз.2 цього пункту) є висновок Кримської - в Автономній Республіці Крим, обласної, центральної міської (у м.Києві та м.Севастополі) МСЕК про наявність у осіб з інвалідністю медичних показань для забезпечення їх автомобілем і заява особи з інвалідністю, законного представника дитини з інвалідністю.
За приписами п.16 Порядку №228, компенсація на транспортне обслуговування виплачується починаючи від дня подання заяви з усіма необхідними документами (якщо таких документів немає у справі про облік для забезпечення автомобілем) особою з інвалідністю внаслідок нещасного випадку до відділення управління виконавчої дирекції Фонду, особою з інвалідністю будь-якої іншої категорії - до структурного підрозділу соціального захисту населення.
Зміст наведених норм права свідчить про те, що компенсація на транспортне обслуговування є гарантованою державою виплатою для створення умов для усунення обмежень життєдіяльності осіб з інвалідністю, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної, суспільної діяльності, яка призначається на підставі висновку МСЕК про наявність у осіб з інвалідністю медичних показань для забезпечення їх автомобілем і заяви особи з інвалідністю, виплата якої здійснюється до одержання особою з інвалідністю, законним представником дитини з інвалідністю спеціального автотранспорту, після чого таким особам виплачується грошова компенсація на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобіля.
При цьому, згідно зі ст.20 Конвенції про права осіб з інвалідністю (ратифікованої Законом України від 16.12.2009р. №1767-VI), держави-учасниці взяли на себе зобов'язання вживати ефективних заходів для забезпечення індивідуальної мобільності осіб з інвалідністю з максимально можливим ступенем їхньої самостійності, зокрема шляхом сприяння індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною (п. «а» ч.1).
До того ж за Європейською соціальною хартією 1996р. (переглянута), яка була ратифікована Україною, Україна взяла на себе зобов'язання з метою забезпечення особам з інвалідністю, незалежно від їхнього віку та характеру і походження їхньої інвалідності, ефективного здійснення права на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства сприяти їхній всебічній соціальній інтеграції та участі у житті суспільства, зокрема, шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку (пункт 3 статті 15).
А тому, держава взяла на себе зобов'язання в процесі виконання своїх соціальних обов'язків вживати заходів для забезпечення та утвердження права осіб на соціальний захист, у тому числі соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, зокрема щодо індивідуальної мобільності.
Колегія суддів зазначає, що Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать особи з інвалідністю, які в силу стійкого розладу функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем призводить до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Відтак, на думку суду апеляційної інстанції, зменшення розміру компенсації на транспортне обслуговування через зміну механізму його обчислення з 22% прожиткового мінімуму на місяць до 22% прожиткового мінімуму на рік, тобто у дванадцять разів, вказує на порушення державою конвенційних зобов'язань взятих на себе у зв'язку із ратифікацією Конвенції про права осіб з інвалідністю та Європейській соціальній хартії (переглянута), оскільки не узгоджується із взятими Україною на себе зобов'язаннями сприяти індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною; а також сприяти їхній всебічній соціальній інтеграції та участі у житті суспільства, зокрема, шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку.
Окрім того, колегія суддів враховує те, що у рішеннях Конституційного Суду України неодноразово зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст.22 Конституції України не допускається.
Разом з цим, Конституційний Суд України також неодноразово висловлював позицію щодо можливості встановлення обмежень розміру соціальних виплат.
Так, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 26.12.2011р. №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними.
Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
Розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави.
До того ж, аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що, неодноразово висловлюючи правову позицію щодо можливості обмеження розміру соціальних виплат, ЄСПЛ, не заперечуючи право держав зменшувати такий розмір, не сформулював правової позиції щодо достатнього розміру таких соціальних виплат, підкреслюючи водночас необхідність забезпечення прозорості, недискримінаційного характеру відповідних змін, не покладення надмірного тягаря на заявників внаслідок такого втручання держави. Така практика свідчить про достатньо широке «поле» для розсуду, яке ЄСПЛ залишає державам у питаннях соціального забезпечення.
Наведене вище свідчить про те, що ЄСПЛ визнає можливість того, що виплати соціального страхування можуть бути зменшені або припинені, однак, розглядаючи питання відповідності таких дій, у кожній конкретній справі ураховує всі відповідні обставини справи і з'ясовує: чи було законним таке втручання, чи переслідувало легітимну мету таке втручання та чи не поклало таке втручання надмірний тягар на особу, якої це стосується.
Водночас, як було зазначено, зменшення позивачу у дванадцять разів розміру компенсації на транспортне обслуговування через зміну механізму його обчислення, не може визначатись як законне втручання держави у мирне володіння майном у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки незабезпечення Україною взятих на себе зобов'язань щодо сприяння особам з інвалідністю їх індивідуальній мобільності та усунення перешкод для їх пересування суперечить конвенційним принципам Конвенції про права осіб з інвалідністю та ефективному втіленню в життя прав i принципів Європейської соціальної хартії (переглянутої).
Колегія суддів зазначає про те, що за правилами ст.7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Також, колегією суддів враховано, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019р. у справі №913/204/18, від 10.03.2020р. у справі №160/1088/19).
Отже, з огляду на визначені в ч.3 ст.7 КАС України правила, у період чинності п.2, в редакції, яка передбачає, що розміри річних грошових компенсацій на транспортне обслуговування становлять 22% прожиткового мінімуму для особи з інвалідністю, у правовідносинах щодо виплати грошової компенсації на транспортне обслуговування, передбаченої ст.28 Закону № 2961-IV, повинні застосовувати п.2 Постанови № 228 в редакції постанови Кабінету Міністрів України №536, згідно із якою грошова компенсація на транспортне обслуговування виплачуються особам з інвалідністю у розмірі 22% прожиткового мінімуму на одну особу з інвалідністю у розрахунку на місяць з урахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а саме ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положень Конвенції про права осіб з інвалідністю та Європейської соціальної хартії (переглянутої).
Аналогічна правова позиція, викладена Верховим Судом у постанові від 09.10.2022р. у справі №260/4268/21.
Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах обох інстанцій.
Таким чином, судова колегія доходить висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення в Приморському районі м. Одеси Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 18.07.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко