П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/12019/23
Головуючий І інстанції: Лебедєва Г.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 17.08.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
07.08.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за «додаткову оплачувану відпустку», як учаснику бойових дій, передбачену п.12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» тривалістю 56 календарних днів (за період з 2020р. по 2023р. включно);
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, передбачену п.12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», тривалістю 56 календарних днів (за період з 2020р. по 2023р. включно), виходячи з розміру його грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач в період з 2020р. по 2023р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та, як учасник бойових дій, мав право на отримання додаткової щорічної відпустки 14 днів, яку під час проходження військової служби не отримував. Разом із тим, при виключенні зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, відповідачем протиправно та безпідставно не було виплачено грошову компенсацію за цю невикористану відпустку, чим і порушено його права.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, передбачену п.12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», тривалістю 28 календарних днів (за період з 2022р. по 2023р. включно). Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій, передбачену п.12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», тривалістю 28 календарних днів (за період з 2022р. по 2023р. включно), виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач 08.12.2023р. подав апеляційну скаргу. У поданій апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що судом 1-ї інстанції, при винесенні оскаржуваного судового рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.08.2023р. та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.12.2023р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
13.02.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. При цьому, відповідачу було поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду 1-ї інстанції.
Позивач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 05.06.2019р. отримав безтермінове посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 , видане ГУ персоналу Генерального штабу Збройних Сил України, та набув статус «учасника бойових дій» та право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Згідно з військовим квитком серії НОМЕР_3 , виданим на ім'я ОСОБА_1 , вбачається, що останній з 18.04.2020р. по 20.04.2021р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
20.04.2021р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №163 старшого солдата ОСОБА_1 , навідника 3 танкового взводу 1 танкової роти танкового батальону військової частини НОМЕР_1 , звільненого з військової служби у запас за пп. «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 09.02.2021р. №35-РС, з 20.04.2021р. виключено зі списків особового складу частини, а з усіх видів забезпечення з 18.04.2021р.
Крім того, в абз.11 даного Наказу вказано щодо виплати грошової компенсації за 14 днів невикористаної частини додаткової відпустки за 2019р., 2020р. та 2021р. (загалом 42 дні) відповідно до ст.16-2 Закону України «Про відпустки» та п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
У подальшому, в період з 09.09.2021р. по 14.01.2023р. позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 13.01.2021р. №13 солдата ОСОБА_1 , оператора - радіотелефоніста 3 відділення взводу спостереження розвідувальної роти Військової частини НОМЕР_1 , звільненого з військової служби у запас наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 12.12.2022р. №350-РС згідно з пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні (якщо військовослужбовець не висловили бажання продовжувати військову службу) (у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з Інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи II група), з 14.01.2023р. було виключено зі списків особового складу частини та зняти з усіх видів забезпечення.
Однак, докази щодо виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2022р. та 2023р., відсутні.
Не погоджуючись з такою бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 , позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, наявності достатніх підстав для їх часткового задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст.46 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Військова служба, за визначенням ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-ХІІ, це державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності і територіальної цілісності.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального і правового захисту, гарантії в економічній, соціальній та політичній сферах щодо сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни врегульовані положеннями Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII.
Порядок же надання військовослужбовцям відпусток безпосередньо визначений ст.10-1 цього Закону.
Так, як слідує зі змісту приписів п.8 ст.10-1 Закону №2011-XII, військовослужбовцям, окрім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996р. №504/96-ВР.
Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Якщо ж Законом №504/96-ВР або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Як передбачено ст.16-2 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р. №3551-XII надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Аналогічні приписи закріплені п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-XII, відповідно до яких, учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Виходячи з положень названого вище Закону, додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, гарантованою державою.
Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час (ст.5 Закону №3551-XII).
Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи та наявного в них посвідчення серії НОМЕР_2 від 05.06.2019р., позивач - ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
У відповідності до абз.3 п.14 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, у рік звільнення зазначених в абз.1,2 цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у т.ч. військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або ж до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені ч.ч.1,6 та 20 цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених ч.1 цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30% загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів (п.17 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ).
За правилами п.18 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, в «особливий» період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені п.п.17,18 вказаної статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється (п.19 ст.10-1 Закону № 2011-ХІІ).
Так, як передбачено ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-XII:
- «особливий період» - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
- «мобілізація» - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Отже, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що в особливий період з моменту оголошення рішення про мобілізацію припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, у тому числі додаткової відпуски, разом із тим припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової відпустки, право на яку набуто за період проходження військової служби, Законом №2011-XII не встановлено.
Натомість, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо, проте обмеження щодо способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується вказаними нормами закону.
У разі невикористання додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів:
1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін;
2) грошова компенсація відпустки особі.
До того ж, аналогічного висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.08.2019р. за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18.
Таким чином, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за невикористані дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ.
Як вбачається зі змісту наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.04.2021р. №163, ОСОБА_1 при звільненні 20.04.2021р. була виплачена грошової компенсації за 14 днів невикористаної частини додаткової відпустки за 2019р., 2020р., 2021р. (загалом 42 дні), що, фактично, і не заперечувалося самим позивачем. Однак, як до суду 1-ї інстанції так і до суду апеляційної інстанції, будь-яких доказів нарахування і виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022р. та 2023р. відповідачем надано не було.
А тому, враховуючи встановлені вище обставини, а також те, що відповідач належним чином не довів правомірність своїх дій (бездіяльності), а позивач, у свою чергу, навів законні та обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період за період з 2022р. по 2023р. включно, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Відповідно, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А зідно із ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 18.07.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко