П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/18621/23
Головуючий І інстанції: Вовченко О.А.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Військової академії (м.Одеса) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 14.12.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової академії (м.Одеса) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії, -
21.07.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової академії (м.Одеса), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при його звільненні;
- зобов'язати нарахувати і виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 04.05.2018р. по 03.11.2018р. у відповідності до «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100).
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив про те, що відповідачем, на виконання судовим рішень у справі №420/17408/21 та справі №420/13592/22, здійснено виплату належного йому розміру грошового забезпечення у сумі - 82370,85 грн. (т.б. з порушенням строків його виплати). Разом із тим, відповідно до ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини уповноваженого органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, як стверджує позивач, він має право на отримання від відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати коштів (до дня фактичного розрахунку). Однак, відповідач зазначеної вище виплати не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду із даним адміністративним позовом.
Відповідач надав до суду 1-ї інстанції письмові відзиви, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової академії (м.Одеса) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 04.05.2018р. по 03.11.2018р. за весь час затримки розрахунку по виплаті індексації грошового забезпечення. Зобов'язано Військову академію (м.Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 04.05.2018р. по 03.11.2018р. у сумі 82375,41 грн.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду 1-ї інстанції, відповідач 11.01.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.12.2023р. і прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.01.2024р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
25.01.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
05.02.2024р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - підполковник ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій академії (м.Одеса) у період з 14.12.2012р. по 04.05.2018р.
Згідно з наказом начальника Військової академії (м.Одеса) від 04.05.2018р. №89 (по стройовій частині), підполковника ОСОБА_1 , доцента кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін», призначеного наказом начальника Генерального штабу-Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 14.04.2018р. №201 на посаду старшого офіцера групи напрямків на інші військові формування та правоохоронні органи відділу напрямків Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) і вибув до нового місця служби, з 04.05.2018р. було виключено зі списків особового складу академії та знято з усіх видів забезпечення.
Після звільнення з Військової академії (м.Одеса) між позивачем та відповідачем виникли спірні правовідносини щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення, які були вирішені у судовому порядку.
06.12.2021р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/17408/21 Військову академію (м.Одеса) було зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.12.2015р. до 28.02.2018р. включно.
22.08.2022р., на виконання рішення суду від 06.12.2021р. у справі №420/17408/21, відповідачем виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у загальній сумі - 4435,66 грн., що підтверджується банківською випискою.
02.02.2023р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/13592/22 відповідача зобов'язано нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. до 28.02.2018р. з застосуванням січня 2008р. базовим місяцем для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку, з урахуванням раніше виплаченої суми індексації.
22.06.2023р., на виконання рішення суду від 02.02.2023р.у справі №420/13592/22, відповідачем виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у загальній сумі - 77935,19 грн., що підтверджується банківською випискою.
Вважаючи, що відповідачем у день його звільнення не було проведено остаточний розрахунок, у зв'язку із чим виникли підстави для виплати середнього грошового забезпечення за весь час такої затримки, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції, враховуючи принципи справедливості та співмірності, дійшов висновку, що позивачу підлягає відшкодуванню сума у розмірі - 82375,41грн.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України.
Так, згідно зі ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про суми, нараховані і виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-ІХ), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені у ст.116 цього ж Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору стосовно розміру належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір було вирішено на користь працівника. Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування весь за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч.1 цієї статті.
Проаналізувавши наведені норми, колегія суддів доходить висновку, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012р. №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117,237-1 цього Кодексу роз'яснив, що відповідно до ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Колегія суддів звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, з-поміж іншого, за затримку виплати грошового забезпечення, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час, такі питання врегульовані КЗпП України.
А тому, з огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, його ст.117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто, до спірних правовідносин необхідно застосовувати приписи КЗпП України.
Окрім цього, варто наголосити на тому, що передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Зазначений законодавчий припис є загальним та не встановлює конкретних видів виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день звільнення. Непроведення з вини відповідача такої виплати у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої у ст.117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Аналогічна правова позиція у подібних спірних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 13.02.2020р. у справі №809/698/16 та від 09.07.2020р. у справі №320/6659/18.
Так, згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з вказаною обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Водночас, варто зазначити, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки.
Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за час затримки всіх виплат при звільненні.
Наведені висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19.
Тобто, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Матеріалами справи підтверджується, що при звільнення позивача зі служби йому не виплачені всі суми, належні до виплати при звільненні. Зокрема, ОСОБА_1 був виключений зі списку особового складу та всіх видів забезпечення - 04.05.2018р., проте йому було виплачено грошове забезпечення (індексацію) лише після звільнення на виконання рішень суду від 06.12.2021р. у справі №420/17408/21 та від 02.02.2023р. у справі №420/13592/22. Отже, оскільки повний розрахунок з позивачем було проведено не у день його звільнення з військової служби, останній, відповідно до ст.117 КЗпП України (у редакції, викладеній у відповідності до Закону №2352-ІХ), має право на виплату йому середнього заробітку за період затримки повного розрахунку.
Застосування, у даному випадку, шестимісячного строку при виплаті середнього заробітку за час затримки при звільненні позивача, враховуючи редакцію згаданого Закону №2352-IX, повністю узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.06.2023р. у справі №560/11489/22, в якій, доцільно буде зауважити, спірний період затримки розрахунку охоплював проміжок часу з 27.12.2017р. по 05.10.2022р.
Враховуючи дату повного розрахунку при звільненні та звернення до суду із даним позовом, колегія суддів погоджується із висновком суду 1-ї інстанції про те, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст.117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п.71 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за весь час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати (п.91 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, із чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
В апеляційній скарзі, фактично, апелянт посилається виключно на відсутність у позивача права на отримання середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні та не вказує жодних належних доводів щодо незгоди із розрахунком судом відповідного середнього заробітку.
Більше того, позивач правом на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у даній справі не скористався.
За таких обставин та з метою дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін справи, суд апеляційної інстанції не вбачає достатніх підстав для незгоди із розрахунком суми середнього заробітку, визначеним у розмірі - 82370,85 грн., а тому погоджується із висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової академії (м.Одеса) - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 18.07.2024р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко