17 липня 2024 року м. Ужгород№ 260/3627/24
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Калинич Я. М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ВСТАН1ОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), у якому просить: 1. Визнати не чинним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 16.05.2024 року, винесеного відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 2. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 надати дозвіл на перетинання державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що під час перетину державного кордону України 16.05.2024 року у пункті пропуску «Дякове», відповідачем було безпідставно відмовлено позивачу в перетині державного кордону на виїзд з України. Позивач вважає, що таке рішення, прийняте відповідачем, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки він має право на перетин державного кордону України як чоловік, який самостійно виховує дитину віком до 18 років та не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що надані позивачем при перетині кордону документи, не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України, прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, внаслідок чого оскаржуване рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є правомірним. Просить відмовити в задоволенні позову.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що сторонами не заперечується.
Відповідно до ухвали Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19.03.1994 року був укладений шлюб.
У шлюбі у них народилися діти - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
26.02.2018 року заочним рішенням іноземного суду шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. Місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 визначено з батьком на підставі угоди сторін.
11.06.2018 року ОСОБА_1 отримав українське громадянство та тимчасове посвідчення громадянина України. Після припинення російського громадянства, позивач отримав паспорт громадянина України.
Ухвалою Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 року визнано на території Україні - заочне рішення мирового судді судової дільниці №78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) ОСОБА_5 від 26.02.2018 року у справі №2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .
Згідно з ч. 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позивач 14.03.2023 року, прибув до пункту пропуску «Шегині» з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України, супроводжуючи свою неповнолітню дочку, ОСОБА_4 , на навчання до Чеської республіки. На підтвердження правомірності такого перетину відповідачу були надані, разом із паспортом громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_3 від 21.12.2020 року, у якому міститься відмітка про те, що на підставі абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацією» (чинного на момент перетину кордону) ОСОБА_1 користуюсь правом на відстрочку від мобілізації за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 підполковника ОСОБА_7 .
Крім того, при перетині кордону, позивач повідомив старшому лейтенанту ОСОБА_8 , що 28 лютого 2022 року у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України побоюючись за життя та здоров'я своєї доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , він переправив її до Чеської республіки, яка наразі навчається у початковій школі у місті Прага, Чеська республіка.
Разом з тим позивач надав заочне рішення мирового судді судової дільниці №78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) ОСОБА_9 від 26.02.2018 року у справі №2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 та визначено місце проживання дітей, зокрема й ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , разом з ОСОБА_1 , вищезгадане рішення іноземного суду було визнане на території України на підставі ухвали Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 року справа №297/3196/23.
Рішенням від 16.05.2024 року відповідачем було відмовлено ОСОБА_10 в перетині державного кордону. В обґрунтування, відповідач зазначив, що позивачем не було надано на паспортний контроль відповідних документів, які б надавали право на перетин кордону на виїзд з України в умовах правового режиму воєнного стану.
Не погоджуючись з даним рішенням, позивач звернувся із позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України «Про прикордонний контроль» №1710-VI від 05.11.2009 (далі - Закон №1710-VI).
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону №1710-VI прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Згідно положень частини 3 статті 6 Закону №1710-VI пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.
Частинами 1, 3 статті 14 Закону №1710-VI визначено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
Відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Статтею 64 Конституції України визначено, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Зокрема, не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.
Звідси, право особи на пересування та право вільно залишати територію України, передбачене статтею 33 Конституції України може бути обмежено в умовах воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05:30 год 24.02.2022 строком на 30 діб.
У подальшому, Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 18.04.2022 №259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 17.05.2022 №341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 07.11.2022 №757/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 06.02.2023 № 58/2023 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб.
Окрім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державній прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Так, статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) (далі Закон №3543-ХІІ) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно - рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Пунктами 2 та 12 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 №57 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Відповідно до абзацу 13 пункту 2-3 Правил №57 виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Державна прикордонна служба України дозволить перетин державного кордону.
При цьому, в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Пунктом 2-6 Правил №57 передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Отже, нормою пункту 2-6 Правил №57 право на перетин державного кордону поширено окрім осіб перелік яких прямо передбачено пунктами 2-1 та 2-2 цих Правил і на інших осіб, які є військовозобов'язаними однак не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно частини першої статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, у тому числі жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Відтак, Законом №3543-XII визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову у разі перетину кордону необхідно надати підтверджуючі документи.
Суд зазначає, що станом на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, відтак, конституційне право громадян України на вільне залишання території України обмежувалось законодавством.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач на підтвердження права на перетин кордону надав представнику прикордонної служби наступні документи:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_4 (закордонний паспорт);
- свідоцтво про народження доньки ОСОБА_11 серії НОМЕР_5 , разом із нотаріально засвідченим перекладом такого на українську мову,
- заочне рішення іноземного суду від 26.02.2018 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 визначено з батьком на підставі угоди сторін.
- ухвалу Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 рок, якою визнано на території Україні - заочне рішення мирового судді судової дільниці №78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) Черняєва А.В. від 26.022018 року у справі №2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .
- тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_3 від 21.12.2020 року, відповідно до якого ОСОБА_1 призовною комісією ІНФОРМАЦІЯ_7 у мю Києві зарахований у запас 17.12.2020 абз.6 п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про військовий облік і військову службу», а також відміткою про те, що на підставі абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацією» ОСОБА_1 користься правом на відстрочку від мобілізації за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 підполковника ОСОБА_7 , датованого 04.02.2022 року.
Проаналізувавши вказані документи суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1, 2 статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно положень частин 2, 3 статті 157 Сімейного кодексу України, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до пункту четвертого статті 157 Сімейного кодексу України, батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Разом з тим, матеріали справи містяться копія, визнаного ухвалою Берегівського районного суду Закарпатської області на території Україні від 20.03.2024 року, заочного рішення мирового судді судової дільниці №78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) ОСОБА_5 від 26.022018 року у справі №2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 . Яким в свою чергу також визначено місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком на підставі угоди сторін.
Позивачем не надано суду жодних доказів того, що мати не має права зустрічатися та без перешкод спілкуватися з дитиною, мати зобов'язана брати участь у вихованні дітей, матеріальному забезпеченні та духовному розвитку, незалежно від стосунків із батьком.
Таким чином, враховуючи викладене, суд констатує, що розірвання шлюбу та визначене місце проживання малолітньої дитини жодним чином не підтверджує факту самостійності виховання дитини одним із батьків, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (частина 1 статті 14, частина 1 статті 15 Сімейного кодексу України).
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 13.06.2018 за результатами розгляду справи №822/2446/17, відповідно до якої, розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини.
Відтак, мати повинна виконувати покладені на неї обов'язки та брати участь у вихованні дітей, матеріальному забезпеченні та духовному розвитку, оскільки такі покладені на неї законодавством країни громадянкою якої вона є.
Відтак, суд дійшов висновку, що позивачем під час здійснення перетину кордону не було надано представнику прикордонної служби документів, які б свідчили про встановлення певного юридичного факту (свідоцтва про смерть) чи рішення суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), які підтверджують те, що права та обов'язки у даному випадку матері щодо дитини є припиненими і свідчать про те, що позивач здійснює самостійне виховання дитини віком до 18 років.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №380/13218/22 від 22.03.2023 та у справі №300/2276/23 від 21.12.2023.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення від 16.05.2024 року про відмову позивачу у перетині державного кордону, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Окрім того, суд зазначає, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому при пред'явлені позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України за наявності на те законних підстав.
Разом з тим суд зазначає, що наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожним поняттю наявності права на виїзд за межі України, оскільки відповідно до Правил №57 право на перетин державного кордону для певних категорій військовослужбовців, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, є обмеженим на період дії воєнного стану. Таким чином, Законом №3543-XII визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову у разі перетину кордону необхідно надати підтверджуючі документи.
Ба більше, суд зазначає, що у Тимчасовому посвідченні військовозобов'язаного вказано, що позивач на підставі абз.5 ч.1 ст.23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» користується правом на відстрочку від мобілізації. Внесена ІНФОРМАЦІЯ_8 04.02.2022 року. Разом з тим, на вказану дату жодна мобілізація не проводилася.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетинання державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 суд зазначає наступне.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Враховуючи вказане, суд дійшов висновку, що повноваження суб'єкта владних повноважень, зокрема територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, щодо здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України є його дискреційними повноваженнями та залежать від конкретних умов їх реалізації.
При цьому суд не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) відповідача поза межами перевірки за критеріями відповідності прийняття ним рішень (вчинення дій), передбаченими КАС України, підміняти його і перебирати на себе повноваження, надані Законом. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб'єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.
Крім того відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином в порядку адміністративного судочинства захисту підлягають права, свободи та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відтак, заявлений позивачем спосіб захисту порушеного права, а саме похідна вимога про зобов'язання відповідача надати дозвіл на перетинання державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 не відповідає обсягу порушеного права в даному спорі, адже обставини іншого (ніж розглядається судом при розгляді цієї справи) перетинання державного кордону позивачем можуть бути істотно відмінними, та перебуватимуть поза обсягів судового контролю при вирішення даного спору.
При цьому, суд враховує, що резолютивна частина рішення не може містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, про що зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі».
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із нормами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень довів у повному об'ємі правомірність своїх дій.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, внаслідок чого, в задоволенні позову слід відмовити.
З огляду на висновок суду про відмову у задоволенні позову, підстав для розподілу судових витрат, відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не вбачає.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяЯ. М. Калинич