Житомирський апеляційний суд
Справа №935/2054/22 Головуючий у 1-й інст. Василенко Р. О.
Категорія 68 Доповідач Павицька Т. М.
17 липня 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т. М.,
суддів Борисюка Р.М., Трояновської Г.С.,
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №935/2054/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання автомобіля спільною сумісною власністю, визнання права власності на автомобіль, стягнення грошової компенсації, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2024 року та на додаткове рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 29 травня 2024 року, ухвалені під головуванням судді Василенка Р.О. в м. Коростишеві,
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом та з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просила:
- визнати автомобіль марки «VOLVO FH 12» сідловий тягач - Е, 2002 року випуску номер кузова НОМЕР_1 , який зареєстровано за ОСОБА_2 спільною сумісною власністю позивача та відповідача;
-визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль «VOLVO FH 12» сідловий тягач - Е, 2002 року випуску;
стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя - 1/2 частини ринкової вартості автомобіля в сумі 153636,15 грн.
В обґрунтування позову вказувала, що з 03.12.1988 сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 09.12.2021 розірвано. За час спільного проживання за їх спільні кошти 02.04.2008 було придбано автомобіль марки «Volvo FH12», сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, право власності на який зареєстровано за відповідачем, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. Однак після розлучення вони не можуть дійти згоди щодо розподілу вказаного транспортного засобу.
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано спільним сумісним майном колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 автомобіль марки Volvo FH12, сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 12130 куб.см., власником якого на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 є ОСОБА_2 . Виділено в порядку поділу спільного майна колишнього подружжя ОСОБА_2 у власність автомобіль марки Volvo FH12, сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 12130 куб.см. та стягнуто з останнього на користь ОСОБА_1 153 636,15 грн грошової компенсації вартості 1/2 частки вказаного автомобіля. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати за проведення судової експертизи у розмірі 2868 грн. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 3072, 72 грн.
29 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася до суду першої інстанції із заявою про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. На підтвердження таких витрат надала договір на професійну правничу допомогу від 01 вересня 2022 року, квитанцію до прибуткового касового ордеру №3 від 01.09.2022 року.
Додатковим рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 29 травня 2024 року заяву представника позивача адвоката Сірої А.В. задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн.
Не погоджуючись із рішеннями суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу у якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, а у випадку прийняття рішення про поділ майна поділити автомобіль іншим чином, зокрема шляхом виділення автомобіля у власність позивача із стягненням з неї на його користь грошову компенсацію вартості 1/2 автомобілля.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції безпідставно зазначив, що спірний автомобіль використовується ним у підприємницькій діяльності. Ця обставина не відповідає дійсності, нічим не підтверджується, більше того, спростовується доказами по справі. Ринкова вартість автомобіля в сумі 307272,30 грн не підтверджується достовірними доказами. Фактичний продаж автомобіля ще в 2009 році має важливе значення з двох причин. По-перше, він спростовує твердження позивачки про неможливість дійти згоди щодо розподілу вказаного майна. Після 2009 року таких спорів ніколи не виникало. По-друге, вказана обставина впливає на спосіб відновлення прав позивачки, про які вона заявила в позові. З 2009 року позивачка не реалізовувала свої права на автомобіль ніяк: вона ним в жодній формі не володіла, не користувалась, і не вважала себе його власником, оскільки отримала за нього гроші за домовленістю про його продаж. Заявлені позивачкою вимоги окрім того, що є неналежним способом захисту, є явно несправедливими, оскільки порушується баланс рівності прав чоловіка та дружини на володіння, користування та розпорядження майном, закріплений у ст. 63 СК України. Суд першої інстанції не спростував в оскаржуваному рішенні правильність застосування у висновку №33, за яким ринкова вартість автомобіля зменшена на 44124,90 грн, виходячи з його комплектності, укомплектованості, пошкоджень, відновлення і оновлення складових. Таким чином, висновок суду про вартість автомобіля в сумі 307272,30 грн не підтверджується достовірними та допустимими доказами, що є підставою для скасування судового рішення. Суд першої інстанції безпідставно стягнув з нього судовий збір з розрахунку 1% від визначеної ним вартості всього автомобіля, оскільки фактично спір для кожного із співвласників обмежується 1/2 частиною. Тобто, враховуючи визначену судом вартість автомобіля 307 272,30 грн., вартість його 1/2 частки становить 153 636,15 грн., відповідно судовий збір складає 1536,36 грн.
В своїй позовній заяві від 02.09.2022 позивачка вказала, що понесені нею витрати становлять 5000,00 грн (витрати за надання правової допомоги). Про очікування понесення додаткових витрат, позивачкою в позовній заяві нічого не вказано взагалі, що вказує на їх відсутність на момент звернення до суду. На підтвердження своїх вимог представником позивачки додано до клопотання копію договору та копію квитанції до прибуткового касового ордеру №3 від 01.09.2022 на суму 5000,00 грн. Будь-яких інших доказів подано не було. Згідно п.4.2 договору, клієнт зобов'язався 50% від суми 25000,00 сплатити авансом впродовж 5 днів з моменту підписання даного договору. Решта суми сплачується впродовж 10 днів з моменту виставлення рахунку адвокатом. Оплата здійснюється в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок адвоката. Представником позивачки доказів перерахування позивачем грошових коштів на поточний рахунок адвоката не надано, як не надано також доказів «виставлення рахунку адвокатом», та зрештою і самого рахунку. Додана представником позивачки квитанція до прибуткового касового ордеру є касовим документом про готівкову операцію, тому не підтверджує перерахування коштів на поточний рахунок адвоката, тому не відповідає умовам договору в частині здійснення оплати гонорару, а тому не є достовірним доказом здійснення оплати за цим договором. Таким чином, доказів розміру витрат, які позивач сплатила або має сплатити адвокату у зв'язку з розглядом справи за договором №22 від 01.09.2022, представником позивача не надано взагалі. Крім цього, сам по собі договір не є доказом щодо обсягу наданих послуг та їх оплати. До клопотання про стягнення судових витрат не додано ні акту, ні будь-яких інших документів, розроблених та/або підписаних адвокатом. Таким чином, представником позивачки не надано жодних доказів, які засвідчують факт надання правничої допомоги позивачу у цій справі. Враховуючи викладене просив скасувати рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2024 року та додаткове рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 29 травня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
28 червня 2024 року на адресу Житомирськго апеляційного суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 24.04.2024 та додаткове рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 29.05.2024 без змін. Зазначає, що за час спільного проживання сторонами за спільні кошти 02.04.2008 придбано автомобіль марки Volvo FH12, сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, право власності на який зареєстровано за відповідачем, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. Однак після розлучення вони не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна, тому позивач звернулася до суду з даним позовом. Відповідач заперечуючи проти позову вказував на те, що спірний автомобіль в 2009 році був проданий ОСОБА_5 , без нотаріального оформлення договору купівлі-продажу. ОСОБА_5 провів розрахунок з відповідачем та його дружиною шляхом передачі останнім готівкових коштів, розмір яких чітко не пам'ятає, а частину коштів ОСОБА_5 самостійно сплачував у банк з метою погашення кредиту.
Проте, крім усних пояснень відповідача та пояснень ОСОБА_5 , як свідка, наданих в судовому засіданні, жодних належних доказів на підтвердження вказаних фактів відповідач не надав. При цьому звертаю увагу суду, що пояснення як відповідача так і третьої особи не зовсім співпадають. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що спірний автомобіль на момент подачі позову та на момент вирішення справи по сутті зареєстровано за відповідачем, а не за третьою особою. Ні відповідач, ні ОСОБА_5 не надали суду жодних належних, письмових доказів на підтвердження факту укладення договору купівлі-продажу спірного автомобіля, при цьому первинно ОСОБА_5 стверджував, що ніби сторони укладали договір оренди автомобіля, проте також жодних доказів щодо оренди автомобіля не надав.
Договір купівлі-продажу автомобіля станом на 2009 рік міг бути укладений у простій письмовій формі та засвідчений адміністратором територіального сервісного центру МВС України або в нотаріальній формі. Проте відповідач не надав жодних доказів того, що такі правочини укладалися, отже єдиним власником спірного автомобіля є відповідач. Також не відповідають дійсності доводи апелянта про те, що за спірний автомобіль позивачка отримала грошові кошти, оскільки жодних доказів того, що такі кошти передавалися ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Доводи апелянта про те, що факт укладення договору купівлі - продажу автомобіля та передання коштів за нього підтверджується показами ОСОБА_5 є безпідставними, оскільки ВС неодноразово підтверджував правову позицію, що поясненнями сторони та показами свідка не можуть доводитися факти виконання зобов'язань, в тому числі щодо передачі коштів (Постанова КЦС ВС від 18.07.2018 у справі №143/280/17).
Посилання апелянта на те, що під час дебатів було запропоновано позивачці залишити за собою автомобіль та відшкодувати ОСОБА_2 - 1000,00 грн і суд мав врахувати вказані доводи є безпідставним, оскільки суд розглядає і вирішує справу виключно в межах доводів позовної заяви, підстав та предмету спору. Відповідач не заявляв зустрічного позову про зміну способу поділу спірного автомобіля, тому судом першої інстанції вірно було вирішено спір в мажах предмету спору по даній справі. Позивачка не претендує на те, щоби автомобіль залишити собі, припинивши право відповідача на частку у праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Вона навпаки дала згоду на те, щоби отримати грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача. Посилання апелянта на те, оскаржуване рішення порушує його права та накладає на нього надмірний тягар також не підтверджується жодними доказами, оскільки встановлено, що спірний автомобіль є в наявності, відповідач є його власником, тому у разі наявності перешкод від третіх осіб до використання вказаного автомобіля, останній може звернутися із відповідним позовом до суду. Саме відповідач як власник автомобіля надав згоду на тимчасове використання вказаного автомобіля ОСОБА_5 та надав йому оригінал технічного паспорта на автомобіль.
Посилання апелянта на те, що судом першої інстанції невірно було застосовано висновок експерта Житомирського НДЕКЦ від 27.09.2023 є безпідставним. Посилання апелянта на те, що ненадання адвокатом акту приймання-передачі виконаних робіт, позбавляє останню права на відшкодування витрат на правничу допомогу є недоречними. Так, дійсно, п. 4.4. договору, визначено, що факт надання правничої допомоги клієнту може засвідчуватися актом, або документами, які розроблені та/або підписані адвокатом. На вимогу клієнта адвокат надає документ, що підтверджують факт сплати гонорару та фактичних витрат. Проте жодна з умов договору не передбачає, що такий акт має складатися саме на стадії розгляду справи у суді першої інстанції. Вказаний пункт передбачає можливість складення акту на вимогу клієнта, а не обов'язок. Так, умовами договору було визначено фіксований розмір гонорару адвоката за ведення справи у судді першої інстанції в розмірі 15 000,00 грн, що не потребує додаткового підтвердження та надання додаткового документи щодо опису послуг наданих адвокатом. ВС/КАС у справі №640/18402/19 від 28.12.2020 зробив правовий висновок, що у разі встановлення адвокатом та клієнтом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних під час надання правової допомоги не потрібен.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 08 листопада 2021 року у справі №935/2553/21 шлюб зареєстрований 03.12.1988 Коростишівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Житомирському районі Житомирської області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 слідує, що власником автомобіля марки «Volvo FH12», сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , об'єм двигуна 12130 куб.см., є відповідач ОСОБА_2 Дата реєстрації 02.04.2008.
Згідно висновку експерта ОСОБА_6 від 27.09.2023 № СЕ-19/106-23/11342-АВ за результатом проведення судової автотоварознавчої експертизи вартість автомобіля марки «Volvo FH12», сідловий тягач - Е, д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, станом на 26.09.2023 становить 307 272, 30 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль був придбаний сторонами під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя. Ринкова вартість автомобіля марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, яка визначена згідно висновку судового експерта Михайла Арефіна від 27.09.2023 №СЕ-19/106-23/11342-АВ, становить 307 272,30 грн та яку слід врахувати при визначенні розміру компенсації 1/2 частки вартості спірного автомобіля, що становить 153 636,15 грн та яка підлягає стягненню на користь позивача. Суду не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження відчуження спірного автомобіля на користь ОСОБА_5 . Будь-яких договорів купівлі-продажу, доручень, інших правочинів, які б вказували на належність спірного автомобіля третій особі не надано. Реєстрація права власності за відповідачем на автомобіль, підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 02.04.2008. Крім того, спірний автомобіль використовується у підприємницькій діяльності відповідача, тому залишення спірного транспортного засобу у власності відповідача та стягнення на користь позивача компенсації 1/2 частки на думку суду, збалансовує інтереси сторін, які не дійшли згоди щодо поділу автомобіля.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення та додаткового рішення, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, придбане нею чи ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11).
У пунктах 23, 24 цієї постанови роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або ж реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України).
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказала, що транспортний засіб марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу, а тому просила визнати право власності ОСОБА_2 на автомобіль «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , який є спільною сумісною власністю подружжя та стягнути із ОСОБА_2 на свою користь в рахунок вартості належної їй частки автомобіля грошову компенсацію у розмірі 400 000 грн, виходячи із середньої ринкової вартості вказаного автомобіля.
Встановлено, що сторони у період шлюбу придбали автомобіль марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , 2002 року випуску, який є спільною сумісною власністю подружжя.
Позивач обрала спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення на свою користь вартості належної їй частки у спільному майні - автомобіля, що узгоджується з положеннями частини другої статті 16 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з визначеним судом розміром грошової компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль у розмірі 153 636,15 грн., згідно висновку Житомирського НДЕКЦ від 27.03.2023 №СЕ-19/106-23/11342-АВ, оскільки саме у цьому висновку вказана ринкова вартість щодо конкретного спірного автомобіля з урахуванням його технічного стану станом на день проведення оцінки.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вирішуючи спір в цій частині, встановивши обставини справи та доведеність права спільної сумісної власності на автомобіль марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 обгрунтовано вказав, що з нього може бути виділено у власність одного з них його неподільну частину за умови, що інший згоден отримати грошову або іншу матеріальну компенсацію вартості частки цієї частини майна, при цьому така компенсація може бути присуджена судом. Отже, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що можливим способом поділу автомобіля марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , є присудження ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 його частки, на що вона згодна і про що просить у позовній заяві.
При цьому суд першої інстанції при визначенні вартості спірного майна обгрунтовано взяв до уваги висновок Житомирського НДЕКЦ від 27.03.2023 №СЕ-19/106-23/11342-АВ, за яким ринкова вартість об'єкта оцінки транспортного засобу марки «Volvo FH12», д.н.з. НОМЕР_2 , станом на 26 вересня 2023 року, становить 307 272,30 грн., а тому доводи апеляційної скарги щодо недоведеності ринкової вартості частки спірного автомобіля в сумі 153 636,15 грн є безпідставними.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження в суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 на теперішній час не є власником спірного автомобіля, оскільки автомобіль був ним відчужений ОСОБА_5 в 2009 році зводяться до переоцінки доказів та невірного розуміння норм матеріального права. Такі доводи оцінені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.
Також колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, з таких підстав.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Як установлено в частині другій статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №9901/350/18 (провадження №11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, постанові від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі №908/299/18 (провадження №12-136гс19), постанові від 08 червня 2021 року у справі №550/936/18 (провадження №14-26цс21) та постанові від 08 червня 2022 року у справі №357/380/20 (провадження №14-20цс22).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» за № 58442/00, щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04, пункт 268) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання.
На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги у суді першої інстанції надано договір на професійну правничу допомогу №26 від 01.09. 2022, укладений з адвокатом Сірою В.В., копію ордеру №26 від 01.09.2022, квитанцію до прибуткового касового ордеру №3 від 01.09.2022.
За умовами договору про професійну правничу допомогу сторони погодили, що розмір гонорару за підготовку позовної заяви та супровід справи у судді першої інстанції складає 15 000 грн., а за супроводження справи у суді апеляційної інстанції розмір гонорару складає 10000 грн (п.4.1.).
Тобто за умовами договору сторонами було визначено розмір гонорару у фіксованій сумі в розмірі 15 000 грн за підготовку позовної заяви, інших процесуальних документів по справі та ведення справи у суді першої інстанції.
У клопотанні про стягнення судових витрат представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 зазначала, що під час розгляду даної справи було призначено 16 судових засідань і лише один раз представник позивача не зміг прибути в судове засідання. Вважає, що сума гонорару в розмірі 15 000 грн є співмірною із часом витраченим адвокатом на її супроводження.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 у суді першої інстанції заперечив щодо задоволення заяви.
Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих адвокатом Сірою В.В. послуг ОСОБА_1 , виходячи із засад цивільного законодавства щодо розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відшкодування на користь ОСОБА_1 підлягають витрати на правову допомогу у розмірі 15 000 грн.
Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу є доведеним, відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій учасника справи, а тому відповідні доводи апеляційної скарги є помилковими.
Посилання у апеляційній скарзі на ненадання ОСОБА_1 акту прийому-передачі наданих адвокатом послуг не може бути підставою для відмови у стягненні витрат на правову допомогу, оскільки надання адвокатом Сірою В.В. зазначених послуг підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, зокрема протоколами судових засідань з яких вбачається, що протягом розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_8 представляла інтереси позивачки ОСОБА_1 , подавала відповідні клопотання та заяви.
Як вбачається з матеріалів справи, ні ОСОБА_2 , ні його представник не надавали обґрунтованих заперечень щодо розміру понесених ОСОБА_1 витрат на правову допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції, а також доказів та обґрунтування щодо їх неспівмірності.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги немає.
Керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2024 року та додаткове рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 29 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення 18 липня 2024 року.
Головуючий
Судді