15 липня 2024 року №640/6206/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р. розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - відповідач, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) з вимогами:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області №117 від 06.03.2020 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Ліванської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ліванської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.04.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Законом України від 13.12.2022 №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону №2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання вимог зазначених приписів, Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративну справу №640/6206/20 скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, головуючим суддею визначено Щавінського В.Р.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.01.2024 прийнято адміністративну справу №640/6206/20 до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Щавінського В.Р. та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
На обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що він звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надало йому повідомленням від 06.03.2020, у якому вказано, що йому відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу відповідача №117 від 06.03.2020, у зв'язку з тим, що раніше йому вже було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважає оскаржуване рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем під час прийняття оскаржуваного повідомлення не враховано всіх обставин, за наявності яких він звернувся зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він має об'єктивні побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави, у зв'язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім'ї на таку зміну.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позову, зважаючи на те, що матеріалами особової справи позивача, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять сумнівний та недостовірний характер, оскільки, суперечать один одному в цілому і окремо та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Республіки Ліван добровільно. Отже, не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі повернення в країну громадянської належності, а існування небезпеки життю позивача не підтверджується жодними документами. Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим, з урахуванням норм Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні даного адміністративного позову слід відмовити, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 є громадянином Ліванської Республіки, уродженцем міста Бейрут, арабом за національністю, 06.03.2020 звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява), оскільки він має об'єктивні побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави, у зв'язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім'ї на таку зміну.
З матеріалів справи вбачається, що за результатами розгляду зазначеної заяви, яка є повторним зверненням позивача до відповідача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку із нововиявленими обставинами, працівником до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого відповідачем винесений наказ №117 від 06.03.2020 «Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Повідомленням ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 06.03.2020 №82 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням відповідача та вважаючи протиправним та таким, що прийняте з порушенням норм чинного законодавства, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з приписами частини 2 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 6 статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 7 статті 7 Закону №3671-VI).
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (частина 2 статті 9 Закону №3671-VI).
Частиною 6 статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Згідно із частиною 11 статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів:
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Слід зауважити, що обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таким чином, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, затверджено «Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Правила; у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд звертає увагу, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 вищевказаного Закону.
При цьому, завдана особі шкода має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців), або з причин, зазначених у Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU.
Судом встановлено, що позивач вперше звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою 30.01.2014. За результатами розгляду вказаної органом міграційної служби прийнято рішення від 01.07.2014 №376-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке заявник оскаржив до суду.
Згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві з вимогами скасувати рішення від 01.07.2014 №376-14 та зобов'язати відповідача надати йому статус біженця.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30.10.2014 по справі №826/11197/14 в задоволенні адміністративного позову громадянина ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання незаконними дій, скасування рішення від 01.07.2014 №376-14та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено. Постанова набрала законної сили 21.11.2014.
Крім того, дані про апеляційне оскарження в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відсутні. Отже, позивач правом на апеляційне оскарження не скористався.
З матеріалів справи вбачається, що 24.12.2014 шукач захисту звернувся із заявою до ГУ ДМС в м. Києві про припинення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка шукає додаткового захисту.
На підставі наказу ГУ ДМС в м. Києві від 31.01.2015 №56 прийнято рішення про припинення розгляду заяви гр. Лівану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка шукає додаткового захисту.
Судом встановлено, що позивач прибув з Лівану в Україну на підставі паспорту №RL 3611824 та візи типу «С» повітряним транспортом 11.02.2020 (аеропорт Бориспіль).
06.03.2020 заявник виявив намір звернутися вдруге із заявою до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, у якій зазначив про обставини, у якій зазначив про обставини, які зазначав у заяві від 30.01.2014 (особова справа 2014KYIV0017).
З матеріалів справи вбачається, що у повторній заяві шукач захисту наводить факти, які тотожні відомостям, що спростованні ДМС під час провадження за його заявою від 30.01.2014.
Так, відповідач у висновку про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту вказав, що у заяві від 06.03.2020 ОСОБА_1 не навів жодних нововиявлених обставин, які були дослідженні органом ДМС, та які відбулись із заявником після прийняття ДМС рішення за його попередньою заявою. При цьому, протягом періоду між прийняттям попереднього рішення та повторним зверненням не відбулося змін у країні походження заявника, що могли б мати суттєве значення для повторного звернення із заявою. Це підтверджується добровільним поверненням заявника до країни походження після першого звернення за захистом в Україні.
Судом встановлено, що під час розгляду ДМС заяви від 30.01.2014 встановило відсутність офіційних підтверджень щодо переслідування позивача за будь-якою з конвенційних ознак, також не надав жодних документів на підтвердження підстав побоювання стати жертвою переслідування на території країни громадянської належності, його твердження мали загальний характер. У зазначеній заяві ОСОБА_1 вказав, що не може повернутись в ОСОБА_3 по релігійним причина, а саме через зміну релігії з ісламу на християнство. У заяві-анкеті та анкеті позивач вказав, в 2011 році прийняв християнство після чого почались проблеми та зазначає, що не може повернутись в Ліван і жити там як християнин, оскільки держава не може захистити його, а також вказав, що не знає якою буде реакція його родини на те, що він змінив свою релігію.
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З огляду на положення статті 78 КАС України, зазначені вище обставини мають силу преюдиції для даної справи та не підлягають повторному доказуванню, тому суд в цій частині обставини виникнення податкового боргу.
Так, Окружним адміністративним судом м. Києва у постанові від 30.10.2014 по справі №826/11197/14 було встановлено, що позивач під час співбесід від 13.02.2014 та 18.04.2014 послідовно розповів про свої побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави у зв'язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім'ї на таку зміну. З моменту зміни релігії позивач двічі їздив у ОСОБА_3 , де проживав під час своїх візитів певний час. При цьому, за твердженням позивача, йому протягом часу перебування у Лівані не загрожувала небезпека і жодних погроз він не отримував у зв'язку з неповідомленням про зміни, що відбулись у його віросповіданні.
Суд звернув увагу на ті обставини, що під час співбесід в органах міграційної служби України позивач повідомив, що легально приїхав до України для навчання, після закінчення якого працевлаштувався викладачем фізкультури.
Під час співбесіди 13.02.2014 позивач зазначив, що причиною для його звернення до міграційної служби слугувало те, що він не мав іншого виходу, аби він жив тут легально, але він не зміг отримати реєстрацію. Щодо можливого повернення в країну походження зазначив, що боїться, бути вбитим через зміну релігії. Вказав на те, що в Лівані релігійне роздроблення. «Навіть самі християни між собою борються. Наразі в Лівані боротьба між сунітами і шиїтами, через це і через те, що християни зараз не мають силу, їх ніхто не сприймає серйозно. І взагалі, зараз християни Лівану більш як атеїсти, тому вони не такі віруючі, і ніколи не лізуть в суперечки з мусульманами. Тому їх сприймають».
Колегією суддів Окружного адміністративного суду м. Києва у постанові від 30.10.2014 по справі №826/11197/14 зазначила, що твердження позивача щодо існування загрози його життю на батьківщині не є обґрунтованими. Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження, індивідуальних обставин свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме ОСОБА_1 буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення у країну громадянської належності. Тому у позивача також відсутні підстави, за наявності яких йому може бути наданий статус біженця, передбачені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону.
Крім того, як вбачається із матеріалів даної адміністративної справи, позивач у повторній заяві від 06.03.2020 наводить обставини, які вже досліджувалися міграційною службою.
Тобто, загроза про яку повідомляє ОСОБА_1 у заяві в 06.03.2020 на момент попереднього звернення із заявою від 30.01.2014 вже існувала та була досліджена раніше органом міграційної служби, тому наразі вона не вважається нововиявленою обставиною.
Як вбачається із висновку про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, що під час попереднього розгляду особової справи 2014KYIV0017 працівниками ГУ ДМС у м. Києві було виявлено неправдиві твердження, які були досліджені у рекомендаційному висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.05.2014 з урахуванням інформації по країні походження. У зв'язку з цим, твердження заявника стосовно наявності загрози стати, жертвою переслідувань або зазнати серйозної шкоди у разі повернення в Ліван були визнані суперечливими. Таким чином, відповідно до проведеного аналізу обох звернень ОСОБА_1 встановлено, що шукачем захисту не наведено нових фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а підстави, які він зазначає не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Більше того, органами ДМС було визначено відсутність загрози для заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду його заяви по суті. Вказане пов'язано з тим, що обставини справи (основні доказові елементи заяви) шукача захисту не змінилися. При цьому, об'єктивне положення у країні громадянської належності заявника, у частині безпекової ситуації, також суттєво не змінилося.
При цьому, з матеріалів особової вбачається, що позивач метою звернення до міграційного органу вказував: «отримання документу для легального проживання на території України».
Таким чином, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернулась не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.
Так, з вищевикладеного слідує, що позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
Верховним Судом в постанові від 16.02.2018 по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд зазначає, що твердження позивача стосовно того, що він має об'єктивні побоювання повертатись до країни походження з причини відсутності впевненості в захисті держави, у зв'язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, а також щодо невпевненості в реакції його сім'ї на таку зміну є безпідставними і не мають реального підґрунтя, оскільки ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування у країні громадянської належності, у зв'язку зі зміною релігії.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Лівану з будь-яких мотивів позивачем не наведено.
Таким чином, суд доходить висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Лівані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п. 1 чи п. 13 ч.1 ст. 1 Закону №3671-VI.
Також, матеріали міграційної справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст. 1 Закону №3671-VI, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що наказ ЦМУ ДМС №117 від 06.03.2020 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Ліванської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятий з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи та відповідно до вимог чинного законодавства на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Оскільки адміністративний позов задоволенню не підлягає, то підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову, - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.