09 липня 2024 року
м. Київ
cправа № 911/2318/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк"
на рішення Господарського суду Київської області від 18.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 у справі
за позовом Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк"
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Оквалент",
2) ОСОБА_1
про стягнення 1 866 656,80 грн,
(у судове засідання з'явився представник скаржника - Фоменко А. В.),
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (надалі за текстом - АТ «ПУМБ», позивач), звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Оквалент», м. Ірпінь Київської області (далі за текстом - ТОВ «Оквалент») та 2) ОСОБА_1 , м. Ірпінь Київської області (далі за текстом - ОСОБА_1 ), в якому просить суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором про надання банківської послуги - кредитної лінії №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1/КЛ-1 від 23.06.2022 укладеного в межах Генерального договору про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022 та договором поруки №МБ-КІЕ-П-КФ-1000/1 від 23.06.2022, яка станом на 05.07.2023 (включно) складає 2 126 656,80 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 1 861 728,64 грн; заборгованість за процентами за користуванням кредитом - 264 928,16 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 23.06.2022 між АТ «ПУМБ» (кредитор) та ТОВ «Оквалент» (позичальник) був укладений Генеральний договір про надання банківських послуг № МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику банківські послуги, а позичальник зобов'язався прийняти банківські послуги та належним чином виконувати зобов'язання, що встановлені в Генеральному договорі, Правилах надання банківських послуг за активними банківськими операціями корпоративних клієнтів малого бізнесу та договорах про надання банківських послуг, в тому числі своєчасно та в повному обсязі здійснювати оплату банківських послуг.
Також представник позивача подав заяву №КНо-61.1.3.5/214 від 11.10.2023 про зменшення розміру позовних вимог, в якій просить суд стягнути з ТОВ «Оквалент» та солідарного з ним боржника ОСОБА_1 на користь АТ «ПУМБ» заборгованість за договором про надання банківської послуги кредитної лінії №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1/КЛ-1 від 23.06.2022, укладеним в межах Генерального договору про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1/КЛ-1 від 23.06.2022, та договором поруки №МБ-КІЕ-П-КФ-1000/1 від 23.06.2022, нараховану станом на 05.07.2023 включно у загальному розмірі 1 866 656,80 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту 1 601 728,64 грн; заборгованість за процентами за користування кредитом 264 928,16 грн.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 23.06.2022 АТ «ПУМБ» (кредитор) та ТОВ «Оквалент» (позичальник) уклали генеральний договір про надання банківських послуг № МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 (далі за текстом - генеральний договір) та погодили такі умови кредитування:
- генеральний ліміт в розмірі 5 000 000,00 грн. (п. 1 генерального договору);
- дата закінчення строку дії генерального ліміту - 27.05.32 (п. 1.2 генерального договору);
- банк надає клієнту банківські послуги, а клієнт приймає банківські послуги та зобов'язується належним чином виконувати зобов'язання, що встановлені в цьому договорі, правилах та договорах про надання банківських послуг, в тому числі своєчасно та в повному обсязі здійснювати оплати банківських послуг (п. 2.2 генерального договору);
- надання банківських послуг здійснюється в межах розміру та строку дії генерального ліміту, визначених цим договором (п. 2.5 генерального договору);
- інші умови щодо надання та повернення кредиту, його обслуговування, нарахування та сплати процентів, комісійних винагород, відповідальність сторін тощо визначаються правилами (п. 2.6 генерального договору).
В рамках генерального договору про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022 між АТ «ПУМБ» (кредитор) та ТОВ «Оквалент» (позичальник) було укладено договір про надання банківської послуги - кредитної лінії №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1/КЛ-1 від 23.06.2022 (далі за текстом - кредитний договір), відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику банківську послугу - невідновлювальну кредитну лінію з лімітом кредитування у розмірі 1 997 800,00 грн, до 27.03.2023 включно. Розмір процентної ставки 23% річних. Цей договір діє до моменту виконання сторонами належним чином і у повному обсязі всіх взятих на себе зобов'язань або до моменту його припинення/розірвання.
Суд першої інстанції правомірно зазначив, що укладений між позивачем та відповідачем 1 договір за своєю правовою природою є кредитним договором. Відповідно, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми матеріального права (глави 71 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, 24.06.2022 банк перерахував грошові кошти в сумі 1 997 205,68 грн на рахунок клієнта, що підтверджується наданим меморіальним ордером №17124_18.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за Генеральним договором про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022, 23.06.2022 між АТ «ПУМБ» (кредитор) та ОСОБА_1 (поручитель) було укладено договір поруки №МБ-КІЕ-П-КФ-1000/1 (далі за текстом - договір поруки), за умовами якого поручитель поручався перед кредитором за виконання зобов'язань в повному обсязі, включаючи сплату основного боргу, процентів, комісій, неустойки, витрат кредитора тощо, боржника ТОВ «Оквалент» за основним зобов'язанням, до складу якого входить: генеральний договір про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 26.06.2022, з генеральним лімітом - 5 000 000,00 грн., дата закінчення строку дії генерального ліміту - 27.05.2032, максимальна процентна ставка - 40% річних, з усіма діючими та такими, що можуть бути внесені у майбутньому змінами та доповненнями до нього (п. 1.1 договору поруки).
У разі порушення боржником основного зобов'язання такий боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (п. 1.2 договору поруки).
Відповідно до п. 2.1 договору поруки, у разі порушення зобов'язання боржником (у тому числі невиконання та/або неналежного виконання боржником основного зобов'язання у строки, визначені договором, з якого випливає основне зобов'язання, поручитель зобов'язаний в перший день порушення боржником основного зобов'язання (або певної його частини) виконати таке основне зобов'язання (або певну його частину) (далі - «Термін виконання поручителем зобов'язань за цим договором»), незалежно від факту направлення йому кредитором відповідної вимоги. При цьому кредитор не зобов'язаний підтверджувати будь-яким чином факт порушення основного зобов'язання боржником.
При настанні терміну виконання поручителем зобов'язань за цим договором поручитель безвідклично доручає кредитору, а кредитор має право здійснювати договірне списання грошових коштів з будь-яких рахунків поручителя (у т.ч. відкритих поручителю як фізичній особі чи як фізичній особі-підприємцю), відкритих у кредитора, у сумі простроченого платежу за основним зобов'язанням (щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, неустойки (пені, штрафів) та витрат, які можуть виникнути у зв'язку з основним зобов'язанням) в день настання терміну виконання поручителем зобов'язань за цим договором або в будь-який інший день після настання цього терміну, при цьому право вибору дня здійснення договірного списання належить кредитору. Правом на здійснення договірного списання грошових коштів з рахунків поручителя кредитор може скористатися на власний розсуд необмежену кількість разів протягом дії цього договору (п. 2.2 договору поруки)
Відповідно п. 4.1 договору поруки, за цим договором припиняється у разі виконання основного зобов'язання в повному обсязі або якщо протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов'язання кредитор не пред'явить позову до поручителя та в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.
З огляду на викладене, за умовами договору поруки невиконання зобов'язань боржником за основним генеральним договором про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1, є підставою для виникнення солідарного обов'язку у поручителя у повному обсязі відповідати перед кредитором за вказаними зобов'язаннями в межах строку дії договору поруки.
29.03.2023 позивач направив на адресу ОСОБА_1 вимогу щодо виконання зобов'язання за договором поруки в розмірі:
- 1 861 728,64 грн. заборгованість за тілом кредиту;
- 188 440,62 грн. заборгованість за процентами
18.04.2023 поштове повернення повернуто на адресу позивача за закінченням строку зберігання.
3. Короткий зміст судових рішень у справі
3.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 18.12.2023 у справі № 911//2318/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оквалент" та ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" 1 601 728,64 грн заборгованості за тілом кредиту, 141 748,02 грн заборгованості по процентам. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оквалент" на користь Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" 13 076,08 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" 13 076,08 грн судового збору. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Рішення аргументоване тим, що як вбачається з п. 3.5 генерального договору, сторони визначили, що укладений ними кредитний договір діє до моменту виконання сторонами належним чином і у повному обсязі всіх взятих на себе зобов'язань або до моменту його припинення/розірвання.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач допустив прострочення повернення частини кредиту, яка згідно графіку мала бути погашена до 27.08.2022, та з вересня 2022 року припинив забезпечувати зменшення ліміту заборгованості згідно погодженого графіку. Відтак у АТ «ПУМБ» були наявні підстави для пред'явлення позичальнику вимоги про дострокове повне повернення кредиту та сплату процентів до спливу визначеного договором строку кредитування.
Як вбачається з матеріалів справи, банк, скориставшись вказаним правом, направив 26.02.2023 на адресу відповідача 1 повідомлення про дострокове повернення кредиту в розмірі 1 861 728,64 грн. по тілу кредиту та 152 073,15 грн. по процентам, в якому просив погасити всю заборгованість за наявним кредитом в строк не пізніше 3 банківських днів з моменту отримання даної вимоги. Водночас, судом першої інстанції правомірно зазначено, що вказану вимогу відповідач 1 отримав 14.03.2023, відтак у строк до 22.03.2023 мав погасити всю заборгованість за кредитом.
Після направлення позичальнику письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, а саме після спливу визначеного у претензії строку, тобто з 23.03.2023, банк втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача процентів за користування кредитом, оскільки з цієї дати користування кредитними коштами втратило ознаки правомірності і надалі здійснювалося вже поза межами строку кредитування, який було змінено банком у відповідності до умов договору. Вказана правова позиція зазначена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №910/4518/16.
Заборгованість відповідача перед позивачем за кредитом з 28.08.2022 по 22.03.2023 (до дати, зазначеної у вимозі про дострокове повернення коштів) становить: 1 601,728,64 грн. - по тілу кредиту та 141 748,02 грн. - по відсоткам.
Судами відхилено посилання на Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які діяли з 20.02.2023.
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, у тому числі розмір і порядок нарахування процентів, крім самого розрахунку кредитної заборгованості, посилався на Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які розміщені на сайті (https://b2b.pumb.ua), як невід'ємні частини спірного договору.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути заборгованість за процентами, посилаючись, зокрема на п. 11.2.12 Правил надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які діють з 20.02.2023, вказуючи, що закінчення строку надання банківської послуги не звільняє клієнта від обов'язку сплачувати на користь банку проценти за користування банківською послугою за весь час прострочення клієнтом погашення заборгованості за банківською послугою.
Суди зауважили, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які діють з 20.02.2023, розумів відповідач 1 та ознайомився і погодився з ними, підписуючи Генеральний договір про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем 1 кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, та саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядку нарахування. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила кредитування.
Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, що розміщені на офіційному сайті позивача неодноразово змінювалися самим АТ «ПУМБ» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (23 червня 2022 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (26 липня 2023 року), тобто банк міг додати до позовної заяви Правила у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
Отже, матеріали справи не містять підтверджень, що саме додані до позовної заяви Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які діють з 20.02.2023, та надані банком, відповідач 1 розумів та ознайомився, і погодився з ними, підписуючи Генеральний договір про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №342/180/17, а також у постановах Верховного Суду від 30.09.2019 у справі № 916/2755/18 та від 01.11.2019 у справі № 910/13940/18.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. АТ «ПУМБ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить змінити рішення судів попередніх інстанцій та стягнути з відповідачів заборгованість за процентами за період з 26.10.2023 по 05.07.2023 (включно) у сумі 264 928,16 грн. Також змінити мотивувальні частини рішень судів щодо відхилення як доказу Правил надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу.
Підставами касаційного оскарження є пункти 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник вважає, що існують підстави для відступу щодо висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17, від 05.04.2023 у справі №910/4518/16, які застосовані судами попередніх інстанцій.
Зокрема, положення статей 625 і 1048 Цивільного кодексу України можуть застосовуватися одночасно. При тлумаченні поняття «користування кредитом» Верховним судом не враховано положення частини третьої статті 1049 Цивільного кодексу України (поширюються на відносини з кредитування в силу частини другої статті 1054 ЦК України), відповідно до яких позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Після спливу строку кредитування кредитні кошти продовжують знаходитися у розпорядженні позичальника і він має можливість ними розпоряджатися, отже отримує економічні вигоди за рахунок кредитора, який протягом всього періоду прострочки несе незаплановані збитки. Таким чином, очевидним є отримання позичальником блага від кредитора в тому числі після закінчення періоду «користування кредитом», якщо кредит не було повернуто.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.06.2022 у справі № 3- 188/2020(455/20) вказав, що приписи частини другої статті 625 ЦК України, першого речення частини першої статті 1050 ЦК України та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом правовідносини.
Пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України обґрунтований відсутністю висновку щодо застосування статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в редакції з 19.01.2020 та неврахування судами у цьому контексті нової редакції публічної частини договору.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.3. В межах касаційного провадження скаржник не погоджується із рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмови у стягнення з відповідачів заборгованості за процентами за визначений період.
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.
За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.
Якщо позичальник прострочив виконання зобов'язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов'язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов'язання.
Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов'язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.
Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).
На період після прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими за час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання (пункт 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов'язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов'язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.
Якщо грошове зобов'язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов'язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов'язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов'язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.
Так само якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов'язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України.
Підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Так, неможливо розумно пояснити, чому, наприклад, замовник робіт або послуг, який прострочив їх оплату, має сплачувати проценти річних за статтею 625 ЦК України, розмір яких може бути зменшений судом, якщо він надмірно великий порівняно зі збитками кредитора, а за прострочення повернення кредиту в такій самій сумі позичальник має додатково сплачувати ще й проценти як плату за «користування кредитом», розмір якої не може бути зменшений судом.
Викладене вище свідчить, що наслідки порушення грошового зобов'язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов'язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо.
Отже, у разі порушення позичальником зобов'язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.35).
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 акцентувала увагу на тому, що для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з'ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав). Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання, слід застосовувати як статтю 625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
5.4. Як слідує із оскаржених рішень, суди попередніх інстанцій врахували вказані висновки Верховного Суду, та надавши оцінку спірним правовідносинам, дійшли висновку, що після направлення позичальнику письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості, а саме після спливу визначеного у претензії строку, тобто з 23.03.2023, банк втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача процентів за користування кредитом, оскільки з цієї дати користування кредитними коштами втратило ознаки правомірності і надалі здійснювалося вже поза межами строку кредитування, який було змінено банком у відповідності до умов договору.
Саме застосування наведених висновків Верховного Суду стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у відповідній частині. Водночас, не погоджуючись із застосованими судами висновками Верховного Суду, скаржник стверджує про необхідність відступити від них.
Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини другої статті 290 ГПК у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
З огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (подібний висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах №757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і №818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі №227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21.08.2019 у справі №2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі №638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі №179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах №264/5957/17 (пункт 41) і №727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі №712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі №260/91/19 (пункти 58-59), від 29.09.2020 у справі №712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі №149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі №917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі №214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі №147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі №362/643/21(пункт 45)).
Таким чином, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
Проте скаржник у касаційній скарзі у контексті положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України не навів вагомих і достатніх аргументів, які би свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених, зокрема, у постанові від 05.04.2023 у справі №910/4518/16, а також в інших постановах Верховного Суду, на які посилалися суди попередніх інстанцій (постанови від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17). Так, заявник не довів наявність причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту). Посилання скаржника на приписи пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України за своїм змістом є загальними, абстрактними, та незгоду з висновками судів попередніх інстанцій в частині відхилених грошових вимог до боржника.
Посилання скаржника у контексті підстав для відступу на рішення Конституційного Суду України від 22.06.2022 у справі № 3-188/2020(455/20) щодо застосування норм 625, 1048 ЦК України у спорах про стягнення процентів, відхиляється, оскільки зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 вбачається врахування змісту наведеного рішення та посилання на нього під час викладення спірної правової позиції.
У цьому контексті у пункті 143 вказаної постанови від 05.04.2023 зазначено, що обґрунтування Рішення Конституційного Суду України збігається з висновками Великої Палати Верховного Суду. Саме тому, що приписи частини другої статті 625 та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом відносини, які не є взаємовиключними, кредитор після прострочення повернення кредиту може вимагати як сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання (які нараховуються за статтею 625 ЦК України як наслідок неправомірної поведінки боржника), так і сплати кредиту та процентів за наданий кредит, нарахованих до настання строку повернення кредиту (які нараховуються за статтею 1048 ЦК України як наслідок правомірної поведінки сторін).
Колегія суддів зауважує, що доводи скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду в межах підстави касаційного оскарження є заперечення мотивів з яких виходив Суд під час ухвалення відповідних постанов, а відповідь на аргументи вказані у касаційній скарзі, фактично надана Судом, зокрема, у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16. Велика Палата Верховного Суду у вказаній справа вкотре підтримала свою правову позицію у питанні нарахування процентів за користування кредитом поза межами строку кредитування та не знайшла підстав для відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування норм права щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти протягом усього фактичного строку користування кредитом.
У зв'язку із викладеним, колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України не знайшла підтвердження.
5.5. У контексті підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в редакції з 19.01.2020 та неврахування судами у цьому контексті нової редакції публічної частини договору.
Як слідує із оскаржених судових рішень, суди зауважили, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме додані до позовної заяви Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, які діють з 20.02.2023, відповідач-1 розумів та ознайомився, і погодився з ними, підписуючи Генеральний договір про надання банківських послуг №МБ-КІЕ-ГЛ-КФ-1000/1 від 23.06.2022. Правила надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, що розміщені на офіційному сайті позивача неодноразово змінювалися самим позивачем в період - з часу виникнення спірних правовідносин (23 червня 2022 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (26 липня 2023 року).
Спростовуючи вказані мотиви судів, скаржник вважає, що, з урахуванням приписів статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», під час всього періоду кредитування позичальник самостійно зобов'язаний слідкувати за змінами умов кредитування, визначеними в публічній частині договору яка розміщується на сайті банку, посилання на який зазначено в індивідуальній частині договору. У кредитора відсутній обов'язок знайомити позичальника з новою редакцією Правил, наявний обов'язок лише направляти повідомлення про вступ у дію нової редакції Правил.
Згідно з частиною другою статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (крім послуг з торгівлі валютними цінностями та послуг з переказу коштів, якщо відповідні правочини повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення і при проведенні відповідних операцій у суб'єкта первинного фінансового моніторингу не виникає обов'язку здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта згідно із законом) укладається виключно в письмовій формі:
1) у паперовому вигляді;
2) у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг»;
3) шляхом приєднання клієнта до договору, який може бути наданий йому для ознайомлення у вигляді електронного документа на власному веб-сайті особи, яка надає фінансові послуги, та/або (у разі надання фінансової послуги за допомогою платіжного пристрою) на екрані платіжного пристрою, який використовує особа, яка надає фінансові послуги;
4) в порядку, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію».
Примірник договору, укладеного у паперовому вигляді, а також додатки до нього (за наявності) надаються особою, яка надає фінансові послуги, клієнту одразу після його підписання, але до початку надання клієнту фінансової послуги.
Примірник договору, укладеного у вигляді електронного документа, та додатків до нього (за наявності) вважається отриманим клієнтом, якщо договір за домовленістю особи, яка надає фінансові послуги, і клієнта або за вибором клієнта направлений на електронну адресу клієнта чи направлений йому в інший спосіб, що дає змогу встановити дату відправлення. Договір, укладений у вигляді електронного документа, та додатки до нього (за наявності) повинні містити відомості про клієнта, у тому числі зазначені ним контактні дані. Положення цього абзацу не застосовується до договорів, зазначених у пункті 4 цієї частини.
У разі якщо договір укладається шляхом приєднання, договір складається з публічної частини договору та індивідуальної частини договору, підписанням якої клієнт приєднується до договору в цілому. Публічна частина договору про надання фінансових послуг оприлюднюється та повинна бути доступною для ознайомлення клієнтів на власному веб-сайті особи, яка надає фінансові послуги, і надається клієнту за його вибором у спосіб, що дає змогу встановити дату надання, з використанням контактних даних, зазначених клієнтом. Усі редакції публічної частини договору повинні зберігатися на власному веб-сайті особи, яка надає фінансові послуги, із зазначенням строку їх дії.
Індивідуальна частина договору укладається з клієнтом у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа) з обов'язковим зазначенням у такому договорі умов, передбачених частиною першою цієї статті. Якщо індивідуальна частина договору укладена в паперовому вигляді, примірник індивідуальної частини та додатки до неї (за наявності) надається клієнту одразу після його підписання, але до початку надання клієнту фінансової послуги. Примірник індивідуальної частини договору, укладеної у вигляді електронного документа, та додатки до неї (за наявності) вважається отриманим клієнтом, якщо такий примірник за домовленістю особи, яка надає фінансові послуги, і клієнта направлений клієнту на його електронну адресу або направлений клієнту за його вибором в інший спосіб, що дає змогу встановити дату відправлення. Примірник індивідуальної частини договору, укладеної у вигляді електронного документа, та додатки до неї (за наявності) повинні містити відомості про клієнта, у тому числі зазначені ним контактні дані. Положення цього абзацу не застосовується до договорів, зазначених у пункті 4 цієї частини.
Передбачені пунктом 4 цієї частини договори укладаються відповідно до цього Закону, а також з урахуванням особливостей та в порядку, визначеними Законом України «Про електронну комерцію». Обов'язок доведення того, що примірник договору (змін до договору) був переданий клієнту, покладається на особу, яка надає фінансову послугу.
Колегія суддів зауважує, що скаржник посилаючись на наведені вище приписи статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фактично не спростував ключові мотиви судів попередніх інстанцій щодо недоведення обставини ознайомлення відповідача із Правилами надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу у відповідних редакціях після підписання Генерального договору. Зміст положень статті, на яку посилається сам заявник, вказує на його обов'язок належним чином надавати примірники договору (змін до договору) клієнту за його вибором, але у такий спосіб, що дає змогу встановити дату надання, з використанням контактних даних, зазначених клієнтом. Тобто, попри те, що публічна частина договору про надання фінансових послуг оприлюднюється та повинна бути доступною для ознайомлення клієнтів на веб-сайті, зміст частини другої статті 6 вказаного Закону зумовлює необхідність визначення способу в який клієнт буде повідомлятися про можливі зміни до публічної частини договори і такий спосіб надавати можливість встановити дату передання клієнту такого договору.
Оскільки зазначеного скаржник не довів під час розгляду справи № 911/2318/23 у судах попередніх інстанцій, не навів обставин ознайомлення відповідача із редакціями Правил надання банківських послуг за активними банківськими операціями клієнтів малого бізнесу, якими обґрунтовував позовні вимоги, відсутні підстави вважати, що суди безпідставно відхилили аргументи позивача у наведеній частині.
Посилання в касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій умов укладеного між сторонами договору в частині порядку нарахування та сплати процентів по суті зводяться до викладення обставин, які на переконання скаржника не були встановлені, та переоцінки наявних у справі доказів, що не узгоджується з вимогами статті 300 ГПК України, а тому відхиляються колегією суддів.
5.6. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржника щодо неправильного застосування судами норм права не знайшли підтвердження в межах підстав касаційного оскарження, а суди правильно врахували практику Верховного Суду щодо застосування статей 625 та 1048 ЦК України, колегія суддів не убачає підстав для скасування рішення Господарського суду Київської області від 18.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 у справі № 911/2318/23.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд
6.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.2. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржену у справі рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані рішення, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Київської області від 18.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 у справі № 911/2318/23 в оскарженій частині залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ