Справа № 539/4854/23 Номер провадження 22-ц/814/1819/24Головуючий у 1-й інстанції Просіна Я.В. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
09 липня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Карпушина Г.Л., Панченка О.О.
секретар: Андрейко Я.Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року, ухвалене суддею Просіною Я.В.
по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя та визнання права власності
У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати будинок АДРЕСА_1 загальною площею 66, 3 м. кв. спільним майном подружжя та здійснити розподіл спірного майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 липня 2000 року між сторонами було укладено шлюб, який було розірвано рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 02 липня 2019 року.
Під час перебування в шлюбі сторонами за спільні кошти був придбаний будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі-продажу від 16.09.2005 року, який посвідчений приватним нотаріусом Ставицькою Л.Г. та зареєстрований в реєстрі за № 3319, власником даного майна зазначений відповідач ОСОБА_1 .
Вказала, що спірне майно придбане сторонами в період шлюбу, тому воно належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
Оскільки вони не можуть порозумітись щодо поділу спільного майна, яке придбали в шлюбі, та для запобігання в подальшому непорозумінь виникла необхідність в розподілі будинку.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним майном подружжя та визнання права власності задоволено.
Визнано будинок АДРЕСА_1 загальною площею 66, 3 м. кв. спільним майном подружжя.
Визнано за ОСОБА_2 до ОСОБА_1 право власності за кожним на 1/2 частину будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2590 грн. 02 коп.
Рішення суду мотивоване тим, що спірний будинок придбано сторонами під час шлюбу, а тому є спільним майном подружжя та підлягає поділу в рівних частках. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 , просив скасувати його та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач звернулася із зазначеним позовом у 2023 році, поза межами трирічного строку позовної давності, оскільки ОСОБА_2 знала про порушення свого права щодо спільної власності з грудня 2018 року, коли було припинено її доступ до спірного майна.
Від ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду повною мірою відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 15.07.2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 02.07.2019 року (а.с. 12-14).
16 вересня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з побудовами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 15), що також підтверджується копією витягу з Державного реєстру правочинів (а.с. 17).
Відповідно до копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 8423764 від 22.09.2005 власником вищевказаного будинку зазначено ОСОБА_1 (а.с. 16).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України гарантовано право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до положень частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способом захисту цивільних прав може бути визнання права.
Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Згідно частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певних об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17 (провадження №61-46638св18) та підтверджена у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 369/14186/17 (провадження № 61-10496св23), від 29 травня 2024 року у справі № 756/11904/19 (провадження № 61-8235св22).
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між н У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Місцевий суд встановив, що спірне майно, а саме житловий будинок, набутий сторонами під час перебування у шлюбі, прийшов до обґрунтованого висновку, що зазначене майно, виходячи з приписів статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя, доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя не надано, тому кожний з них має право на 1/2 його частину.
Доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для застосування строків позовної давності є необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною другою статті 72 СК України встановлено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Вирішуючи питання застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин, зокрема щодо позову про поділ майна подружжя, пред'явлений після розірвання шлюбу, Верховний Суд неодноразово виснував про те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «…можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов».
Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20, від 28 червня 2022 року у справі № 331/3589/20, від 15 травня 2023 року у справі № 200/26797/15-ц, від 16 жовтня 2023 року у справі № 759/12245/20.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із даним позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналась лише у листопаді 2021 року.
Доводи апеляційної скарги, що про порушення свого права позивач дізналась ще у грудні 2018 року, коли виїхала з спірного житла, не підтверджено належними доказами.
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняв дії, які б порушували право власності позивачки на спірний будинок до 2018 року. Відсутні у справі і докази того, що право власності позивачки на 1/2 частину спірної квартири оспорювалось чи не визнавалось відповідачем і до моменту її звернення з даним позовом до суду.
Виходячи з викладеного, судова колегія дійшла висновку про те, що судом першої інстанції з'ясовано всі обставини та надано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення місцевого суду, судовою колегією не встановлено.
Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О. Ю. Кузнєцова
Судді: Г. Л. Карпушин
О. О. Панченко