Справа № 495/4547/24
Номер провадження 2/495/2799/2024
04 липня 2024 рокум. Білгород-Дністровський
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:
головуючого судді Савицького С.І.
при секретарі Бучка В.В.
розглянувши у підготовчому відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, в якому просить визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_1 та відібрати дитину у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком, у зв'язку з фактом самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Короткий зміст та обґрунтування позову
21.09.2012 року сторони зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Нахімовського районного управління юстиції у м. Севастополі, актовий запис № 494, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .
Від шлюбу мають спільну малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 20.11.2019 року, актовий запис за № 5105.
На протязі останніх років спільна малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з позивачем. Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує її матеріально та піклується про неї, цікавиться станом здоров'ям та успіхами, має житло, в якому створені належні умови для проживання дитини та її розвитку, дитина з позивачем почувають себе у безпеці та спокійно. Тобто з боку позивача відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток. Відповідач як мати належної уваги, турботи та піклування дитині не надає, самоусунулась від виконання належним чином своїх батьківських обов'язків по вихованню та утриманню дитини, а тому позивач звернувся з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Рух справи у суді
Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 06.06.2024 року провадження у справі відкрито в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
Позивач в підготовче судове засідання не з'явився, але надав заяву про розгляд справи у його відсутність, вимоги позову підтримав в повному обсязі посилаючись на обставини які зазначені в позові та просив задовольнити.
Відповідач в підготовче судове засідання не з'явилась, але її представник надав заяву про розгляд справи у їх відсутність, позовні вимоги визнають в повному обсязі та не заперечують проти їх задоволення.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору у підготовче судове засідання не з'явився, але надав до суду пояснення згідно якого просив прийняти рішення на розсуд суду з дотриманням прав дитини та в її інтересах.
Відповідно до ч.3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
За змістом ч.1 ст.206 ЦПК України, відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Положенням ч.3 та ч.4 ст.200 ЦПК України передбачено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі визнання позову проводиться в порядку, встановленому ст.206 цього Кодексу.
Згідно з ч.4 ст.206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положеннями ст.12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Відповідно ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.
Частиною 1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Згідно частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Висновки щодо застосування норми права
30 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/11247/19, провадження № 61-5950св22 (ЄДРСРУ № 107586046) досліджував питання щодо юридичних наслідків висновку органу опіки та піклування.
Частинами четвертою-шостою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Аналіз наведеної норми права свідчить про те, що висновок органу опіки та піклування щодо розв'язання спору є дорадчим документом та не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов'язків для суб'єктів відповідних правовідносин і не має обов'язкового характеру.
Подібний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справа № 742/710/19.
Питання розмежування юрисдикції спорів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування та органів опіки і піклування неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду.
Так, залишаючи без змін рішення адміністративних судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 756/4477/18 зазначала, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб'єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов'язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним вказаного рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
Спірні правовідносини виникають з приводу реалізації та захисту особистих немайнових прав та інтересів особи та її дітей, гарантованих Сімейним кодексом України.
Подібні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 352/536/17, від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а, Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 522/23095/16-а, Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 947/5258/21 (провадження №61-17396св21).
Оскаржене розпорядження, хоч і прийняте суб'єктом владних повноважень, спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права позивача та третьої особи як батьків дітей.
Зважаючи на суб'єктний склад та характер правовідносин у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов до помилкового висновку, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Верховний Суд вважає, що спірні у цій справі правовідносини мають приватноправовий характер та дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (26 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/5258/21, провадження № 61-17396св21, ЄДРСРУ № 104604145).
Таким чином, відповідно до правових висновків Верховного Суду (дивитись, наприклад, постанову від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15-ц, також постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18)) висновок органу опіки та піклування не містить ознак рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії - він не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов'язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений.
Висновок органу опіки та піклування не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов'язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер.
06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/2025/19, провадження № 61-1344св20 зазначили, що висновок органу опіки та піклування не є обов'язковим для суду (частини п'ять, шість ст. 19 СК України), такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінки судом.
11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/19706/19, провадження № 61-12112сво22 дійшли висновку щодо застосування норми права.
У постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.
Передбачена частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв'язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо.
10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/11198/22, провадження № 61-11564св23 дійшли висновку, що сам по собі факт невизнання певного юридичного факту чи правових наслідків цього юридичного факту державним органом без з'ясування того, що оскаржене судове рішення впливає на суб'єктивні інтереси та обов'язки такого органу, чи може спричинити виникнення обов'язку здійснення ним яких-небудь дій, не надає йому автоматично статусу заінтересованої особи чи особи, інтереси якої порушено ухваленим рішенням, а отже й права на оскарження такого судового рішення в апеляційному порядку.
Враховуючи зазначену позицію Верховного суду та позицію відповідачки, яка визнала позовні вимоги, дослідивши докази по справі надані до суду сторонами, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Фактичні обставини встановлені судом, позиція суду та нормативно-правове обґрунтування
21.09.2012 року сторони зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Нахімовського районного управління юстиції у м. Севастополі, актовий запис № 494, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .
Від шлюбу мають спільну малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 20.11.2019 року, актовий запис за № 5105.
На протязі останніх років спільна малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом з позивачем. Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує її матеріально та піклується про неї, цікавиться станом здоров'ям та успіхами, має житло, в якому створені належні умови для проживання дитини та її розвитку, дитина з позивачем почувають себе у безпеці та спокійно. Тобто з боку позивача відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток. Відповідач як мати належної уваги, турботи та піклування спільній дитині не надає, належним чином не виконує свої батьківські обов'язки, наведене свідчить про самоусунення відповідача від виконання належним чином своїх батьківських обов'язків по вихованню та утриманню дитини.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно статті 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, поважати дитину.
Відповідно до ч.4, ч.6 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини . Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Частиною 1 ст.161 Сімейного кодексу України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Із системного тлумачення ч.1 ст.3, ст.9 Конвенції про права дитини, ч.ч.2 і 3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», ст.161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини. При цьому суд також враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дитини і турботу про неї, її вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.
З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.
В судовому засіданні встановлено, що позивач самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує дитину матеріально та піклується про неї, проявляє батьківську турботу, цікавиться станом здоров'ям та успіхами, а відповідач, як мати належним чином не виконує свої батьківські обов'язки по вихованню дитини, не цікавиться її життям, здоров'ям та розвитком, наведене свідчить про самоусунення відповідача від виконання батьківських обов'язків по вихованню та утриманню малолітньої дитини. Відповідач не заперечує щодо визначення місця проживання дитини разом з батьком, про що свідчить відповідна заява про визнання позовних вимог.
Таким чином, враховуючи, що в судовому засіданні встановлено, що на даний час визначення місця проживання дитини разом з батьком не суперечитиме інтересам дитини, прихильність дитини до батька, зв'язок з батьком, а також те, що в даному випадку відповідач визнає позов та не заперечує щодо того, щоб спільна дитина проживала разом з батьком, суд приходить до висновку про задоволення заявлених вимог про визначення місця проживання дитини на даний час разом з батьком.
Щодо відібрання малолітньої дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком у зв'язку з самостійним вихованням дитини батьком без участі матері.
Відповідно до положень ч.1 ст.170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
Згідно із пунктами 2-5 частини першої ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 року роз'яснено, що зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконання ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передати органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначити при цьому конкретний заклад.
Основними підставами для відібрання дитини від батьків серед іншого є випадки, що охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише із поведінки батьків (безвідповідальне ставлення до дитини та невжиття заходів щодо забезпечення лікування дитини у зв'язку із її тяжким станом здоров'я), а й із їх особистих негативних звичок. Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров'я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.
Враховуючи положення частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини, частини 7 статті 7 СК при вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
Судом встановлено, що відповідач проживає окремо від позивача та дитини, як мати безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю малолітньою дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов'язків, на думку суду, відповідач зняла з себе обов'язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог в частині відібрання дитини без позбавлення її батьківських прав.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про доцільність відібрання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення останньої батьківських прав, для проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з фактом самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері, оскільки це є єдиним способом захисту прав і якнайкращого забезпечення інтересів дитини.
Керуючись ст.ст.4, 12-13, 200, 206, 211, 247, 258, 259, 263, 265, 268, 354 ЦПК України, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком та відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання дитини із батьком - задовольнити.
Визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
Відібрати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 без позбавлення її батьківських прав, для проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з фактом самостійного виховання та утримання дитини батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 без участі матері.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Савицький С.І.