Провадження № 22-ц/803/6209/24 Справа № 201/12259/23 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В.В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
10 липня 2024 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Кошари О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко Валентина Володимирівна, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Сизар Ольга Анатоліївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року,-
06 жовтня 2023 року позивачі звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко Валентина Володимирівна, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Сизар Ольга Анатоліївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу. В обґрунтування позовних вимог позивачами було зазначено, що шляхом приватизації вони отримали право власності на квартиру АДРЕСА_1 у рівних частинах, а саме по 1/3 частині на кожну особу. Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з дозволу ОСОБА_1 стали проживати у вказаній квартирі та згодом прописалися в ній. 15 листопада 2016 року позивачі надали довіреності на ім'я ОСОБА_7 для здійснення реєстрації в своїй квартирі дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Позивачі наголошують, що не вивчали змісту довіреності, оскільки довіряли своїм родичам та не чекали нічого поганого. З кінця 2016 року відносини в родині погіршились, проте ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із дітьми продовжували мешкати в квартирі, що належала позивачам та згодом виїхали мешкати до Канади. Випадково влітку 2023 року позивачі дізналися, що належна їм квартира в 2016 та 2017 роках була продана сестрі ОСОБА_5 - ОСОБА_6 . Разом із тим, позивачі вважають, що квартира вибула з їх володіння поза їх волею, оскільки вони не мали наміру продавати її, грошей за неї не отримували, а отже правочини щодо купівлі-продажу квартири від 13.12.2016 та 06.03.2017 підлягають визнанню недійсними, право власності на ОСОБА_6 підлягає скасуванню.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Лозенко Валентина Володимирівна, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Сизар Ольга Анатоліївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовлено у повному обсязі (том 2 а.с.104-109).
Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило, рішення суду 1 інстанції скасувати, і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, судові витрати покласти на відповідачів по справі (том 2 а.с.115-119).
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що твердження позивачів не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, спростовуються встановленими по справі обставинами та нічим об'єктивно не підтверджуються. Підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки суду не надано та судом не встановлено належних та достатніх доказів на підтвердження доводів зазначених позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог.
Також суд 1 інстанції зазначив, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог, а враховуючи, що суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то відмовити в задоволенні позову слід саме з цієї підстави.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду виходячи з наступного.
Так, статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 , його другій дружині - ОСОБА_3 та їх спільному сину ОСОБА_2 належала квартира за адресою: АДРЕСА_2 - по 1/3 частині кожному.
За домовленістю із позивачами у цій квартирі кілька років проживали ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з дітьми.
Також встановлено та не заперечується позивачами, що 15 листопада 2016 року ними було видано довіреності на ім'я ОСОБА_7 .
Суд 1 інстанції критично сприйняв посилання позивачів на той факт, що вони не були ознайомлені зі змістом підписаних довіреностей та не розуміли наслідків їх підписання, виходячи з того, що відповідно до вимог Глави 3 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі за текстом - Порядок № 296/5) із змінами та доповненнями, при вчиненні нотаріальної дії нотаріус установлює особу, що звернулась за вчиненням нотаріальної дії.
Встановлення особи здійснюється нотаріусом за документами, передбаченими Законом України «Про нотаріат».
Главою 4 розділу І Порядку № 296/5 зокрема, визначено, що дієздатність громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії, перевіряється нотаріусом на підставі наданих документів, передбачених статтею 43 Закону, що підтверджують його вік, а також на підставі переконаності нотаріуса в результаті проведеної розмови та роз'яснення наслідків вчинення нотаріальної дії у здатності цієї особи усвідомлювати значення цієї нотаріальної дії, її наслідків та змісту роз'яснень нотаріуса, а також відповідності волі і волевиявлення особи щодо вчинення нотаріальної дії.
У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов'язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.
Згідно з вимогами Глави 6 розділу І Порядку № 296/5 нотаріус зобов'язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії.
Нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.
Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони.
Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Перед підписанням документа нотаріус зобов'язаний забезпечити ознайомлення зі змістом документа сторін (учасників).
За змістом довіреностей від 15 листопада 2016 року посвідчених приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сизар О.А. та зареєстрованих в реєстрі за №№ 490, 491, 492, підтверджується, що позивачі були попередньо ознайомлені нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке повністю відповідає їх внутрішній волі, відповідно до вимог ст. ст. 237, 244, 1007 Цивільного кодексу України діючи по договору доручення, укладеного в усній формі між ними та повіреною особою стосовно зазначених в цих довіреностях повноважень, цими довіреностями уповноважили ОСОБА_7 , продати за ціну і на умовах йому відомих належні їм частки квартири АДРЕСА_1 (сто шість) тощо.
Жодних посилань про необхідній здійснити реєстрацію місця проживання відповідачів Спєвакових дана довіреність не містить.
Довіреності були підписані позивачами в присутності приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Сизар О.А., якою встановлено їх особи та перевірено їх дієздатність, як це передбачено діючим законодавством.
Таким чином, посвідчення нотаріусом вказаних правочинів підтверджує, що кожна із сторін однаково розуміла значення, умови правочину та його правові наслідки, усвідомлювала значення своїх дій та діяла за вільним волевиявленням, яке повністю відповідало їх внутрішній волі.
У силу ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Згідно з ч. 1 ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
За ініціативою та волею позивачів на продаж належного їм майна, на підставі виданих ними довіреностей із визначенням юридичних дій, які належить вчинити повіреному, відповідно до змісту даного йому доручення, а також узгоджених сторонами істотних умов угоди купівлі-продажу, між позивачами, від імені яких діяв їх представник ОСОБА_7 , та ОСОБА_6 були укладені договори купівлі-продажу від 13.12.2016 року та від 06.03.2017 року, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. та зареєстровані в реєстрі за №№ 2834 та 423 відповідно.
Як підтверджується змістом вказаних договорів купівлі-продажу, дієздатність та повноваження представника позивачів нотаріусом було перевірено.
Вирішуючи справу по суті спірних правовідношень, суд 1 інстанції дійшов висновку, що при вчиненні вказаних правочинів з купівлі-продажу квартири були дотримані всі вимоги, додержання яких згідно зі ст. 203 ЦК України є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не суперечить цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особи, яка вчинили правочини, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочинів було вільним і відповідало їх внутрішній волі; правочини вчинені у формі, встановленій законом та спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підписанням вказаних договорів купівлі-продажу сторони підтвердили виконання всіх умов та обов'язків у цих правочинах.
Також суд 1 інстанції критично сприйняв посилання позивачів на недотримання вимог ст. 362 ЦК України, оскільки рішення про відчуження належних їм часток квартири було прийнято усіма позивачами одночасно, та жоден з них не висловив бажання придбати частку співвласника, що підтверджується дослідженими в судовому засіданні матеріалами оспорюваних договорів купівлі-продажу.
Щодо посилання позивачів на продаж майна за ціною, що нібито, не відповідає ринковій ціні на той час, суд 1 інстанції зазначив, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Ціна продажу квартири була узгоджена сторонами (позивачами, як продавцями та ОСОБА_8 , як покупцем), що також підтверджується і змістом спірних договорів купівлі-продажу та довіреностей, виданих позивачами своєму представнику. Крім того, така ціна обумовлювалась з урахуванням оціночної вартості майна, визначеної повноважним суб'єктом оціночної діяльності. Висновки про вартість об'єктів оцінки позивачами не оскаржувалися.
Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Належним чином оцінивши подані сторонами докази та врахувавши пояснення сторін по справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачами не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Виходячи з вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, які відповідають вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, власним тлумаченням норм права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи були предметом розгляду у суді першої інстанції та судом першої інстанції їм було надано обґрунтовану оцінку, а тому вони додатковому правовому аналізу не підлягають.
Крім того, апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду має бути залишено без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: