08 липня 2024 року м. Ужгород№ 260/1955/24
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), яким просить суд:
1) визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 , які полягають у застосуванні у період із 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, при нарахуванні щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби;
2) зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 здійснити перерахунок та виплату за період із 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у зв'язку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року, із врахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протиправно у період з 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року застосовував розмір прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року. Водночас, позивач вважає, що при визначенні розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, на основі яких визначалися розміри інших складових грошового забезпечення у період з січня 2020 року по 12 травня 2023 року, відповідач повинен був застосовувати прожитковий мінімум станом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року, а тому нарахування та виплата грошового забезпечення позивача здійснювалась з порушенням норм законодавства
Представник відповідача надав суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначає, що пунктом 4 Постанови № 704 визначено граничну нижню величину, яка береться для розрахунку посадового окладу, що складає розмір прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня відповідного року, але не менше 50% мінімальної заробітної плати станом на 1 січня відповідного року. Тобто, у випадку, коли у календарному році, в якому застосовується відповідна норма зазначеного підзаконного нормативно-правового акту, 50% розміру мінімальної заробітної плати перевищують прожитковий мінімум, 50% розміру мінімальної заробітної плати стають розрахунковою величиною для обрахунку посадових окладів та окладу за військовими (спеціальними) званнями. Водночас, зміст приміток до Додатків 1 та 14 до Постанови № 704 рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі № 826/3858/18 не змінювався. Таким чином, відповідач не мав правових підстав для здійснення перерахунку з 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року грошового забезпечення позивача відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704, визначивши розміри посадового окладу, окладу за військовими званнями шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020, 2021, 2022, 2023 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 та 14, провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44. Підсумовуючи вищевикладене, слід дійти висновку, що будь-якої вини чи протиправних дій з боку ІНФОРМАЦІЯ_4 стосовно позивача допущено не було.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 2012 року по даний час проходить військову службу за контрактом в ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Відповідно до Витягу з Наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 20 грудня 2021 року № 251, підполковника ОСОБА_1 , начальника відділення військової інспекції безпеки дорожнього руху зонального відділу, призначеного наказом тимчасово виконуючого обов'язки начальника Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - начальника ІНФОРМАЦІЯ_6 (по особовому складу) від 07 грудня 2021 року №154 на посаду начальника штабу - заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважати, що з 20 грудня 2021 року справи та посаду начальника відділення військової інспекції безпеки дорожнього руху зонального відділу здав, посаду начальника штабу - заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 прийняв і приступив до виконання службових обов'язків за посадою. Встановити оклад за посадою 6630 (шість тисяч шістсот тридцять) гривень на місяць, шпк «підполковник».
27 лютого 2024 року, позивач звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 з рапортом надання довідки про нараховане та виплачене його грошове забезпечення за період з 2020 року по лютий 2024 року включно в розрізі місяців із зазначенням складових такого та копію картки особового рахунку.
За результатами розгляду рапорту, ІНФОРМАЦІЯ_7 від 29 лютого 2024 року за № 814/10/856 позивачу надано довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 2020 по 2024 роки із зазначенням складових такого (оклад, надбавки, премії, тощо). Також позивач зазначає, що відповідач протиправно при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим званням та інших похідних грошового забезпечення позивачу у період, з 2020 року по 12.05.2023 року застосовував розмір прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року. Водночас, позивач вважає, що при визначенні розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, на основі яких визначалися та визначаються розміри інших складових грошового забезпечення у період з 2020 року по 12 травень 2023 року, відповідач повинен був застосовувати прожитковий мінімум станом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року, а тому нарахування та виплата грошового забезпечення позивача здійснювалась з порушенням норм законодавства. Таким чином, позивач вважає дії ІНФОРМАЦІЯ_4 є протиправними, такими, що суперечать вимогам діючого законодавства, правовим висновкам Верховного Суду висловленим у подібних спорах та порушують його Конституційні права виходячи з наступного.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.
Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова № 704) в первинній редакції було встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
З 01 березня 2018 року п.4 Постанови № 704 було викладено у редакції п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" (далі - Постанова №103), а саме:
«Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин пункт 4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018".
Пунктом 4 Постанови № 704 було визначено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Однак, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 було скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 року в частині відмови в задоволенні позову про визнання протиправним та скасування пункту постанови і прийнято в цій частині нову постанову, якою визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб".
Отже, з 29.01.2020 року, тобто з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18, пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України № 103 втратив чинність та була відновлена дія п. 4 постанови КМ України № 704 у первісній редакції, тобто в редакції, що передбачає визначення посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Приписами частини другої ст. 265 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не регулює питань щодо можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними. Предметом її регулювання є встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, визнаним судом нечинним.
Суд наголошує на неможливості виконання положення нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним та таким, що прийнятий поза межами повноважень, не в порядку та спосіб, що передбачені законом.
Враховуючи викладене, оскільки зміни внесені постановою № 103, зокрема, до п. 4 Постанови №704 були визнані у судовому порядку нечинними, з 29.01.2020 року діє редакція п. 4 Постанови № 704, яка діяла до зазначених змін, в якій передбачено, що
для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, а прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, але з гарантією того, що такий показник прожиткового мінімуму повинен становити не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про те, що з 29.01.2020 року знов почало діяти правило двох розрахункових величин обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме: 1) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; 2) 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Проте, згідно пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VІІІ, який набрав чинності 01.01.2017, установлено, що після набрання чинності цим законом мінімальна заробітна плата не застосовуються як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Зазначена позиція суду відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.12.2019 р. по справі №240/4946/18, Верховного Суду, викладеним у постановах від 18.02.2021 р. у справі №200/3775/20-а, від 11.02.2021 р. у справі №200/3757/20-а, а також зазначений правовий висновок підтриманий Верховним Судом у ряді інших постанов, зокрема, від 10.01.2023 у справі № 120/8682/21-а, від 15.02.2023 у справі № 120/6288/21-а, від 27.02.2023 у справі № 640/11131/21, від 22.03.2023 у справі №340/10333/21, від 27.03.2023 у справі №280/11480/21 та у справі № 380/19884/21 від14 лютого 2024 року.
Відтак, під час розв'язання колізії між нормами п.3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 р. №1774-VІІІ та п.4 постанови Кабінету Міністрів України №704 у редакції до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили.
При цьому, з 29.01.2020 р. була відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018 р.
Враховуючи наведене вище, суд вважає, що відповідач застосовуючи при нарахуванні ОСОБА_1 щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби у вищезазначеному зональному відділі за період із 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року такої розрахункової величини як прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018, діяв протиправно.
Таким чином, відповідачем протиправно не здійснено перерахунок та виплату щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби у зазначеному зональному відділі, за період 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного (2020, 2021, 2022, 2023) року.
Щодо вимоги позивача стосовно компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, суд зазначає наступне.
Пункт 3 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004 (у редакції чинній станом на момент спірних правовідносин):
виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Пункти 4 та 5 Порядку № 44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
З огляду на викладене, вимоги позивача про проведення перерахунку грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 15.01.2004 № 44, підлягають задоволенню.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції"). "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам II проти Німеччини"). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копецький проти Словаччини").
У даному випадку легітимні сподівання позивачів на отримання заробітної плати у більшому розмірі передбачені чинними нормами Законів України, тобто вони є конкретними. Таким чином на них поширюється режим "існуючого майна".
Крім того, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 24.04.2015 за заявою N 38667/06 у справі "Будченко проти України" наголосив, що відсутність механізму реалізації законодавчого положення становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 39). А у рішенні від 10.03.2011 у справі "Сук проти України" (заява N 10972/05) - вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23).
Також, Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги етапі 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, окрема, з тому сенсі, ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Crotia, № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», № 7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Відповідно до п. 83 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Заява № 42527/98) від 12 липня 2001 року, "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.
При цьому, враховуючи принцип справедливості (fairness) та недопущення зловживання повноваженнями (abuse of power) під час прийняття рішень та вчинення діянь публічною адміністрацією, наявність в особи заснованих на обіцянках влади очікувань (джерело яких - владні діяння й рішення) свідчить про взаємодію влади з особою, тому для забезпечення якості влади (управління) необхідно, щоб відповідні очікування були предметом ефективного правового захисту.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Кечко проти України" зауважував, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
За висновком Європейського суду з прав людини у рішенні від 30 квітня 2013 року по справі "Тимошенко проти України" (заява №49872/11) принцип юридичної визначеності означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щ усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати ті сю мірою що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
У п. 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Лелас проти Хорватії» зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Отже, як вказав Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на вищевказане, враховуючи обставини встановлені судом, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.
Питання розподілу судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 5, 9, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 , які полягають у застосуванні у період із 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, при нарахуванні ОСОБА_1 щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової.
3. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період із 29 січня 2020 року по 12 травня 2023 року щомісячного грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року, із врахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України).
СуддяД.В. Іванчулинець