26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 490/4815/21
провадження № 61-11409св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «ДПЗКУ») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що він обіймав посаду начальника Миколаївського регіонального управління № 3 департаменту закупівель АТ «ДПЗКУ». 24 травня 2021 року наказом в. о. голови правління АТ «ДПЗКУ» № 517-к його звільнено з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників). Із прийнятим рішенням відповідача він не згоден та вважав звільнення незаконним, оскільки підстави для звільнення фактично відсутні, а його - не працевлаштовано.
04 березня 2021 року він отримав персональне попередження від 02 березня 2021 року, відповідно до якого його посада скорочувалася, а йому запропоновано зайняти одну з вакантних посад згідно з додатком. Відповідно до наданого додатку серед вакантних посад була посада директора Миколаївського портового елеватора, на яку він погодився в той же день і на примірнику попередження написав, що «попередження отримав, на запропоновану вакантну посаду, згідно додатка, директора Миколаївський портовий елеватор згоден». Аналогічний напис він зробив на примірнику додатку до попередження відповідача.
13 травня 2021 року він отримав запрошення взяти участь у засіданні профспілкового комітету профспілкової організації АТ «ДПЗКУ».
18 травня 2021 року на засіданні профспілкового комітету йому було повідомлено, що його згоду на переведення на посаду директора Миколаївського портового елеватора отримано, але таке переведення неможливе, оскільки йому було надано неправильний додаток вакансій.
Проте 20 травня 2021 року він отримав телефонний дзвінок із відділу кадрів АТ «ДПЗКУ» з проханням написати заяву про переведення його із займаної посади на посаду директора Миколаївського портового елеватора, яку він того ж дня написав та направив поштою на адресу відповідача.
Проте 24 травня 2021 року відповідач прийняв наказ про його звільнення.
Отже, його було попереджено про наступне звільнення, запропоновані вакантні посади, він погодився на одну з посад, але його не переведено на запропоновану посаду, а звільнено без будь-яких пояснень.
Посилаючись на викладене, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 517-К про звільнення його з посади, поновити його на посаді начальника Миколаївського регіонального управління № 3 департаменту закупівель АТ «ДПЗКУ» та стягнути на його користь із АТ «ДПЗКУ» середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року, позов задоволено.
Скасовано наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 517-К «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Миколаївського регіонального відділу регіонального управління № 3 департаменту закупівель із 25 травня 2021 року.
Стягнуто з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме з 25 травня 2021 року до 18 лютого 2022 року включно, в сумі 154 602,25 грн, з утриманням податків та обов'язкових платежів.
Стягнуто з АТ «ДПЗКУ» на користь держави судовий збір у розмірі 2 545,00 грн.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Суд першої інстанції виходив із того, що представники відповідача не пропонували позивачу жодних посад, які були наявні в штатному розписі АТ «ДПЗКУ» станом як на час подання про звільнення 30 квітня 2021 року, так і на день звільнення. Окрім цього, вакантна посада, на яку він погодився і яка була наявна на момент отримання позивачем персонального попередження про звільнення 04 березня 2021 року, була вже зайнята з 27 квітня 2021 року, тобто майже за місяць до його звільнення. Жодних даних про те, що позивач, який до цього також обіймав керівну посаду, не мав відповідної кваліфікації на зайняття посади директора Миколаївського портового елеватора, в тому числі, враховуючи його особисті якості та здатність виконувати особливі доручення, відповідач суду не надав. Також починаючи із 04 березня 2021 року відповідач не пропонував ОСОБА_1 інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису АТ «ДПЗКУ» до 24 травня 2021 року, та не повідомив, які посади залишалися вакантними на момент звільнення позивача, або на які були прийняті інші, ніж позивач, особи вже після 04 березня 2021 року.
Місцевий суд дійшов висновку, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, але не виконав обов'язку щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні у АТ «ДПКЗУ» вакансії, які з'являлися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, тому АТ «ДПКЗУ» порушило вимоги статті 492 КЗпП України, що свідчить про невиконання належним чином вимог трудового законодавства представниками АТ «ДПКЗУ» щодо гарантування права ОСОБА_1 на працю та сприяння збереження ним роботи.
Оскільки звільнення позивача не відповідає вимогам закону, то наказ АТ «ДПЗКУ» від 24 травня 2021 року № 517-к про звільнення ОСОБА_1 з посади є таким, що підлягає скасуванню з моменту його видання, а позивач - поновленню на посаді начальника Миколаївського регіонального управління № 3 департаменту закупівель АТ «ДПЗКУ» з 25 травня 2021 року.
Суд першої інстанції обрахував розмір середнього заробітку позивача за час його вимушеного прогулу в сумі 154 602,25 грн, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 826,75 грн, що установлена на підставі наданої на виконання ухвали суду довідки, та кількості робочих днів - 187.
У свою чергу апеляційний суд вказав, що висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
АТ «ДПЗКУ» 26 липня 2023 року із використанням засобів поштового зв'язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. У касаційній скарзі заявник просить розглядати справу за участю його представника.
До касаційної скарги АТ «ДПЗКУ» додало клопотання, у якому просить зупинити виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року в частині стягнення з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 154 602,25 грн.
Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження цих судових рішень визначив те, що:
- (1) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 346/4667/17, від 17 березня 2021 року у справі № 338/259/20, щодо застосування статті 492 КЗпП України;
- (2) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18, від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17, від 19 липня 2022 року у справі № 711/1284/20, від 08 липня 2022 року у справі № 359/8303/20, за змістом яких суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний лише з'ясувати наявність підстав для звільнення;
- (3) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 березня 2021 року у справі № 712/9928/19, відповідно до яких суд не може втручатися в господарську діяльність підприємства, яке саме формує штатний розпис, суд лише перевіряє дотримання роботодавцем процедури звільнення працівника;
- (4) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-491цс15, у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 346/4667/17, від 17 лютого 2021 року у справі № 235/4593/19, від 17 березня 2021 року у справі № 338/259/20, згідно з якими власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо;
- (5) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11, де визначено, що поняття «кваліфікація» включає не лише освітній рівень працівника та стаж його роботи, а і здатність виконувати особливі доручення;
- (6) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, за змістом яких суд дійшов висновку про об'єктивну неможливість товариства (відповідача) запропонувати особі наявні вакансії та роботи на час його звільнення, які б останній міг виконувати за кваліфікаційним рівнем, а отже, звільнення позивача відбулося з дотриманням чинного законодавства;
- (7) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2021 року у справі № 359/10293/17, відповідно до яких, якщо роботодавець дотримався вимог законодавства, яке регулює порядок вивільнення працівника, запропонував йому вакантні посади, проте працівник не обрав жодну із запропонованих посад, а кваліфікаційним вимогам тих посад, на які він претендував, позивач не відповідав, то питання щодо розгляду його переважного права залишення на роботі підприємством не вирішується. В такому випадку суд встановлює відсутність з боку роботодавця порушень вимог частини другої статті 40 та частин другої, третьої статті 492 КЗпП України і порушень прав працівника при звільненні;
- (8) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, щодо порядку отримання доказів у суді першої інстанції;
- (9) суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, наявні у матеріалах справи.
Відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга АТ «ДПЗКУ» від 31 липня 2023 року передана на розгляд судді-доповідачу Погрібному С. О., судді, які входять до складу колегії: Гулейков І. Ю., Ступак О. В.
Ухвалою від 17 серпня 2023 року Верховний Суд залишив касаційну скаргу без руху та надав заявнику строк для виконання її вимог.
Заявник 30 серпня 2023 року із застосуванням засобів електронного зв'язку та 06 вересня 2023 року із використанням засобів поштового зв'язку направив до Верховного Суду заяви про усунення недоліків касаційної скарги разом із доказами сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 5 076,84 грн.
Ухвалою від 13 вересня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), витребував матеріали справи № 490/4815/21 із Центрального районного суду м. Миколаєва, задовольнив клопотання АТ «ДПЗКУ» та зупинив виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року в частині стягнення з АТ «ДПЗКУ» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 154 602,25 грн, встановив учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 490/4815/21.
На підставі розпорядження в.о. керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 січня 2024 року № 66/0/226-24 у зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Погрібного С. О. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 12 січня 2024 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою від 20 червня 2024 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання АТ «ДПЗКУ» про розгляд справи за участю сторін та призначив справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди попередніх інстанційвстановили, що ОСОБА_1 працював в АТ «ДПЗКУ» з 25 вересня 2018 року до 23 травня 2021 року на посаді начальника Миколаївського регіонального відділу регіонального управління № 3 департаменту закупівель.
Згідно з наказом від 12 лютого 2021 року № 5-шр «Про зміни в організації виробництва і праці та введення в дію штатного розпису апарату управління АТ «ДПЗКУ», з метою оптимізації чисельності персоналу, підвищення ефективності управління АТ «ДПЗКУ», на виконання наказу від 29 січня 2021 № 6 «Про затвердження організаційної структури АТ «ДПЗКУ» та протоколу засідання правління АТ «ДПЗКУ» від 10 лютого 2021 року, затверджено штатний розпис АТ «ДПЗКУ», згідно з додатком, та введено його в дію з 15 лютого 2021 року.
Відповідно до нового штатного розпису Миколаївський регіональний відділ увійшов до Регіонального управління № 4 департаменту торгівельної діяльності і складав 4 посади менеджерів.
Згідно з наказом від 02 березня 2021 року № 254/1-к в. о. голови правління відповідача «Щодо попередження працівників апарату управління АТ «ДПЗКУ» про можливе вивільнення», прийнятим на виконання наказу від 12 лютого 2021 року № 5-шр, на підставі статей 492, 40 КЗпП України, з огляду на можливе скорочення працівників апарату управління, наказано попередити про можливе звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України працівників апарату управління АТ «ДПЗКУ» згідно з додатком, відповідно до якого вказана посада начальника відділу Миколаївського регіонального відділу ОСОБА_1 підлягала скороченню.
Відповідно до персонального попередження від 02 березня 2021 року ОСОБА_1 04 березня 2021 року повідомлено, що відповідно до погодженої Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України організаційної структури АТ «ДПЗКУ» та наказу АТ «ДПЗКУ» від 12 лютого 2021 року № 5-шр затверджено та введено у дію з 15 лютого 2021 року новий штатний розпис АТ «ДПЗКУ», у якому скорочена посада, яку він обіймає.
У зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників попереджено, що позивач може бути звільнений з посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України не раніше двох місяців з дня отримання цього попередження, а також запропоновано зайняти вакантні посади згідно із додатком з прийняттям рішення щодо переведення на одну з вказаних посад, а також зазначено, що протягом 3-х днів належить прийняти рішення щодо переведення на одну з вакантних посад.
Також до персонального попередження позивачу було долучено перелік 328 вакантних посад АТ «ДПЗКУ», в тому числі до апарату управління, з якими ОСОБА_1 ознайомлений 04 березня 2021 року .
ОСОБА_1 особисто розписався про отримання попередження та перелік вакантних посад 04 березня 2021 року та на обох документах написав, що «на запропоновану вакантну посаду, згідно додатка, директора Миколаївського портового елеватора згоден».
13 травня 2021 року позивач отримав запрошення від Первинної профспілкової організації АТ «ДПЗКУ» взяти участь у другому засіданні профспілкового комітету, яке відбудеться 18 травня 2021 року, на порядку денному якого розгляд подання в.о. голови правління щодо надання згоди на його звільнення, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України з посади начальника Миколаївського регіонального відділу регіонального управління № 3 департаменту закупівель.
20 травня 2021 року отримана згода профкомітету первинної профспілкової організації АТ «ДПЗКУ» на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату та чисельності - згідно з поданням від 30 квітня 2021 року в. о. голови правління АТ «ДПЗКУ».
Відповідно до заяви від 20 травня 2021 року на ім'я в. о. директора АТ «ДПЗКУ» позивач просив перевести його із займаної посади на посаду директора Миколаївського портового елеватора відповідно до раніше наданої ним згоди на запропоновані вакансії від 04 березня 2021 року. Вказану заяву він направив на адресу відповідача поштою з описом вкладення 20 травня 2021 року.
Згідно з актом від 24 травня 2021 року, складеним трьома посадовими особами відповідача, станом на 24 травня 2021 року до управління персоналу заява від ОСОБА_1 про переведення на запропоновані вакантні посади не надходила.
Матеріалами, наданими представником відповідача, підтверджується, що вказана заява ОСОБА_1 від 20 травня 2021 року отримана товариством 25 травня 2021 року (згідно зі штампом вхідної кореспонденції).
Відповідно до наказу в. о. голови правління від 24 травня 2021 року № 517-к на підставі персонального попередження від 02 березня 2021 року, листа Первинної профспілкової організації АТ «ДПЗКУ» від 20 травня 2021 року № 78/ППО, акта від 24 травня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Миколаївського регіонального відділу регіонального управління № 3 департаменту закупівель АТ «ДПЗКУ» 24 травня 2021 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги та компенсації за невикористану відпустку.
25 травня 2021 року з позивачем проведено повний розрахунок при звільненні, що він не заперечував.
Згідно з наказом від 26 квітня 2021 року № 454-к на посаду директора філії АТ «ДПЗКУ» «Миколаївський портовий елеватор» із 27 квітня 2021 року переведено ОСОБА_3 - першого заступника директора філії АТ «ДПЗКУ» «Миколаївський портовий елеватор», за його згодою. ОСОБА_3 займав вказану посаду до 21 вересня 2021 року.
Відповідно до довідки від 29 жовтня 2021 року про середню заробітну плату, обраховану АТ «ДПЗКУ» згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, випливає, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 на АТ «ДПЗКУ» становила 826,75 грн.
Суд першої інстанції окремо зазначив, що з наданих відповідачем доказів не виходить, що посада першого заступника директора філії АТ «ДПЗКУ» «Миколаївський портовий елеватор» підлягала скороченню; жодних даних про те, що позивач, який до цього також обіймав керівну посаду, не мав відповідної кваліфікації на зайняття посади директора Миколаївського портового елеватора, в тому числі враховуючи його особисті якості та здатність виконувати особливі доручення, відповідач суду не надав; починаючи із 04 березня 2021 року представники відповідача не пропонували ОСОБА_1 інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису АТ «ДПЗКУ» до 24 травня 2021 року, та не повідомляли, які посади залишалися вакантними на момент звільнення позивача або на які були прийняті інші ніж позивач особи вже після 04 березня 2021 року.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 21 КЗпП України (у редакції, чинній для спірних правовідносин) передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно із статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
За змістом частини третьої статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визначені статтями 40, 41 КЗпП України (пункт 4 статті 36 КЗпП України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (частина перша статті 492 КЗпП України).
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Для правової кваліфікації порушень роботодавцем прав працівників при вивільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має встановити факт дотримання процедури попередження про такі зміни та пропозиції працівнику іншої роботи на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Цивільне та трудове законодавство не передбачає право чи обов'язок суду перевіряти доцільності скорочення, оскільки власник підприємства або уповноважений ним орган самостійно вирішує питання організаційної структури, чисельності та штатів працівників.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, та яка з'явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення.
Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40, пунктами 2, 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади, яку обіймав ОСОБА_1 , проте в іншому АТ «ДПКЗУ» не дотрималося порядку вивільнення працівника, оскільки не ознайомило позивача із вимогами запропонованої ним як роботодавцем вакантної посади, погодженої працівником, та не оформило відповідні документи на призначення на цю посаду. Оскільки відповідач не виконав свій обов'язок щодо надання позивачу пропозицій про всі наявні у АТ «ДПКЗУ» вакансії, які з'являлися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення позивача, то це також свідчить про порушення статті 492 КЗпП України.
Не підтвердились доводи касаційної скарги про порушення при розгляді справи щодо того, що суд не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, суд не може втручатися в господарську діяльність підприємства, яке саме формує штатний розпис, оскільки зміст оскаржуваних рішень судів свідчить про те, що суди перевіряли наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення чисельності або штату працівників), проте не вдавалися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність такого скорочення. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний лише з'ясувати наявність підстав для звільнення.
Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, водночас не наводить відомостей, в чому саме освіта, кваліфікація чи досвід ОСОБА_1 не відповідають вимогам посади директора філії АТ «ДПЗКУ» «Миколаївський портовий елеватор», чому він не здатний виконувати особливі доручення власника на цій посаді. Перелік вакантних посад філій АТ «ДПЗКУ» станом на 01 березня 2021 року не містить обмежень чи застережень щодо кваліфікаційних вимог посад, запропонованих позивачу роботодавцем.
За приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 492 КЗпП України випливає, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18)).
Заявник наполягає, що позивач не відповідає кваліфікаційним вимогам до посади директора філії АТ «ДПЗКУ» «Миколаївський портовий елеватор», водночас сам відповідач запропонував йому цю посаду в додатку до персонального попередження серед інших 328 вакантних посад філій АТ «ДПЗКУ» станом на 01 березня 2021 року, а в наказі АТ «ДПЗКУ» від 12 лютого 2021 року № 5-шр «Про зміни в організації виробництва і праці та введення в дію штатного розпису апарату управління АТ «ДПЗКУ» за підписом в.о. голови правління Власенко А. (а. с. 43 т. 1) наказано управлінню персоналом забезпечити проведення заходів, відповідно до штатного розпису, згідно із КЗпП України, Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», зокрема запропонувати працівникам, посади яких скорочуються, наявні вакансії, які відповідають професії та кваліфікації (пункт 3), тобто роботодавець вважав, що немає перепон запропонувати ОСОБА_1 таку вакантну посаду.
Суди установили, що починаючи із 04 березня 2021 року відповідач не пропонував ОСОБА_1 інші вакантні посади, які були включені до штатного розпису АТ «ДПЗКУ» до 24 травня 2021 року, та не повідомляв, які посади залишалися вакантними на момент звільнення позивача або на які були прийняті інші ніж позивач особи вже після 04 березня 2021 року, а доводи касаційної скарги цього не спростовують, заявник сам визнає, що позивачу було запропоновано 328 наявних вакантних посад в АТ «ДПЗКУ», які були вільні в межах структури всього товариства станом на 01 березня 2021 року.
Аргументи касаційної скарги про те, що 18 травня 2021 року позивачу повторно на засіданні профспілкового комітету було запропоновано оновлений перелік вакантних посад, не приймаються, оскільки за своїм змістом вони зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Заявник посилається на те, що якщо роботодавець дотримався вимог законодавства, яке регулює порядок вивільнення працівника, запропонував йому вакантні посади, проте працівник не обрав жодну із запропонованих посад, а кваліфікаційним вимогам тих посад, на які він претендував, позивач не відповідав, то питання щодо розгляду його переважного права залишення на роботі підприємством не вирішується, водночас таке твердження відповідача не відповідає установленим судами обставинам справи.
Доводи касаційної скарги про те, що напис позивача на особистому попередженні про згоду на запропоновану вакантну посаду директора Миколаївського портового елеватора не є підставою для переведення ОСОБА_1 на вказану посаду, оскільки він не відповідає кваліфікаційним вимогам до запропонованої посади та не звернувся до відділу кадрів протягом трьох днів, як того вимагає персональне попередження, відхиляються, оскільки відповідач не надав належних та допустимих доказів того, що повідомив позивача про його невідповідність кваліфікаційним вимогам запропонованої ним же вакантної посади, а у триденний строк роботодавець просив працівника прийняти рішення щодо переведення на одну із запропонованих посад, далі по тексту персонального попередження вказано «в разі позитивного рішення щодо переведення та відповідності кваліфікаційним вимогам до запропонованої вакансії, просимо звернутись до відділу кадрів управління персоналу (кабінет № 318) з заявою про переведення», у свою чергу ОСОБА_1 20 травня 2021 року написав заяву роботодавцю про його переведення на запропоновану посаду директора Миколаївського портового елеватора та надіслав засобами поштового зв'язку на адресу відповідача. Обмеження для звернення позивача триденним строком не відповідає умовам персонального застереження та вимогам закону. Суди попередніх інстанцій правильно відхилили такі доводи відповідача.
Апеляційний суд правильно вказав, що оскільки працівник дав свою письмову згоду на переведення, то обов'язок оформити цю згоду у відповідну процедурну форму з метою гарантованого працевлаштування особи при скороченні її посади трудове законодавство покладає на роботодавця. У цьому спорі працівник таке бажання про переведення висловив, відповідно, роботодавець мав належним чином відреагувати на це.
Доводи касаційної скарги про те, що двомісячний строк попередження позивача тривав із 04 березня 2021 року до 04 травня 2021 року включно, а тому заява ОСОБА_1 від 20 травня 2021 року про його переведення на посаду не могла бути розглянута відповідачем у законному порядку, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують того, що ще 04 березня 2021 року позивач повідомив роботодавця про свою згоду на переведення на запропоновану вакантну посаду шляхом проставлення відповідного письмового застереження на персональному попередженні від 02 березня 2021 року.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17, від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18, від 04 листопада 2020 року у справі № 346/4667/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 359/10293/17, від 17 лютого 2021 року у справі № 235/4593/19, від 01 березня 2021 року у справі № 712/9928/19, від 17 березня 2021 року у справі № 338/259/20, від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17, від 08 липня 2022 року у справі № 359/8303/20, від 19 липня 2022 року у справі № 711/1284/20, постановах Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі № 6-45цс11, від 01 липня 2015 року у справі № 6-491цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, наявні у матеріалах справи, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень судів та спростовуються їх змістом. Фактично аргументи касаційної скарги про це зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
З огляду на підтверджену неправомірність звільнення ОСОБА_1 , суди правильно задовольнили його вимоги щодо визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі на посаді начальника Миколаївського регіонального відділу регіонального управління № 3 департаменту закупівель АТ «ДПЗКУ» та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про задоволення позову.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд, на підставі статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуАкціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2022 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 27 червня 2023 року в частині стягнення з Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 154 602,25 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець