справа №638/13336/21 Головуючий у 1 інстанції: Тиха О.О.
провадження №22-ц/824/11503/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
25 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,
при секретарі: Курченко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит», ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним в частині, -
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати недійсним Договір про відступлення прав вимоги №б/н від 30.10.2020, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 в частині відступлення права вимоги за договором про відновлювальну кредитну лінію №163/06-Ф від 22.06.2007, укладеним між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 .
Свої вимоги обгрунтовує тим, що 22.06.2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено кредитний договір №163/06-Ф.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02.10.2012 року у справі №2034/9866/2012 з ОСОБА_3 стягнуто на користь ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» заборгованість за кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року.
Вказувала що, 12.10.2020 року відбулись електронні торги з продажу лоту №GL1N419094 про відступлення права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами фізичних осіб з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», переможцем яких став ОСОБА_2
30.10.2020 року між ПАТ «Банк «фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено Договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами фізичних осіб, зокрема за кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року, укладеним між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 .
Позивачка зазначала, що договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб №б/н від 30.10.2020, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , за своєю юридичною природою є договором факторингу, а сама по собі назва оспорюваного договору не змінює його правової природи. У той же час, факторинг є фінансовою послугою, а тому фактором може бути лише банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції та повинна бути включена до Державного реєстру фінансових установ.
Таким чином, ОСОБА_2 , будучи фізичною особою, яка не включена до Державного реєстру фінансових установ, не мав права укладати оспорюваний договір.
Крім того, ОСОБА_2 не міг набути право вимоги за валютним кредитним договором, яким є Договір про відновлювальну кредитну лінію №163/06-Ф від 22.06.2007, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 , за відсутності генеральної або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою.
За наведених обставин, а також, враховуючи, що оспорюваний договір суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то, на думку позивача, наявні підстави для визнання його недійсним в частині відступлення права вимоги за договором про відновлювальну кредитну лінію №163/06-Ф від 22.06.2007, укладеним між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 .
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.
Скарга обґрунтована тим, що спірний договір було укладено через понад 9 місяців після смерті боржника ОСОБА_3 . При цьому, відповідачами не надано доказів на підтвердження існування спірного зобов'язання на момент укладання спірного договору.
В судовому засіданні представник позивача поставила запитання представнику Фонду гарантування вкладів відносно того, чи звертався Банк чи Фонд до нотаріуса з вимогами до спадкоємців до моменту укладення спірного договору. Представник Фонду не зміг надати будь-яку відповідь на таке питання.
Таким чином, на момент укладання спірного договору зобов'язання за кредитним договором (які і були передані на підставі оскаржуваного договору) були припинені, тому не могли бути передані ОСОБА_2 . cуд взагалі не надав жодної оцінки таким фактам.
Окрім того, суд першої інстанції у спірному рішенні посилається на те, що Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 04.02.2021 замінено стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його процесуального правонаступника ОСОБА_2 у справі № 2034/9866/2012 щодо виконання рішення Харківського районного суду Харківської області від 02.10.2012 за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 163/06-Ф від 22.06.2007 року.
При цьому, судом в супереч вимог чинного законодавства, не перевірено чинність та дійсність вказаної ухвали, адже Постановою Харківського апеляційного суду від 13.02.2024 по справі №2034/9866/2012 Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 04.02.2021 про заміну стягувача при виконанні судового рішення скасовано. Більш того, ані норми чинного ЦПК, ані норми Закону України «Про виконавче провадження» не передбачають можливості «замінити стягувача при виконання судового рішення», існує або заміна сторони в судовому процесі, або заміна стягувача у виконавчому процесі. Проте, суд першої інстанції така дрібниця чомусь не цікавила.
Дійсно, як встановлено судом першої інстанції, Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02.10.2012, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 стягнуто на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором в сумі
9 870 000 дол. США; строкову заборгованість по процентам в розмірі 55 710,67 дол. США; заборгованість за простроченими процентами в розмірі 4 870 514,75 дол. США; заборгованість за простроченою комісією в розмірі 611 502,94 грн., пеню за прострочення погашення кредиту в розмірі 13 179 594,17 грн., пеню за прострочення погашення комісійної винагороди в сумі 159 345,89 грн.; пеню за прострочення погашення процентів у розмірі 12 083 578,78 грн., а також стягнуто судовий збір в сумі 3219,00 грн.
Разом з тим, суд першої інстанції безпідставно відмовив позивач у в задоволенні клопотання про витребування для огляду в судовому засіданні судової справи 2034/9866/2012.
Після укладення договору відступлення права вимоги новому кредиторові передаються всі документи, що підтверджують зобов'язання боржника, і далі йому необхідно в письмовій формі повідомити боржника про перехід до нього відповідних прав. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання для нього небажаних наслідків, а боржник уважається таким, що належно виконав свої зобов'язання (ч. 2 ст. 518 ЦКУ). Така позиція узгоджується із позицією Верховного суду по справі 910/12525/20.
Вказує, що за законом відступлення права вимоги можливе лише за наявності самого права на цю вимогу за зобов'язанням.
Згідно інформації в публічному паспорті, на Голландські торги виставлений лот щодо відступлення (купівля-продаж).
Розміщена інформація про лот у публічному паспорті була відображена некоректно, не відповідала реальному стану і викладена з порушення умов діючого законодавства за наступних причин: Банк не міг відступити право вимоги за кредитним договором, оскільки сам вже не мав такого права з причини закінчення строку дії кредитного договору.
Таким чином, Банк міг відступити тільки наявне у нього право за грошовим зобов'язанням на отримання грошової суми, стягнутої судовим рішенням.
Сума заборгованості за нібито діючим кредитом та яка відступалась покупцю Банком не відповідала сумі, право на стягнення якої мав Банк, та була більша стягнутої судом суми.
Таким чином, Банк у публічному паспорті Голландського аукціону розмістив інформацію про відступлення прав, які за обсягом і змістом не відповідали ст. 514 ЦК України, у якій визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора, є істотними умовами цього договору.
Вказаний договір відступлення прав вимоги за кредитним договором є недійсним за законом (нікчемним) за причини порушення встановлених законом істотних умов договору щодо дотримання обсягу і змісту прав, які переходять до нового кредитора.
Невиконання наведених умов, встановлених законом, тягне за собою відповідальність первісного кредитора у зобов'язанні, встановлену частиною 1 ст. 519 ЦК України, а саме: первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги.
Вважає, що судом першої інстанції невірно встановлено, що оскаржуваний договір не є договором факторингу.
Договір б/н від 30.10.2020 року за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки ОСОБА_2 має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю. Так, відповідно до умов спірного договору Банк (Відповідач-1) відступає Новому кредитору (Відповідачу-2) належні Банку, а Новий кредитор набуває права вимоги Банку до позичальників та/або застоводавців (іпотекодавців) та/або поручителів та/або фізичних осіб та/або фізичних осіб - підприємців та/або юридичних осіб, зазначених у додатку №1,2 до цього Договору, включаючи права вимоги до правонаступників Боржників, спадкоємців Боржників або інших осіб, до яких перейшли обов'язки Боржників за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту)) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами) та/або договорами застави, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатках №№1,2 до цього Договору. Новий кредитор (Відповідач-2) сплачує Банку (Відповідачу-1) за права вимоги грошові кошти у сумі та порядку, визначених цим Договором.
Якщо за договором цесії вартість права вимоги, що відступається іншій особі, нижче їх реальної (дійсної, ринкової, номінальної) вартості, то договір, укладений між сторонами, є договором факторингу, до якого законом висунуті певні вимоги (суб'єктний склад).
Якщо особа, яка купує право вимоги за договором цесії, не є фінансовою установою, то придбати дані вимоги вона повинна за їх номінальною (дійсною) вартістю, інакше угода буде визнана недійсною.
Відповідно до п. 4.1. Договору про відступлення права вимоги сторонами визначено, що за відступлення прав вимоги за основними договорами, відповідно до цього Договору та іншими договорами, які будуть укладатись з метою виконання умов протоколу електронного аукціону №UA-EA-2020-09-28-000001-b від 12.10.2020 Новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 347 867,75 (триста сорок сім тисяч вісімсот шістдесят сім гривень 75 копійок).
При цьому, відповідно до вказаного договору про відступлення права вимоги до нового кредитора ОСОБА_2 перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_3 : залишок по тілу кредиту в доларах США в розмірі 9 870 000,00; залишок по тілу кредиту в гривні в розмірі 280 868 021,00; залишок по відсоткам в доларах США в розмірі 13 943 704,96; залишок по відсоткам в гривні в розмірі 396 535 264,76; залишок по комісіям в гривні в розмірі 2 952 597,34 грн.
Таким чином ОСОБА_2 має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю, що у свою чергу свідчить про належність оспорюваного договору до договорів факторингу.
З укладенням договору від 30.10.2020 про відступлення права вимоги у кредитному договорі відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, - фізичну особу ОСОБА_2 , який не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», які можуть надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу.
За таких обставин та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.
Вважає, що за договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату, тобто цей договір спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів й указана послуга надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається, і лише у разі якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, відносини факторингу будуть відсутні й указані відносини регулюватимуться загальними положеннями про купівлю-продаж.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по[1]різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Також вважає, що незалежно від перебування чи неперебування банку у процедурі ліквідації правова природа кредитного договору як фінансової послуги не змінюється і вказаний договір не перестає бути фінансовою послугою.
Розмежування договору відступлення права вимоги та договору факторингу лише за критерієм перебування сторони (клієнта) у процедурі його ліквідації як фінансової установи є неможливим, бо не впливає на правову природу вимог, що передаються.
Вважає, що, уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором, первісний кредитор отримав фінансування, а новий кредитор набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги.
Отже, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 оспорюваний договір б/н від 30.10.2020 за своєю юридичною природою є договором факторингу. Сама по собі назва оспорюваного договору не змінює його правової природи, оскільки відступлення права вимоги є одним з обов'язкових елементів відносин факторингу.
Також вказує, що укладення договорів відступлення права вимоги позбавило позивача прав, які надані клієнтам банку як споживачам фінансових послуг, та які можуть бути захищені у судовому порядку.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, адже він не містить ознак договору факторингу чи договору фінансових послуг. Цей договір не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором в розпорядження первісному кредитору за плату, тобто умови договору не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за спірними правочином не є відносинами у сфері факторингу. Оспорюваний правочин є купівлею-продажем прав вимоги та за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України і суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявність у відповідача як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу та проведення валютних операцій, не вимагається.
Також суд зазначав, що між сторонами укладено саме договір відступлення права вимоги, а не факторингу, суб'єктний склад оспорюваного договору відповідає вимогам закону, під час укладення договору про відступлення права вимоги сторони дотримались вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, а доводи позивача про те, що укладений договір суперечить актами цивільного законодавства, є безпідставними, суд приходить до висновку про те, що позов задоволенню не підлягає як необгрунтований.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що 22 червня 2007 року між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_3 укладено Договір про відновлювану кредитну лінію №163/06-Ф, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 9 870 000,00 доларів США зі строком користування до 20.06.2012.
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02.10.2012 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 стягнуто на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором в сумі 9 870 000,00 доларів США; строкову заборгованість по процентам в розмірі 55 710,67 доларів США; заборгованість за простроченими процентами в розмірі 4 870 514,75 доларів США; заборгованість за простроченою комісією в розмірі 611 502,94 грн., пеню за прострочення погашення кредиту в розмірі 13 179 594,17 грн., пеню за прострочення погашення комісійної винагороди в сумі 159 345,89 грн.; пеню за прострочення погашення процентів у розмірі 12 083 578,78 грн., а також стягнуто судовий збір в сумі 3219,00 грн.
17.12.2015 року Правлінням Національного банку України було винесено постанову № 898 «Про відкликання та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
18.12.2015 року виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».
Встановлено, що 12.10.2020 року відбулись електронні торги з продажу лоту №GL1N419094 про відступлення прав вимоги за кредитними договорами фізичних осіб ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», зокрема кредитним договором № 163/06-Ф від 22.06.2007, укладеним з ОСОБА_3 , оформлені протоколом електронного аукціону № UA-EA-2020-09-28-000001-b, переможцем яких став ОСОБА_2 ; ціна продажу лоту - 347 867,75 грн.
30.10.2020 року між ПАТ «Банк «фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено Договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб, зокрема за Кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року, укладеним між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 , у зв'язку з чим ОСОБА_2 набув статусу нового кредитора за кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року.
Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 04.02.2021 року замінено стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його процесуального правонаступника ОСОБА_2 у справі № 2034/9866/2012 щодо виконання рішення Харківського районного суду Харківської області від 02.10.2012 року за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 163/06-Ф від 22.06.2007 року.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом частини першої статті 202 цього Кодексу правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтями 6, 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Суди повинні враховувати, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, законодавством передбачений перелік підстав для визнання правочину недійсним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Однією з підстав визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги від 30.10.2020, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , позивачем зазначено те, що за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення прав вимоги) вказаний договір є договором факторингу та у зв'язку з цим суперечить приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, оскільки його стороною не може бути фізична особа.
Отже, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України).
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
За ч.1 статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Отже, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі
№ 906/1174/18 навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) таке зобов'язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов'язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання.
За ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Відповідно до ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Згідно статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.
У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону
№ 2664-III.
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Отже, за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідні послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
При цьому, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).
У той же час, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).
Як було встановлено судом, за результатами електронних торгів ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (первісний кредитор), та фізичною особою ОСОБА_2 (новий кредитор) було укладено Договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб б/н, за яким банк шляхом продажу відступив ОСОБА_2 право вимоги за кредитними договорами, у тому числі за Кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року, укладеним з
ОСОБА_3 У п.1.1 договору сторони погодили, що за своєю правовою природою даний договір є правочином з передання банком шляхом продажу прав вимоги, визначених у даному договорі, новому кредиторі (відступлення права вимоги).
Сторони визнають, що жодне з положень цього договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатись фінансуванням банку новим кредитором.
За п. 2.1 Договору в порядку та на умовах, визначених цим договором, банк відступає шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває у обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги банку до позичальників та/або поручителів, зазначених у Додатках №1 та №2 до цього договору, надалі за текстом - боржники, включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов?язки боржників або які зобов?язані виконати обов?язки боржників, за кредитними договорами, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру у Додатку №1 до цього договору, надалі за текстом - основні договори, надалі за текстом - права вимоги. Новий кредитор сплачує банку за права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим договором.
Пунктом 2.2 договору передбачено, що розмір прав вимоги, які переходять до нового кредитора, вказаний у Додатку № 1 до Договору "Реєстр кредитних договорів, права вимоги за якими відступаються, та боржників за такими договорами". Права кредитора за основними договорами переходять до нового кредитора відповідно до цього договору в обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги. До нового кредитора не переходить право нарахування процентів за користування боржниками кредитними коштами та право здійснення договірного списання коштів з рахунку/рахунків боржників, що надані банком відповідно до умов Основних договорів.
Пунктом 3.4 договору передбачено, що банк не відповідає перед новим кредитором, якщо одержані останнім від боржників суми за Основними договорами будуть меншими від сум, які очікував отримати від боржників новий кредитор при укладення цього договору, у тому числі, меншими від сум, зазначених у Додатку № 1 до Договору, або сплачених новим кредитором банку за цим договором.
Відповідно до п. 4.1 договору сторони домовились, що за відступлення прав вимоги за Основними договорами, відповідно до цього договору та інших договорів які будуть укладені з метою виконання умов протоколу електронного аукціону № UA-EA-2020-09-28-000001-b від 12.10.2020, новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 347 867,75 грн. Вказана ціна договору сплачується новим кредитором банку у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором, відповідно до пункту 6.5 цього договору, на підставі протоколу, складеного за результатами відкритих торгів (аукціону), переможцем яких став новий кредитор.
Отже, як вже було зазначено вище, факторинг є фінансовою послугою, метою якого є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. Натомість, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. 3 ст. 656 ЦК України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Враховуючи вказані положення оспорюваного договору, а також норми діючого цивільного законодаства, суд приходить до висновку про те, що між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 30.10.2020 року було укладено саме договір відступлення прав вимоги, зокрема, грошової вимоги до ОСОБА_3 на оплатній основі, оскільки у договорі відсутня така головна ознака, притаманна договору факторингу, як фінансування у даному випадку ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з боку ОСОБА_2 за певну плату з боку банку. Виходячи з поняття факторингу таку плату має здійснити саме клієнт (первісний кредитор), а не навпаки. При цьому, за відсутності плати з боку первісного кредитора за надані йому послуги між сторонами виникають правовідносини з купівлі-продажу права вимоги. Будь-яка плата з боку ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на користь ОСОБА_2 оспорюваним договором не передбачена, а за умовами договору відступлення права вимоги у ОСОБА_2 після укладення оспорюваного договору виникло лише право вимагати виконання зобов'язань за укладеними кредитними договорами від боржників, зокрема, від ОСОБА_3 . Таким чином, вказаний договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.
Крім того, як встановлено судом, ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (первісний кредитор) перебуває у процедурі ліквідації.
За результатами електронних торгів між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» (первісним кредитором) та ОСОБА_2 (новим кредитором) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 30.10.2020, за яким банк шляхом продажу відступив ОСОБА_2 , зокрема, право вимоги за договором про відновлювальну кредитну лінію №163/06-Ф від 22.06.2007, укладеним з ОСОБА_3 У пункті 1.1 договору сторони встановили, що жодне з положень цього договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатись фінансуванням банку новим кредитором.
Таким чином, за результатами торгів ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками, зокрема боржником ОСОБА_3 , зобов'язань за кредитними та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
При цьому, відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові у справі № 906/1174/18, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що даний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, адже він не містить ознак договору факторингу чи договору фінансових послуг. Цей договір не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором в розпорядження первісному кредитору за плату, тобто умови договору не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за спірними правочином не є відносинами у сфері факторингу. Оспорюваний правочин є купівлею-продажем прав вимоги та за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України і суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявність у відповідача як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу та проведення валютних операцій, не вимагається.
Такий висновок суду відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постановах від 8 червня 2021 року у справі №346/1305/19, від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 та не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 465/647/11.
Щодо ціни продажу права вимоги, то у п.4.1 договору сторони домовились про те, що за відступлення прав вимоги за Основними договорами, відповідно до цього договору та інших договорів, які будуть укладені з метою виконання протоколу електронного аукціону № UA-EA-2020-09-28-000001-b від 12.10.2020 року, новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 347 867,75 грн. - ціна договору. Ціна договору сплачується новим кредитором банку у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором, відповідно до пункту 6.5 цього договору, на підставі протоколу, складеного за результат відкритих торгів (аукціону), переможцем яких став новий кредитор.
З Реєстру кредитних договорів, права вимоги за якими відступаються та боржників за такими договорами, який є Додатком № 1 до Договору про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги за кредитними договорами фізичних осіб від 30.10.2020, вбачається, що ОСОБА_2 набув статусу нового кредитора стосовно боржника ОСОБА_3 за Кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року, при цьому розмір заборгованості останнього складає: залишок по тілу кредиту - 9 870 000,00 дол. США, що складає 280 686 021 грн за курсом НБУ на 30.10.2020 року; залишок по відсоткам - 13 943 704,96 дол. США, що складає 396 535 264,76 грн за курсом НБУ на 30.10.2020, а також комісія - 2 952 597,34 грн.
Таким чином, вказаний реєстр спростовує доводи представника позивача щодо неможливості з'ясування обсягу вимог за Кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007 року, які були передані ОСОБА_2 , відповідно до оскаржуваного договору.
Статтею 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відповідно до ч.1 ст.178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Згідно з ч. 1 ст.190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
За ч.3 ст.656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Тому право вимоги є об'єктом цивільних прав, а саме, майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі на підставі договору купівлі-продажу.
За змістом ч.1 ст.691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Як встановлено у частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У свою чергу згідно з абзацом 1 частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
При цьому, суд звертав увагу, що право вимоги, яке відступається (продається), може мати, так звані номінальну вартість та реальну вартість.
Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.
Реальна вартість права вимоги, як і будь якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, зокрема, попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а у процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.
Тобто реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент в залежності від ряду обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.
Таким чином, сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.
Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).
Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18.
Щодо незгоди сторони позивача з розміром заборгованості за кредитним договором №163/06-Ф від 22.06.2007, право вимоги за яким перейшло до ОСОБА_2 , то судом вірно зазначено, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов'язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов'язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.
Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору.
Аналогічних за своїм змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, у постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, у постанові від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17.
Отже, враховуючи, що між сторонами укладено саме договір відступлення права вимоги, а не факторингу, суб'єктний склад оспорюваного договору відповідає вимогам закону, під час укладення договору про відступлення права вимоги сторони дотримались вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинених правочинів, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, а доводи позивача про те, що укладений договір суперечить актами цивільного законодавства, є безпідставними, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що позов до задоволення не підлягав, як необгрунтований.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 04 липня 2024 року.
Головуючий:
Судді: