04 липня 2024 року
м. Рівне
Справа № 569/10592/22
Провадження № 22-ц/4815/711/24
Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого-судді - Шимківа С.С.,
суддів: - Ковальчук Н.М., Хилевича С.В.,
секретар судового засідання - Мороз А.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв"язку апеляційну скаргу, яка подана представником ОСОБА_1 - адвокатом Дубчак Лесею Сергіївною на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року (ухвалене у складі судді Панас О.В., повний текст рішення суду виготовлено 28 березня 2024 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, -
У липні 2022 року ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Дяденчука А.І., звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.
Позов обґрунтовувала тим, що вона була співвласником квартири АДРЕСА_1 , ще до одруження з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 21 серпня 1995 року.
03 вересня 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який було розірвано заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року у справі №752/2462/17.
Після укладання шлюбу сім'я ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса ОСОБА_3 з метою офіційно оформити договір дарування своїх часток подарованих в усній формі на весіллі. Укладати договори дарування із кожним членом сім'ї потребувало додаткових коштів, тому дарування частини квартири сім'я позивача вирішила оформити шляхом укладення договору купівлі-продажу.
24 квітня 2000 року між ОСОБА_4 (мама позивача), ОСОБА_5 (тато позивача), ОСОБА_6 (сестра позивача), ОСОБА_6 (сестра позивача), ОСОБА_7 (бабуся позивача) та ОСОБА_8 (позивач) було укладено договір купівлі-продажу частини цієї квартири (серія АВІ №920956 №2065).
Відтак, ОСОБА_1 стала єдиним власником квартири АДРЕСА_1 , про що 23 грудня 2004 року було внесено запис до Державного реєстру речових прав.
Спірна квартира набута у власність ОСОБА_1 до набрання чинності СК України, тому вирішуючи спір підлягають застосуванню положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.
Кошти за укладеним договором купівлі-продажу не передавались, на момент набуття нею у власність спірної квартири у них з ОСОБА_2 не було жодних заощаджень сімейного бюджету, вони не працювали, фінансово їм допомагали батьки, а відповідач навчався в університеті.
Вищенаведені обставини підтверджують, що квартира АДРЕСА_1 , в силу положень ст. 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .
Просила суд визнати квартиру АДРЕСА_1 , особистою приватною власністю ОСОБА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що виходячи з рівності часток осіб, які брали участь у приватизації кв. АДРЕСА_1 з 1995 року, ОСОБА_1 належить на праві власності 1/6 частина квартири, набута до 2011 року, яка не могла вважатися спільною сумісною власністю подружжя. Проте такої вимоги позивачка не заявляла.
Належних та допустимих доказів того, що інша частка у спірній квартирі є особистою приватною власністю позивачки суду не надано, а судом таких доказів, не здобуто.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Дубчак Л.С. оскаржила його в апеляційному порядку.
У поданій апеляційній скарзі вказує, що ще до укладення шлюбу, ОСОБА_1 належала частка спірної квартири на праві приватної власності, оскільки згідно свідоцтва про право власності на житло від 21 червня 1995 року, Фонд державно-комунального майна міської Ради народних депутатів квартира, яка знаходиться в АДРЕСА_2 , належить на праві приватної спільної (сумісної або часткової) власності громадянці ОСОБА_4 та членам її сім'ї: ОСОБА_5 , ОСОБА_8 (після зміни імені - ОСОБА_1 ), ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
З огляду на те, що ОСОБА_1 була власником частини квартири до реєстрації шлюбу та набула право власності на частину квартири фактично у формі дарування, то квартира АДРЕСА_1 , є її особистою приватною власністю, для підтвердження чого ОСОБА_1 звернулась із позовом до суду.
Зазначає, що судові рішення в справі № 569/11594/20, які були покладені в основу обґрунтування оскаржуваного рішення, не містять преюдиційних обставин.
Судами грубо порушено право ОСОБА_1 на мирне володіння щонайменше 1/6 частиною квартири.
Додає, що в судовому засіданні ОСОБА_4 підтвердила, що дійсним наміром сторін було укладення договору дарування, що частина квартири була передана ОСОБА_1 у власність безоплатно та жодних коштів за таким договором ОСОБА_1 не сплачувала.
При цьому ОСОБА_2 на підтвердження того, що квартира, начебто, була набута в спільну сумісну власність, не було надано жодних доказів його участі в набутті квартири у власність.
Суд І інстанції мав надати оцінку підставам позову ОСОБА_1 щодо удаваності правочину в мотивувальній частині судового рішення, а ефективним способом захисту в цьому випадку є саме визнання майна особистою приватною власністю.
Просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про задоволення позову.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21 серпня 1995 року № 511-АБ, записаного до реєстру за № 21-2619 належала на праві спільної (сумісної або часткової) власності квартира АДРЕСА_1 (а.с. 6).
ОСОБА_8 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , змінила ім'я на ОСОБА_1 , згідно актового запису № 123, зареєстрованого Голосіївським районним у місті Києві відділі ДРАЦС ГТУЮ у місті Києві (а.с. 10)
З 03 вересня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року у справі №752/2462/17.
24 квітня 2000 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_9 (на даний час після зміни імені ОСОБА_1 ) укладено договір купівлі-продажу частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 8).
При оформленні договору купівлі-продажу ідеальні частки співвласників не визначалася.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 листопада 2021 року у справі № 569/11594/20, залишеним без зміни постановою Рівненського апеляційного суду від 26.05.2022 року, задоволено позов ОСОБА_2 про визнання права власності та визнано за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
У вказаному спорі суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що спірна квартира набута сторонами за час шлюбу і презумпцї спільності права власності подружжя на майно, набуте в період шлюбу, ОСОБА_1 не спростувала, а тому квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та підлягає поділу в рівних частках шляхом визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірної квартири (а.с. 198-200).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №569/11594/20 (провадження №61-5886св22), від 15.03.2023 закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 23.11.2021 та постанову Рівненського апеляційного суду від 26.05.2022 р. у справі № 569/11594/20.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у Постановах від 19.12.2019 у справі №520/11429/17, 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17, від 26.11.2019 у справі №902/201/19, від 15.10.2019 у справі №908/1090/18).
Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права.
У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг проти України", а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
За вказаних обставин, доводи апеляційної скарги про безпідставність обґрунтування оскаржуваного рішення преюдиційно встановленими, у рішенні Рівненського міського суду Рівненської області від 23 листопада 2021 року у справі № 569/11594/20, обставинами не заслуговують на увагу.
Оскільки вищенаведеним рішенням суду встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 її частину, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю не можуть бути задоволені.
Доводи апеляційної скарги про ненадання судом оцінки її доводів щодо удаваності правочину купівлі продажу квартири не можуть бути прийняті до уваги, оскільки позивачем не було визначено такий предмет позову, з відповідним його правовим обґрунтуванням.
Будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини даної справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв'язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу, яка подана представником ОСОБА_1 - адвокатом Дубчак Лесею Сергіївною залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 березня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено 05 липня 2024 року.
Головуючий-суддя Шимків С.С.
Судді: Ковальчук Н.М.
Хилевич С.В.