03 липня 2024 року
м. Київ
справа № 522/19476/16-ц
провадження № 61-18351 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової Вікторії Віталіївни, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня
2021 року в складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Драгомерецького М. М.,
Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який у ході розгляду справи уточнила, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про витребування майна із чужого незаконного володіння, припинення права власності, скасування записів про проведення державної реєстрації, зобов'язання не перешкоджати у здійснені права власності шляхом виселення та вселення, в якому просила суд:
- витребувати від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 ;
- припинити право власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на квартиру
АДРЕСА_1 ;
- скасувати записи про проведення державної реєстрації їх прав на спірну квартиру;
- зобов'язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5
не перешкоджати їй у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення відповідачів та її вселення;
- стягнути понесені нею судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , яку вона набула в порядку спадкування після смерті її чоловіка - ОСОБА_6 , померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 червня 2005 року, посвідченого державним нотаріусом Восьмої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за № 2-538.
У цій квартирі залишилася проживати батько її чоловіка - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , та психічно хворий брат її чоловіка - ОСОБА_7 , який ніде не працював, вів антисоціальний спосіб життя, а тому використовувати квартиру (проживати, здавати в оренду, продати) було неможливо, відносини з ним вона не підтримувала, однак сплачувала всі комунальні послуги в період 2005-2009 років.
У 2008 році вона виявила відсутність ОСОБА_7 у спірній квартирі, у ній проживали невідомі особи, яких вселила ОСОБА_5 за 350 доларів США,
яка, у свою чергу, проживає у сусідньому будинку (квартира
АДРЕСА_2 ). З'ясувалося, що ОСОБА_5 помістила ОСОБА_7 у невідоме місце, що стало причиною її звернення до правоохоронних органів, проте позитивних результатів це не дало.
Рішенням Приморського районного суду від 12 березня 2009 року у справі
№ 2-554/09 її позов було задоволено та зобов'язано ОСОБА_7 , ОСОБА_5
та усіх проживаючих у спірній квартирі не чинити їй перешкоди у здійсненні права власності на цю квартиру, зобов'язано Приморський РВ ОМУ ГУМВС України
в Одеській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_7 , виселено
ОСОБА_5 та інших осіб із спірної квартири. Але за апеляційною скаргою ОСОБА_7 рішення було скасовано, справу направлено на новий розгляд. Потім
її позов було залишено без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2011 року у справі № 2-371/11 задоволено її позов до ОСОБА_5 про вселення. Проте в спірну квартиру вона так і не вселилася у зв'язку з реєстрацією і проживанням у ній ОСОБА_7 , спільне використання із яким було неможливим, квартира перетворювалася на непридатну для проживання. Крім того, утворилася заборгованість зі сплати за комунальні послуги в розмірі 18 308,64 грн.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер. ОСОБА_5 повідомила їй, що нею витрачено на його поховання 1 060,00 грн і спірну квартиру остання не поверне допоки вона її не викупить.
Після смерті ОСОБА_7 у липні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду
з позовом до неї про визнання права власності за набувальною давністю
на спірну квартиру (справа № 522/13830/15-ц), а вона, у свою чергу, звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення, вселення, відшкодування моральної шкоди, проте ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року позов ОСОБА_5 було залишено без розгляду у зв'язку з її повторною неявкою
у судове засідання. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року частково задоволено її позов, зобов'язано ОСОБА_5
не перешкоджати їй у здійсненні права власності на спірну квартиру, виселено ОСОБА_5 , а її вселено у спірну квартиру. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині задоволення її позовних вимог про виселення, вселення залишено без змін; у частині відмови в задоволенні позовних вимог
про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено нове судове рішення
у цій частині про часткове задоволення її позову, стягнуто з ОСОБА_5
на її користь 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Змінено рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині стягнення судових витрат.
У жовтні 2016 року їй стало відомо, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у справі № 522/10522/16-ц задоволено позов ОСОБА_5 до неї про визнання права власності
за набувальною давністю та визнано за ОСОБА_5 право власності
на квартиру АДРЕСА_1 .
Отже, повторне звернення ОСОБА_5 до суду з аналогічним позовом (справа № 522/10522/16-ц) є по суті штучною заміною судді, а обставини, викладені
в позові, є неправдивими відомостями.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2016 року у справі № 522/10522/16-ц задоволено її заяву про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року, скасовано вказане рішення, призначено цивільну справу до розгляду в загальному порядку.
Після ухвалення заочного рішення суду спірна квартира була неодноразово відчужена. На підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2016 року
ОСОБА_5 відчужила квартиру ОСОБА_4 , яка 29 вересня 2016 року відчужила квартиру ОСОБА_8 , а останній - 29 грудня 2016 року продав квартиру ОСОБА_2 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року у справі № 522/10522/16-ц відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5
про визнання права власності за набувальною давністю. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 27 червня 2018 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року змінено, виключено
з мотивувальної частини рішення відповідну частину тексту.
Вищевказані обставини спричинили для неї тяжкі наслідки, оскільки спірна квартира вибула з її володіння поза її волею, а тому вона підлягає витребуванню на підставі статей 387, 388 ЦК України.
З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Витребувано у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Припинено
право власності ОСОБА_2 на квартиру
АДРЕСА_1 , яке зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року. Зобов'язано ОСОБА_2
не перешкоджати ОСОБА_1 у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із спірної квартири та вселення ОСОБА_1 у цю квартиру. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня
2017 року.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, врахувавши відповідні норми матеріального права, які підлягали застосуванню у спірних правовідносинах, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира вибула з володіння позивача поза її волею, а тому вимога про її витребування саме у ОСОБА_2 ,
як останнього набувача, підлягає задоволенню.
Суд задовольнив позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та вселення позивача в неї,
так як він користується спірною квартирою.
Оскільки судом установлено протиправність державної реєстрації права власності
за ОСОБА_2 , суд уважав необхідним задовольнити позовну вимоги
про припинення його права власності.
Щодо інших відповідачів суд уважав, що підстав для задоволення позову до них немає, оскільки станом на час розгляду справи ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 не є власниками квартири та не проживають у ній, доказів перешкоджання ними позивачу в користуванні квартирою не надано, й судом таких не встановлено. При цьому суд урахував наявність рішення суду
про виселення ОСОБА_5 .
Обраний позивачем спосіб судового захисту в частині скасування усіх записів
про проведення державної реєстрації права власності за відповідачами на спірну квартиру не відповідає вимогам закону та є неефективним, а тому суд уважав відсутніми підстави для задоволення позову у цій частині.
Пославшись на положення статей 141, 158 ЦПК України, суд здійснив розподіл судових витрат і скасував заходи забезпечення позову.
Постановою Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової В. В., залишено
без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року змінено, викладено абзац другий резолютивної частини рішення суду в такій редакції: «Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , № 23 , розташовану
по АДРЕСА_3 ». Змінено розподіл судових витрат.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками районного суду про те,
що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, тобто поза її волею, а тому вона має право
на її витребування із володіння останнього набувача - ОСОБА_2 .
Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивача на витребування спірної квартири та правом ОСОБА_2 володіти, користуватися і розпоряджатися
цим майном, тобто добросовісністю набувача, апеляційний суд надав перевагу захисту прав позивача, оскільки ОСОБА_2 не довів, що він не знав і не міг знати, що продавець не має права продавати спірне майно, оскільки не вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому ОСОБА_2
не позбавлений можливості пред'явити відповідний позов про відшкодування продавцем покупцю завданих збитків у порядку статті 661 ЦК України.
Також суд апеляційної інстанції урахував неодноразові звернення позивача до суду за захистом порушеного права на спірну квартиру та ухвалення судових рішень
на її користь.
Разом із цим, апеляційний суд уважав наявними підстави для зміни рішення
у частині викладення абзацу другого його резолютивної частини та в частині розподілу судових витрат.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції
У грудні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Чукітова В. В., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року
та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року, й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також необґрунтовано відхилено клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2024 року, після усунення недоліків, визначених в ухвалі суду від 04 січня 2024 року, відкрито касаційне провадження
у цій справі. Витребувано цю цивільну справу з суду першої інстанції. Задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової В. В., про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року. Зупинено дію рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року
та постанови Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року
до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву
на касаційну скаргу.
У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової В. В., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не врахували відповідні правові висновки Верховного Суду
у подібних справах, не з'ясували, хто фактично користується спірною квартирою, чи є інші особи, які зареєстровані та проживають в ній, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .
Судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, а саме безпідставно відмовлено в задоволенні клопотань представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової В. В., про призначення експертизи, витребування доказів, допит свідка.
ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири й така добросовісність презюмується, тому вона не може бути витребувана у нього, оскільки це покладає на нього надмірний тягар. При цьому, на переконання заявника, застосування положень статті 387 ЦК України у спірних правовідносинах неможливе, оскільки він набув власність на спірну квартиру на підстав відповідного договору купівлі-продажу, який не визнаний недійсним. Позивач не довела, що вибуття квартири відбулося поза її волею, як і не спростувала добросовісність набуття майна ОСОБА_2 .
Крім цього, судами залишено поза увагою, що позивач обрала неналежний спосіб судового захисту, оскільки заявила одночасно дві взаємовиключні вимоги -
про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов)
і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов).
Заявник не може нести відповідальність за протиправні дії судді, яка ухвалила незаконне заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у справі № 522/10522/16-ц, й на підставі якого ОСОБА_5 набула право власності на спірну квартиру й у подальшому квартира кілька разів була перепродана, за що й була притягнута Вищою радою правосуддя
до дисциплінарної відповідальності.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2024 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними
та обґрунтованими, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами, та преюдиційні судові рішення
ОСОБА_1 належала на праві власності квартира
АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва
про право власності на спадщину за законом від 14 травня 2005 року після смерті її чоловіка - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 31, 70, 172, т. 1).
У цій квартирі проживав і був зареєстрований батько її чоловіка - ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та брат чоловіка - ОСОБА_7 , який був особою
з інвалідністю третьої групи безстроково, був психічно хворий та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 25, 72, т. 1).
Рішенням Приморського районного суду від 12 березня 2009 року у справі
№ 2-554/09 позов ОСОБА_1 задоволено та зобов'язано ОСОБА_7 ,
ОСОБА_5 та усіх проживаючих у квартирі
АДРЕСА_1 , не чинити ОСОБА_1 перешкоди
у здійсненні прав власності на цю квартиру, зобов'язано Приморський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_7 , виселено ОСОБА_5 та інших осіб із спірної квартири (а. с. 86-87, т. 1).
ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду
від 12 березня 2009 року, за якою рішення було скасовано, справу направлено
на новий розгляд. При новому розгляді справи ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2011 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляду, в зв'язку з неявкою позивача (а. с. 88-89, 92, т. 1).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2011 року у справі № 2-371/11 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про вселення, вселено ОСОБА_1 у квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 93-94, т. 1).
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року у справі
№ 522/13830/15-ц позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю залишено без розгляду в зв'язку з повторною неявкою позивача в судове засідання (а. с. 128, т. 1).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року у справі № 522/13830/15-ц частково задоволено позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення, вселення, відшкодування моральної шкоди, зобов'язано ОСОБА_5 не перешкоджати ОСОБА_1 у здійсненні права власності на квартиру
АДРЕСА_1 , виселено ОСОБА_5 , а вселено ОСОБА_1 у спірну квартиру
(а. с. 129-130, т. 1).
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині задоволенння позовних вимог ОСОБА_1 про виселення, вселення залишено
без змін; у частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено нове судове рішення у цій частині
про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_5
на її користь 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Змінено рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині стягнення судових витрат (а. с. 131-132, т. 1).
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року в складі судді Свяченої Ю. Б. у справі № 522/10522/16-ц задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю та визнано за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 46-49, т. 1).
31 серпня 2016 року ОСОБА_5 зареєструвала за собою право власності
на квартиру АДРЕСА_1
(а. с. 27, т. 2)
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2016 року у справі № 522/10522/16-ц задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року, скасовано вказане рішення, призначено цивільну справу до розгляду в загальному порядку.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року у справі № 522/10522/16-ц відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5
про визнання права власності за набувальною давністю (а. с. 170-174, т. 2).
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 27 червня 2018 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року у справі
№ 522/10522/16-ц змінено, виключено з мотивувальної частини рішення відповідну частину тексту (а. с. 45-48, т. 3).
Після ухвалення заочного рішення суду від 10 серпня 2016 року квартира АДРЕСА_1 , була неодноразово відчужена. Зокрема:
- на підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2016 року, укладеного
між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 (а. с. 21а-22, т. 2);
- на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2016 року, укладеного
між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 (а. с. 4-5, т. 3);
- на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року, укладеного
між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 (а. с. 2-3, т. 3).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1
частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової В. В., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення суду першої інстанції
у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанцій відповідають
не в повній мірі.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір
не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного
або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду
з позовом, у якому просила суд, зокрема: витребувати від відповідачів квартиру
АДРЕСА_1 , припинити їх право власності, скасувати записи про проведення державної реєстрації їх прав на спірну квартиру; зобов'язати відповідачів не перешкоджати їй у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення відповідачів та її вселення.
Вважала, що її права порушені, оскільки спірна квартира, яка належала
їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 червня
2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2-538, після смерті її чоловіка -
ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , вибула з її володіння, як власника, поза її волею через протиправні дії судді та відповідачів, незаконні судові рішення.
Суди попередніх інстанцій частково задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 ,
а саме витребували із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивача спірну квартиру, припинили право власності ОСОБА_2 на неї, зобов'язали його не чинити перешкоди у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення ОСОБА_2 та вселення позивача у спірну квартиру.
Переглядаючи судові рішення, та, надаючи оцінку відповідним доводам касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
Щодо способу судового захисту порушеного права
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя,
а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб
або державних чи суспільних інтересах.
З урахуванням цього правом на звернення до суду за захистом наділена особа
в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів,
а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження
№ 12-158гс18).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив
на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором,
та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені
у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися
до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу,
за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом
у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або
є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу
не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову
в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі
№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі
№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
Щодо вирішення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, припинення права власності
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно,
без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати
це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником
або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача,
а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду
є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно
від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник
має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках
(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
Власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право,
не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема
у постановах: від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження
№ 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі № 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження
№ 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно
з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування
й фактичних обставин конкретної справи.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 належала на праві власності спірна квартира
на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 14 травня 2005 року після смерті її чоловіка - ОСОБА_6 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У цій квартирі проживав і був зареєстрований батько її чоловіка - ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та брат чоловіка - ОСОБА_7 , який був особою
з інвалідністю третьої групи безстроково, психічно хворий та помер
ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Приморського районного суду від 12 березня 2009 року у справі
№ 2-554/09 позов ОСОБА_1 задоволено та зобов'язано ОСОБА_7 ,
ОСОБА_5 та усіх проживаючих у спірній квартирі не чинити позивачу перешкоди у здійсненні прав власності на цю квартиру, зобов'язано Приморський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області зняти з реєстраційного обліку
ОСОБА_7 , виселено ОСОБА_5 та інших осіб із спірної квартири.
Але за апеляційною скаргою ОСОБА_7 рішення було скасовано, справу направлено на новий розгляд. Потім позов було залишено без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2011 року у справі № 2-371/11 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про вселення. Проте в спірну квартиру вона так і не вселилася.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року у справі
№ 522/13830/15-ц позов ОСОБА_5 було залишено без розгляду у зв'язку
з її повторною неявкою у судове засідання.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року у справі № 522/13830/15-ц частково задоволено позов ОСОБА_1 , зобов'язано
ОСОБА_5 не перешкоджати позивачу у здійсненні права власності на спірну квартиру, виселено ОСОБА_5 , а вселено ОСОБА_1 у спірну квартиру. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення, вселення залишено
без змін; у частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено нове судове рішення у цій частині
про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_5
на її користь 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Змінено рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2016 року в частині стягнення судових витрат.
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 стало відомо, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року у справі
№ 522/10522/16-ц задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю та визнано за ОСОБА_5 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2016 року у справі № 522/10522/16-ц задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2016 року, скасовано вказане рішення, призначено цивільну справу до розгляду в загальному порядку.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2017 року у справі № 522/10522/16-ц відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5
про визнання права власності за набувальною давністю. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 27 червня 2018 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 липня 2017 року змінено, виключено
з мотивувальної частини рішення відповідну частину тексту.
Після ухвалення заочного рішення суду від 10 серпня 2016 року спірна квартира була неодноразово відчужена. На підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2016 року ОСОБА_5 відчужила квартиру ОСОБА_4 , яка 29 вересня 2016 року відчужила квартиру ОСОБА_8 , а останній - 29 грудня 2016 року продав квартиру ОСОБА_2 .
Отже, суди попередніх інстанцій, надавши належну правову оцінку доводами сторін, зібраним у справі доказам у їх сукупності, вірно встановили, що спірна квартира вибула з володіння власника - ОСОБА_1 на підставі заочного рішення суду від 10 серпня 2016 року, яке в подальшому було скасовано, тобто поза
її волею, як власника, а ОСОБА_5 , не маючи на це права, здійснила відчуження спірної квартири, останнім набувачем якої є ОСОБА_2 .
Відтак, належним способом захисту порушених прав позивача є саме витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_2
на її користь.
З огляду на неправомірне набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно, суди дійшли обґрунтованого висновку й в частині задоволення позовної вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 на це майно.
Із цих підстав відповідні доводи касаційної скарги відхиляються Верховним Судом.
Також правильною є вказівка апеляційного суду про те, що відповідач
( ОСОБА_2 ), пред'явивши відповідний позов у порядку статті 661 ЦК України, має право на відшкодування продавцем покупцю завданих збитків як наслідок вилучення товару у покупця на користь третьої особи. Указане відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 16 грудня
2015 року у справі № 6-2510цс15 та Великою Палатою Верховного Суду
у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду
від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності
в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно
або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто
не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право
на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі
№ 922/3537/17, провадження № 12-127гс19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі
№ 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються,
та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає
на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388
ЦК України.
Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи
зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно.
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року
у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі
№ 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року у справі
№ 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Крім того, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388
ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі
№ 461/12525/15-ц, провадження № 14-190цс20).
Оскаржувані судові рішення ухвалені з урахуванням перевірки добросовісності/недобросовісності набувача.
Верховний Суд погоджується із такою оцінкою судами спірних правовідносин
і звертає увагу заявника касаційної скарги, що у цьому конкретному випадку витребування майна є законним та пропорційним заходом, виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому
не є таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зокрема ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем спірної квартири,
так як вона неодноразово відчужувалася через незначний проміжок часу (вперше 16 вересня 2016 року, потім 29 вересня 2016 року, востаннє 29 грудня 2016 року), ця квартира була предметом багатьох судових справ, про існування яких можна пересвідчитися було на вебсайті «Судова влада» та в Єдиному державному реєстрі судових рішень, дані в яких є публічними. Тому ОСОБА_2 не був позбавлений можливості перевірити всі ці обставини.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги доводи у цій частині були предметом дослідження у судах із наданням відповідної правової оцінки, вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки
не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Ураховуючи наведене, рішення суду першої інстанції у незміненій частині
та постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння, припинення права власності є законними та обґрунтованими, оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у цій частині - без змін.
Щодо вирішення позовної вимоги про зобов'язання відповідача не перешкоджати шляхом його виселення і вселення позивача
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387,
388 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування
та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень,
не пов'язаних із позбавленням володіння, тоді як віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника
Велика Палата Верховного Суду в своїх постановах неодноразово зазначала,
що віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними, відтак їх одночасне пред'явлення є неможливим (див.: подібні правові висновки, які викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року у справі
№ 522/1029/17 (провадження № 14-270 цс19, пункт 38), та Верховним Судом
у постановах: від 24 листопада 2022 року у справі № 522/2630/18 та інші).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивача належну їй спірну квартиру та припинено право власності відповідача на цю квартиру. Натомість у цьому випадку вимоги про зобов'язання відповідача
не перешкоджати шляхом його виселення і вселення позивача є передчасними.
Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині зобов'язання ОСОБА_2 не перешкоджати позивачу у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення ОСОБА_2 із неї та вселення ОСОБА_1 у цю квартиру.
Доводи касаційної скарги у цій частині є обґрунтованими.
Таким чином, підлягають скасуванню рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача не перешкоджати шляхом його виселення та її вселення, із ухваленням нового судового рішення про відмову
в задоволенні позову у цій частині, оскільки такі вимоги є передчасними.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу
без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає,
що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню
(частини перша, третя статті 412 ЦПК України).
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка
чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року
в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання
не перешкоджати у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення та вселення підлягають скасуванню із ухвалення нового судового рішення у цій частині про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , а в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння, припинення права власності, - залишенню без змін.
Такі висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду, яка є сталою та сформованою.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Чутікової В. В., та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 у частині вирішення позовних вимог про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення та вселення, а тому,
з урахуванням сплаченого ОСОБА_2 судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у відповідних частинах, судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 560,00 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920,00 грн (а. с. 209, т. 4), а всього 4 480,00 грн, підлягає стягненню із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чукітової Вікторії Віталіївни, задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року
в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1
про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення та вселення скасувати та ухвалити нове судове рішення у цій частині.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності
на спірну квартиру шляхом виселення та вселення відмовити.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року
в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1
про витребування майна із чужого незаконного володіння та припинення права власності залишити без змін.
Судові витрати, понесені ОСОБА_1 зі сплати судового збору за подання позовної заяви про зобов'язання не перешкоджати у здійсненні права власності на спірну квартиру шляхом виселення та вселення у відповідному розмірі, покласти на позивача.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , сплачений останнім судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг
у загальному розмірі 4 480,00 грн (чотири тисячі чотириста вісімдесят гривень
00 копійок).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець