Дата документу 02.07.2024
Справа № 501/256/24
2/501/537/24
02 липня 2024 року Іллічівський міський суд Одеської області у складі
головуючого судді Петрюченко М.І.,
за участю секретаря судового засідання - Тейбаш Н.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Чорноморську Одеської області цивільну справу за
позовом ОСОБА_1
до
відповідача російської федерації
предмет та підстави позову: про відшкодування моральної шкоди,
учасники справи в судове засідання не з'явились
негайно після закінчення судового розгляду, перебуваючи в нарадчій кімнаті, хвалив рішення та
І. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
ОСОБА_1 25.01.2024 звернувся до суду з позовом до російської федерації, в особі Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування моральної шкоди, згідно якого просить суд стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 (РОНКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду в розмірі 70 000,00 євро за офіційним курсом гривні до євро, що встановлений Національним банком України на день ухвалення рішення.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є уродженцем м.Кадіївки (Стаханова) Алчевського району Луганської області, є громадянином України.
Позивач був постійно зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена квартира належить на праві спільної часткової власності позивачу та членам його сім'ї. За місцем свого проживання позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець, займався підприємницькою діяльністю, для чого, зокрема набув у власність нежитлову будівлю АДРЕСА_2 , виробниче обладнання та автомобільну техніку.
Позивач зазначає, що 12.06.2015 у м.Стаханів він був затриманий невідомими особами, які назвалися представниками «Міністерства державної безпеки ЛНР», незаконно позбавили його волі та утримували під вартою. Під час незаконного позбавлення позивача волі до нього застосовувались тортури, в тому числі обмежування в їжі, справленні фізіологічних потреб. Позивача незаконно утримували у «МГБ ЛНР» СІЗО м. Луганська. Позивач був визволений з полону незаконних збройних формувань 26.02.2015, що підтверджується листом Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 22.03.2016 №13/8-м-359. Відомості щодо зазначених обставин 18.07.2015 внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015130370001859 за ст.146 ч.2 КК України, що підтверджується листом Слідчого відділу Сєвєродонецького відділу поліції від 05.04.2016 №9285/111/34/3-2016.
В зв'язку з наведеними обставинами відразу після визволення із полону позивач був вимушений переміститися з місця свого постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, задля уникнення подальшої загрози життю та здоров'ю.
Позивача було взято на облік як внутрішньо переміщену особу.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23.11.20233 у цивільній справі №501/2135/21 встановлено юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 у лютому 2016 з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, України. Зазначене рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.
Внаслідок збройної агресії та окупації частини території Луганської області, в тому числі і м. Ірміно (Стаханов), під час якої позивач на протязі більше восьми місяців перебував у полоні контрольованих державою-агресором незаконних збройних формувань та піддавався тортурам, отримав посттравматичних стресовий розлад та низку хронічних захворювань, відчував страх за своє життя та свободу під час знаходження на окупованих територіях, втратив можливість користуватися належною йому власністю та джерела доходів від підприємницької діяльності, був позбавлений звичайного ритму життя, втратив можливість спілкування з близькими та друзями тощо - позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає як у фізичному болю, так і у триваючих душевних стражданнях.
На підставі викладеного, позивач звернувся з даним позовом до суду, надав до суду заяву про розгляд справи без його участі (а.с.74).
Відповідач відзиву на позов не надав.
ІІ. Інші процесуальні дії у справі.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.01.2024 справа розподілена на розгляд судді Петрюченко М.І. (а.с.45).
Ухвалою судді Іллічівського міського суду Одеської області Петрюченко М.І. від 06.02.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі (а.с.49-50).
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 06.02.2024 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.25-26).
Відповідач (представник) в судові засідання не з'являвся, що не перешкоджає продовженню розгляду справи без його участі на підставі доказів наявних в матеріалах даної цивільної справи з наступних підстав.
Представник третьої особи Міністерства закордонних справ України надав письмові пояснення (а.с.62-64), просив розглядати справу за його відсутності.
Згідно ч.1 ст.223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ст.ст.13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Якщо учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які не з'явились до судового засідання.
Крім того, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Суд звертає увагу, що провадження в цій справі відкрито ще 13.10.2023 (існує тривалий розгляд справи), тому з метою уникнення порушень вимог ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна та яка гарантує кожному учаснику процесу право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку, суд дійшов до висновку про продовження розгляду справи без участі сторін на підставі доказів, наявних в матеріалах даної цивільної справи.
Судом на підставі частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені Судом та зміст спірних правовідносин.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є уродженцем м. Кадіївки (Стаханова) Алчевського району Луганської області, є громадянином України. Позивач був постійно зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена квартира належить на праві спільної часткової власності позивачу та членам його сім'ї (а.с.11, 12).
За місцем свого проживання позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець, займався підприємницькою діяльністю, для чого, зокрема набув у власність нежитлову будівлю АДРЕСА_2 , виробниче обладнання та автомобільну техніку (а.с.13-14, 15-20).
Згідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 5136-5000115357 від 23.04.2019 вбачається, що ОСОБА_1 має фактичне місце проживання (перебування) за адресою: АДРЕСА_3 та зареєстрований як внутрішньо переміщена особа (а.с.27).
Позивач зазначає, що 12.06.2015 у м.Стаханів він був затриманий невідомими особами, які назвалися представниками «Міністерства державної безпеки ЛНР», незаконно позбавили його волі та утримували під вартою. Під час незаконного позбавлення позивача волі до нього застосовувались тортури, в тому числі обмежування в їжі, справленні фізіологічних потреб. Позивача незаконно утримували у «МГБ ЛНР» СІЗО м.Луганська.
Позивач був визволений з полону незаконних збройних формувань 26.02.2015, що підтверджується листом Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 22.03.2016 №13/8-м-359 (а.с.21).
Відомості щодо зазначених обставин 18.07.2015 внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015130370001859 за ст.146 ч.2 КК України, що підтверджується листом Слідчого відділу Сєвєродонецького відділу поліції від 05.04.2016 №9285/111/34/3-2016 (а.с.22).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23.11.20233 у цивільній справі №501/2135/21 встановлено юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 у лютому 2016 з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, України (а.с.29-34). Зазначене рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили 23.12.2022.
ІV. Оцінка Суду.
Відповідно до пункту 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина перша ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено ч.4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Суд враховує, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд установив факт, що вимушене переселення фізичної особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч.4 ст.2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року такої особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії РФ проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі №752/6366/16-ц (провадження №61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі №428/8076/16-ц (провадження №61-190св18), від 06 червня 2018 року у справі №428/13977/16-ц (провадження №61-3831св18).
З викладеного можна дійти висновку, що починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що Російська Федерація чинить збройну агресію проти України.
Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії РФ учиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього судового рішення. Отже, після початку військових дій в Україні з 2014 року суди України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, мають право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст.8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія Російської Федерації проти України є серйозним порушенням Російською Федерацією своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Суд враховує, що у цій справі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок неможливості користування належним йому нерухомим майном по причині збройної агресії Російської Федерації на території України.
У даній категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії Російської Федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 ч.1 ст.2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ч.1 ст.1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у цій справі, суд враховує наступне: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі внаслідок неможливості користування нерухомим майном; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).
Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч.3 ст.124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення Російською Федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється донині, Російська Федерація заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Суд, також враховує, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 у зв'язку з військовою агресією Російською Федерацією проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 14 березня 2022 року №133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні і до сих пір.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російською Федерацією на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Відповідно, починаючи з 2014 року, відсутня необхідність у направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року, таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з Російською Федерацією.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією Російською Федерацією проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди Російської Федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21), від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21).
Згідно з ч.2 ст.2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 ч.2 ст.11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 ч.2 ст.16 ЦК України).
Згідно ч.1, пункт 2 ч.2 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
За загальним правилом моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 3-5 ст.23 ЦК України).
Згідно з ч.1, пунктом 1 ч.2 ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Суд погоджується із тим, що позивачу завдано моральної шкоди за обставин, встановлених у цій справі.
Також суд погоджується із розміром такої шкоди, заявленим ОСОБА_1 у сумі 70 000,00 євро, та вважає його доведеним та об'єктивним, у зв'язку із чим доходить до висновку про необхідність стягнення на користь позивача компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми у розмірі 70 000,00 євро, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно ОСОБА_1 .
З огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даному рішенні, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v.UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).
V. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зауважує наступне.
Відповідно п.1 ч.2 ст.141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.22 ст.5 ЗУ «Про судовий збір».
Отже, у зв'язку із задоволенням позову, суд доходить до висновку про стягнення з відповідача на користь держави судового збору у розмірі 15 140,00 грн.
З цих підстав, керуючись ст.ст.2, 5, 10-13, 18, 258-259, 263 Цивільного процесуального кодексу України, Суд
Позов ОСОБА_1 до російської федерації, в особі Посольства Російської Федерації в Україні (третя особа: Міністерство закордонних справ України) про відшкодування моральної шкоди - задовольнити повністю.
Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 (РОНКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду в розмірі 70 000,00 євро за офіційним курсом гривні до євро, що встановлений Національним банком України на день ухвалення рішення.
Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 15 140,00 грн.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Цивільним-процесуальним кодексом України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним-процесуальним кодексом України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Суддя Іллічівського міського
Суду Одеської області М.І.Петрюченко