01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
06.07.2010 № 51/48
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Кондес Л.О.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Касинюк І.О. ( за довіреністю),
від відповідача: Колісник С.Є. ( за довіреністю).
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу АТЗТ "ХДМ"
на рішення Господарського суду м.Києва від 21.04.2010
у справі № 51/48 ( .....)
за позовом АТЗТ "ХДМ"
до Закрите акціонерне товариство "Нова Лінія"
третя особа позивача
третя особа відповідача
про визнання договору № 346/90101У від 01.01.2009 р. недійсним
У березні 2010 року АТЗТ „ХДМ” (позивач) звернувся до ЗАТ „Нова Лінія” (відповідач) з позовом до господарського суду міста Києва в якому просить визнати недійсним договір № 346/90101У від 01.01.2009 року, укладений між АТЗТ „ХДМ” та ЗАТ „Нова Лінія” . Судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням господарського суду міста Києва від 21.04.2010р. у справі № 51/48 в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва у справі №51/48 від 21.04.2010р. та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог в апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини та матеріали справи які мають значення для справи. А саме: при винесенні рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що в оспорюваному правочині умови про відповідальність відповідача, що суперечить ст. 207 ГК України, та на закріплення в зазначеному правочині умови (п.5.2. договору), що передбачає можливість нарахування та сплати пені за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань за цим договором без обмежень певним строком , протягом усього періоду від дня, коли грошові зобов'язання повинні були виконані, до дня їх фактичного виконання на користь відповідача, що на думку позивача, порушує вимоги ст. 232 ГК України.
Відповідачем було надано письмовий відзив на апеляційну скаргу в якому відповідач заперечує проти вимог апеляційної скарги, вважаючи їх не обґрунтованими, та такими, що не відповідають дійсності, вважає рішення господарського суду м. Києва від 21.04.2010 року по справі №51/48 законним, об'єктивним і таким, що відповідає фактичним обставинам справи, а тому просить залишити рішення суду без змін, а подану на нього апеляційну скаргу Акціонерного товариства закритого типу „ХДМ” - без задоволення.
Розглянувши апеляційну скаргу, матеріали справи та заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила наступне:
Як вбачається з матеріалів справи, 01.01.2009 р. між позивачем та відповідачем був укладений договір № 346/90101 У про надання інформаційно-консультаційних послуг (договір), за умовами якого за дорученням позивача, відповідач зобов'язався надавати позивачу інформаційно-консультаційні послуги, стосовно способів та методів реалізації непродовольчих товарів, які постачаються позивачем через торговельну мережу відповідача.
За умовами п. 6.1. договору сторони погодили, що цей договір набуває чинності з моменту підписання та діє до 31.12.2009 р., а в частині виконання грошового зобов'язання, до повного його виконання.
Відповідно до п. 5.2. договору нарахування та сплата пені за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань за цим договором здійснюється без обмеження певним строком, протягом усього періоду від дня, коли грошові зобов'язання повинні були виконані, до дня їх фактичного виконання на користь відповідача.
Скаржник, в апеляційній скарзі, просить визнати недійсними договір № 346/90101У від 01.01.2009 р, що укладений між сторонами.
Обґрунтовуючи свою правову позицію, апелянт, зокрема, посилається на відсутність в оспорюваному правочині умови про відповідальність відповідача, що суперечить ст. 207 ГК України. Крім того, позивач зазначає, що закріплення в оспорюваному договорі умови (п. 5.2. договору), що передбачає можливість нарахування та сплати пені за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань за цим договором без обмеження певним строком, протягом усього періоду від дня, коли грошові зобов'язання повинні були виконані, до дня їх фактичного виконання на користь виконавця, порушує вимоги ст. 232 ГК України. Отже, виходячи з наведеного, позивач вважає, що договір № 346/90101У від 01.01.2009 р. порушує норми законодавства, у зв'язку з чим є недійсним.
Колегія суддів, не погоджується з правовою позицією позивача та вважає, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ст. 20 ГК України права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються шляхом, визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.
Оскільки спірний договір є видом правочину, для його укладення та чинності сторонами договору необхідно дотримуватись усіх вимог, які визначені у ст. 203 ЦК України.
Статтею ст.203 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Згідно ст.203 ЦК України умовами чинності правочинів, зокрема є законність змісту правочину, наявність у сторін необхідного обсягу цивільної дієздатності, наявність об'єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину, його відповідність внутрішній волі, відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.
Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215 ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі (стаття 236 ЦК України).
Господарський кодекс України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі ті зобов'язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України є нікчемними. У частині другій статті 207 ГК України вживається термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття відсутнє. У частині третій статті 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачає можливість визнання зобов'язання недійсним на майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.
За таких обставин, стаття 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої статті 4 ГК України застосовуватись не може (п. 21 Листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України")
Стосовно посилання апелянта на порушення ст. 232 ГК України, що проявляється у закріпленні в оспорюваному правочині умови про можливість нарахування та сплати пені за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань за цим договором без обмеження певним строком, протягом усього періоду від дня, коли грошові зобов'язання повинні були виконані, до дня їх фактичного виконання на користь відповідача, слід зазначити наступне.
Частиною 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором , припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Однією з загальних засад цивільного законодавства згідно зі ст. 3 ЦК України є свобода договору.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Частиною 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Такі ж положення містяться у ч.1 ст.180 ГК України, відповідно до якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що зважаючи на те, що сторони є вільними у визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та враховуючи, що норми ч. 6 ст. 232 ГК України стосовно припинення нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, застосовуються лише у випадку, якщо інше не встановлено законом або договором, а отже суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про безпідставність твердження позивача про порушення пункту 5.2. оспорюваного правочину вимогам ст. 232 ГК України.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги правомірно були залишені без задоволення судом першої інстанції, а доводи апеляційної скарги не спростовують вищевикладеного.
Згідно ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Відповідно до ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Проте, в даному випадку, позивач, всупереч вимог вказаної норми закону, не надав суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційній скарзі.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду є обґрунтованим , законним та визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, застосував норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим не вбачає підстав для скасування або зміни рішення, тому залишає рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Рішення господарського суду міста Києва від 21.04.2010р. у справі №51/48 залишити без змін.
2. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства закритого типу „ХДМ” - без задоволення.
3. Матеріали справи №51/48 повернути до господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя
Судді