01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
29.06.2010 № 46/75
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Кондес Л.О.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - не з"явився;
від відповідача - не з"явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
на рішення Господарського суду м.Києва від 05.02.2010
у справі № 46/75 ( .....)
за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Елемент Лізинг"
про визнання недійсною додаткової угоди до договору фінансового лізингу
Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.02.2010 р. у справі № 46/75 було відмовлено у задоволенні позову фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - СПД - ОСОБА_1, позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Елемент-лізинг” (далі - ТОВ “Елемент-лізинг”, відповідач) про визнання недійсною додаткової угоди до договору фінансового лізингу.
Не погодившись з рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Позивач вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції були порушені норми матеріального та процесуального права.
Відповідач не скористався наданим йому правом і не надав суду відзив на апеляційну скаргу.
Ухвалою від 27.05.2010 р. апеляційна скарга була прийнята до провадження, розгляд справи призначений на 29.06.2010 р.
Розпорядженням першого заступника Голови Київського апеляційного господарського суду № 01-23/2/5 від 29.06.2010 р. для розгляду даної справи до складу судової колегії замість судді Коршун Н.М. було введено суддю Нєсвєтову Н.М.
В судове засідання представники сторін не з'явились. Про дату, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, в зв'язку з чим колегія вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі за наявними матеріалами та без участі представників сторін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів встановила наступне:
06.06.2008 р. між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (лізингоотримувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Елемент-Лізинг” (лізингодавець) було укладено договір фінансового лізингу транспортних засобів № ЭЛ/Хрк-0281/ДЛ, за умовами якого відповідач зобов'язався придбати у власність предмет лізингу і надати його позивачеві за плату у тимчасове володіння та користування. Предметом лізингу є транспортний засіб.
Відповідно до матеріалів справи додатками до укладеної сторонами угоди є Загальні правила фінансового лізингу транспортних засобів (додаток № 1); специфікація предмета лізингу (додаток № 2); графік лізингових платежів (додаток № 3); форма акту прийому-передачі предмета лізингу в лізинг (додаток № 4).
Загальна сума договору лізингу становить 191 328,14 грн., яка складається з:
- 189 792,14 грн. лізингових платежів;
- 1 536,00 грн. комісії за передачу предмета лізингу.
Розміри щомісячних виплат з боку позивача на користь відповідача встановлено сторонами у графіку лізингових платежів (додаток № 3).
08.09.2008 р. позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 1 до договору фінансового лізингу, згідно з якою було внесено зміни у договір фінансового лізингу, що стосуються прив'язки лізингових платежів до курсу долару США.
Відповідно до п. 5.6. додаткової угоди всі платежі (авансові, поточні лізингові) за договором здійснюються в національній валюті України - гривні з відповідним перерахуванням сум в гривнях, згідно до еквівалента долара США по курсу Національного банку України на дату укладення договору. На дату укладення договору курс Національного банку України зафіксований на рівні: 1 долар США дорівнює 5,05 грн.
Пунктом 5.6.1 додаткової угоди передбачено, що в період строку дії договору розмір лізингової плати може збільшуватись за ініціативою лізингодавця, у разі:
- коли курс гривні до долару США, встановлений постановою Національного банку України перевищуватиме більш ніж на 2% значення коефіцієнта. Сторони встановили, що значення коефіцієнта дорівнює 5,00 (п'ять);
- зміни відсотків за користування кредитом, залученим лізингодавцем, у разі зміни кредитної політики згідно з рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування, Національного банку України, обслуговуючих комерційних банків;
- переоцінки предмету лізингу.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується представниками сторін, позивач отримав від відповідача вимогу щодо здійснення додаткової сплати суми винагороди в розмірі, що залежить від курсу долару США, встановленого НБУ на дату отримання платежу, з посиланням на додаток № 1 договору фінансового лізингу “Загальні правила фінансового лізингу транспортних засобів”.
У відповідь позивач направив відповідачеві лист, в якому виказав непогодження щодо сплати додаткової винагороди в залежності від курсу долару США, оскільки винагорода відповідачеві за послуги надається на території України, не має відношення до імпорту, а тому не може мати прив'язки до курсу долару США. Крім того, позивач вказував на недійсність додаткової угоди № 1 від 08.09.2008 р., посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 р. № 1998.
Не досягши з відповідачем згоди щодо питання сплати додаткової комісії за договором лізингу, визначеної залежно від коливання курсу валют, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 08.09.2008 р. до договору фінансового лізингу транспортних засобів № ЭЛ-Хрк-0281/ДЛ від 06.06.2008 р. На думку позивача, наявність у відповідача права формувати, встановлювати та застосовувати ціну в еквіваленті іноземної валюти протирічить вимогам чинного законодавства України, зокрема, постанові Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 р. № 1998.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції також вважає, що позов задоволенню не підлягає, оскільки:
Відповідно до п. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що формування, встановлення та застосування ціни в еквіваленті до іноземної валюти протирічить вимогам нині чинного законодавства України. Також, позивач зазначає, що відповідач не обмежений в рамках спірних правовідносин сторін зміною курсу долара США, оскільки предмет лізингу не містить іноземної складової та не прив'язаний до імпорту.
Відповідно до ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У ст. 35 Закону України “Про Національний банк України” встановлено, що гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України за всіма видами платежів.
Згідно із ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.
Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі в гривнях. Ціна у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) може визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Відповідно до п. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.
Статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, а також ст. 35 Закону України “Про Національний банк України” визначено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.
Укладені між сторонами спору договори фінансового лізингу не є зовнішньоекономічними договорами, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Згідно з нормами ст. 1 Закону України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” резидентами визнаються фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України; дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.
Так як і позивач і відповідач є резидентами України, мають місцезнаходження на території України та здійснюють свою діяльність згідно законів України, відповідно ціна в договорі повинна визначатись у гривнях, що і погоджено сторонами у спірній додатковій угоді до договору фінансового лізингу. Розрахунки між сторонами договору також підлягають здійсненню у гривнях. У той же час, сторони не позбавлені права визначити у договорах фінансового лізингу грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, що передбачено ст. 524 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.
Вищеперелічені законодавчі акти, хоча і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу Національного банку України національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Заборона щодо встановлення грошових зобов'язань в іноземній валюті міститься у постанові Кабінету Міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 р. № 1998, де зазначено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємницької діяльності вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці.
Разом з тим, така заборона, що встановлена на рівні підзаконного нормативного акту, суперечить Конституції України щодо необхідності регулювання даного питання виключно законами України. Так, ч. 2 ст. 92 Конституції України передбачено, що статус національної валюти та статус іноземних валют на території України встановлюється виключно законами України.
Згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивачем не було надано належних доказів на підтвердження викладеного в позові, тому суд першої інстанції вірно визначив вимоги позивача як обґрунтовані і такі, що не підлягають задоволенню.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку про те, що місцевий господарський суд повно і всебічно з'ясував всі обставини справи та дав їм належну правову оцінку. Порушення норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення відсутні, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 05.02.2010 р. в справі № 46/75 - без змін.
Справу № 46/75 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом одного місяця.
Головуючий суддя
Судді
05.07.10 (відправлено)