07.10.2010 р. Справа № 30/213-10
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ясир Л.О. (доповідач),
суддів: Герасименко І.М., Джихур О.В.,
секретар судового засідання: Вовченко О.В.,
за участю представників сторін:
від позивача -Михалевич М.А., представник , довіреність №б/н від 07.06.10;
від відповідача -Рищенко Ю.О., директор, довідка з ЄДРПОУ №10735 від 05.11.99р.; Кривошапка А.А., представник, довіреність №15/04/01 від 15.04.10р.;
розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича фірма “В.В.С.”, м.Дніпропетровськ
на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 20.07.10р. у справі №30/213-10
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича фірма “В.В.С.”, м.Дніпропетровськ
до товариства з обмеженою відповідальністю “Равелін”, м.Дніпропетровськ
про визнання недійсним п.5.1 договору №29/10 від 29.01.2007 року, -
Товариство з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича фірма “В.В.С.” звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Равелін” про визнання недійсним пункту 5.1 договору №29/10 від 29.10.07р.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний пункт 5.1 договору №29/10 від 29.10.07р. суперечить частині 3 статті 549 Цивільного кодексу України, який передбачає пеню за прострочення грошового зобов'язання, даним же пунктом договору встановлена пеня за прострочення виконання зобов'язання по поставці товару, а не грошового зобов'язання.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 20.07.10р. по справі №30/213-10 (суддя Євстигнеєва Н.М.) в задоволенні позову відмовлено з посиланням на безпідставність позовних вимог.
Не погодившись з рішенням господарського суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити. Вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. У апеляційній скарзі зазначає, що не погоджується з висновком суду щодо того, що пеня може застосовуватись за порушення будь-якого зобов'язання, в тому числі і не грошового. Стверджує, що законодавче визначення пені наведено саме в Цивільному кодексі України. В господарському кодексі України визначення пені взагалі відсутнє. Тому, спеціальною нормою є саме норма Цивільного кодексу України (частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України) по відношенню до загальної норми Господарського кодексу України (статті 230 Господарського кодексу України). Крім того, відповідно до частини 1 статті 199 Господарського кодексу України до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України. Таким чином, самі норми Господарського кодексу України містять відсилочну норму, яка встановлює вимоги про те, що у випадку відносин щодо забезпечення зобов'язань застосуванню підлягають відповідні положення Цивільного кодексу України. Оскільки пеня є видом забезпечення зобов'язань, то такими відповідними положеннями Цивільного кодексу України і є норма частини 3 статті 549 Цивільного кодексу України, що вимагає забезпечення пенею саме грошове зобов'язання.
Представник позивача у судовому засідання підтримав апеляційну скаргу.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу та представники в судовому засіданні вважають доводи, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, просять рішення господарського суду залишити без змін.
Заслухавши представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 29.10.07р. між позивачем - товариством з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича фірма “В.В.С.” та відповідачем- товариством з обмеженою відповідальністю “Равелін” укладено договір №29/10, згідно з умовами якого виконавець - позивач зобов'язується виготовити та поставити, а замовник -відповідач прийняти і оплатити поставлену металопродукцію відповідно до доданих специфікацій.
У специфікації №1 від 29.10.07р. сторони домовились про виготовлення та поставку металопродукції на суму 215 903,40 грн. зі строком виготовлення та поставки не пізніше 31.12.07р.
У відповідності з пунктом 3.2 договору поставка продукції на адресу замовника здійснюється само вивозом зі складу виконавця в м.Дніпропетровську.
23.05.08р. відповідач листом №23 повідомив позивача про готовність металопродукції згідно договору №29/10.
Передача металопродукції відбулася 27.05.08р., що підтверджується накладною №27/05-1 на суму 217 766,20 грн.
Відповідно до пункту 5.1 договору №29/10 у випадку порушення виконавцем строків поставки продукції, виконавець сплачує замовнику пеню в розмірі 0,1% від суми недопоставленої продукції за кожний день прострочки.
Відповідно до частини 1 стаття 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно вимог статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спір, місцевий господарський суд вірно зазначив, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).
Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).
Особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (частина 2 статті 4 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини 1, 2 статті 67, частини 4 статті 179 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
З даною нормою кореспондується і зміст статті 627 Цивільного кодексу України.
В силу статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
При цьому згідно з частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Діючим законодавством не передбачено в імперативній формі обмеження прав сторін за господарським зобов'язанням встановлювати відповідальність у вигляді пені за порушення строків його виконання.
З огляду на викладене суд першої інстанції правомірно відмовив в задоволенні позову, надавши вірну правову оцінку вимогам позивача, не посилаючись в рішенні на практику Вищого господарського суду України.
Рішення господарського суду відповідає обставинам справи та чинному законодавству, тому підстави для його зміни чи скасування відсутні, а доводи, з яких рішення оскаржується, спростовуються вищевикладеним.
Керуючись ст.ст.101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 20.07.10р. у справі №30/213-10 - залишити без змін.
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Науково-виробнича фірма “В.В.С.”, м.Дніпропетровськ - залишити без задоволення.
Головуючий Л.О. Ясир
Судді І.М.Герасименко
О.В.Джихур
Постанову підписано 08.10.2010р.