03 липня 2024 р. Справа № 120/7256/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши в місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
03.06.2024 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивачка) до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Другий ВДВС у м. Вінниці або відповідач).
Позовні вимоги обґрунтовуються протиправними діями відповідача щодо відмови у закінченні виконавчого провадження № 67900254 про стягнення з позивачки виконавчого збору.
Позивачка зазначає, що на виконанні у Замостянському відділі державної виконавчої служби міста Вінниці Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області перебувало виконавче провадження № 56437795 з примусового виконання виконавчого листа № 127/8374/14-ц, виданого 09.01.2018 Вінницьким міським судом Вінницької області про стягнення з ОСОБА_1 на користь банківської установи кредитної заборгованості.
Наприкінці 2021 році виконавчий лист № 127/8374/14-ц був повернутий стягувачу без подальшого виконання. Проте виконавче провадження № 67900254 щодо стягнення виконавчого збору в розмірі 90373,36 грн залишилося відкритим та виконувалося протягом 2022-2024 рр.
Разом з тим 25.01.2024 приватним виконавцем Вінницького виконавчого округу Думанською А.Л. за заявою стягувача було відкрите виконавче провадження № 73971746 з примусового виконання виконавчого листа № 127/8374/14-ц від 09.01.2018 на суму залишкової заборгованості в розмірі 903733,62 грн. Водночас приватним виконавцем винесено постанову від 25.01.2024 про стягнення з боржника, тобто позивачки, основної винагороди в сумі 90373,36 грн.
Отже, як зазначає позивачка, на сьогодні відбувається одночасне стягнення з неї виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця, що призводить до подвійного стягнення коштів за одним й тим самим виконавчим листом.
Відтак у квітні 2024 року позивачка звернулась до відповідача з заявою, в якій просила закінчити виконавче провадження № 67900254 про стягнення виконавчого збору, але листом Другого ВДВС м. Вінниці від 11.04.2024 № 41644/22.26-35/11 отримала відмову.
Позивачка не погоджується із одночасним стягненням з неї коштів як в рахунок сплати виконавчого збору, так і в рахунок оплати винагороди приватного виконавця у зв'язку з виконанням того самого виконавчого документа, а тому за захистом своїх прав та інтересів звертається до суду.
Ухвалою суду від 07.06.2024 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав її невідповідності вимогам ч. 3 ст. 161 КАС України. Суд встановив, що при зверненні до суду з відповідними позовними вимогами позивачка не сплатила судовий збір в розмірі 1211,20 грн. Для усунення виявлених недоліків позовної заяви позивачці надано строк протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали.
17.06.2024 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла заява представника позивачки про усунення недоліків позовної заяви, до якої додано квитанцію про сплату судового збору у вищезазначеному розмірі.
Ухвалою суду від 24.06.2024 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Відповідачу встановлено 2-денний строк з дня отримання копії ухвали для подання відзиву на позовну заяву з дотриманням вимог статті 162 КАС України. Також вирішено витребувати з органу державної виконавчої служби належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 67900254.
27.06.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.
Відповідач вказує на те, що на виконанні у Другому ВДВС м. Вінниці перебувало виконавче провадження № 56437795 з виконання виконавчого листа Вінницького міського суду Вінницької області № 127/8374/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Платинум Банк" кредитної заборгованості в загальному розмірі 34788,64 доларів США, а також судового збору (у рівних частках з боржником ОСОБА_2 ) в розмірі 13094,47 грн.
В подальшому ухвалою суду від 13.09.2021 здійснено заміну стягувача у вказаному виконавчому провадженні з ПАТ "Платинум Банк" на його правонаступника - ТОВ "Вердикт Капітал", яке 01.12.2021 подало на адресу ВДВС заяву про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження". Така заява була задоволена постановою державного виконавця від 13.12.2021, але поряд з цим постановою від 15.12.2021 відкрито виконавче провадження № 67900254 з виконання постанови № 56437795 від 03.10.2019 про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 90373,36 грн.
Відповідач наголошує на тому, що законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження та для повернення виконавчого документа стягувачу, жодна з яких не може бути застосована у даному випадку для припинення виконавчого провадження № 67900254. Крім того, оскільки виконавче провадження № 56437795 не передавалося приватному виконавцю, відсутні також підстави для застосування положень ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" щодо заборони стягнення виконавчого збору.
Разом з відзивом на позовну заяву відповідач надав суду завірені належним чином копії матеріалів виконавчого провадження.
Згідно з ч. 4 ст. 287 КАС України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Частиною четвертою статті 243 КАС України визначено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Вивчивши матеріали справи в їх сукупності, оцінивши доводи сторін на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив таке.
На виконанні у Другому ВДВС м. Вінниці перебувало виконавче провадження № 56437795 від 23.05.2018 з примусового виконання виконавчого листа Вінницького міського суду Вінницької області, виданого 09.01.2018 у справі № 127/8374/14-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Платинум Банк" заборгованості за Договором про іпотечний кредит № 3.07041209.в від 28.04.2007 в розмірі 34788,64 доларів США, з яких 24717,57 доларів США - заборгованість за тілом кредиту та 10071,07 доларів США - заборгованість за відсотками. Крім того, згідно з вказаним виконавчим листом з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ "Платинум Банк" підлягав стягненню судовий збір в розмірі 13094,47 грн.
03.10.2019 у вказаному виконавчому провадженні державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 91773,83 грн.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області № 127/8374/14-ц від 13.09.2021 здійснено заміну стягувача у виконавчому провадженні з ПАТ "Платинум Банк" на ТОВ "Вердикт Капітал".
01.12.2021 представник ТОВ "Вердикт Капітал" Горопашна Л.Р. звернулася до Другого ВДВС у м. Вінниці із заявою про повернення виконавчого листа № 127/8374/14-ц стягувачу без виконання на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа), яка була задоволена постановою державного виконавця від 13.12.2021.
Водночас 15.12.2021 державним виконавцем Другого ВДВС у м. Вінниці винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 67900254 про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 90373,36 грн. згідно з постановою від 03.10.2019, прийнятою в межах виконавчого провадження № 56437795.
Як видно з матеріалів виконавчого провадження № 67900254, протягом 2022-2024 рр. державним виконавцем вчинялися виконавчі дії з метою примусового стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору та за це період загалом проведено примусове стягнення на загальну суму 7463,16 грн (станом на 11.04.2024).
Поряд з цим, на підставі договорів про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги за № 22/02/23 від 22.02.2023 та № 18-05/23 від 18.05.2023 право вимоги за кредитним договором № 3.07041209.в від 28.04.2007 спочатку перейшло до ТОВ "Кампсіс Фінанс", а далі - до ТОВ "Дебт Форс".
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області № 127/8374/14-ц від 20.11.2023 вирішено замінити вибулого стягувача ТОВ "Вердикт Капітал" за виконавчим листом № 127/8374/14-ц від 09.01.2018 на правонаступника стягувача - ТОВ "Дебт Форс".
12.01.2024 представник ТОВ "Дебт Форс" ОСОБА_3 подав на ім'я приватного виконавця Вінницького виконавчого округу Думанської А.Л. заяву про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа Вінницького міського суду Вінницької області № 127/8374/14-ц від 09.01.2018 із залишковою сумою стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 903733,62 грн.
Постановою вказаного приватного виконавця від 25.01.2024 відкрито виконавче провадження № 73971746 з примусового виконання зазначеного виконавчого документа. Боржником у цьому виконавчому провадженні визначено ОСОБА_1 .
Крім того, 25.01.2024 приватним виконавцем Думанською А.Л. винесено постанову № 73971746 про стягнення з боржника ОСОБА_1 основної винагороди в розмірі 90373,36 грн.
05.04.2024 представник позивачки, адвокат Самородова О.П., звернулася до Другого ВДВС у м. Вінниці з заявою про закінчення виконавчого провадження № 67900254 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору, посилаючись на передання стягувачем виконавчого листа № 127/8374/14-ц від 09.01.2018 на виконання до приватного виконавця та втрату у зв'язку з цим у Другого ВДВС у м. Вінниці права на стягнення коштів виконавчого збору з дня відкриття приватним виконавцем 25.01.2024 виконавчого провадження № 73971746.
Листом від 11.04.2024 № 41644/22.26-35/11 відповідач повідомив представника позивачки про відсутність передбачених законом підстав для завершення виконавчого провадження № 67900254.
Вважаючи протиправною надану відмову та бездіяльність органу державної виконавчої служби щодо закінчення вказаного виконавчого провадження, внаслідок чого відбувається одночасне стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця за одним й тим же виконавчим документом, позивачка звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку встановленим обставинам справи та спірним правовідносинам, суд керується такими мотивами.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження".
Відповідно до ст. 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (ч. 1 ст. 5 Закон України "Про виконавче провадження").
Згідно з ч.ч. 1, 5 Закон України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
За змістом ч.ч. 1, 2, 4 ст. 27 Закон України "Про виконавче провадження", виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.
Згідно із ч. 5 ст. 27 Закон України "Про виконавче провадження" виконавчий збір не стягується:
1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;
2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;
3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";
4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;
5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;
6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, яка підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення" та Закону України "Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності зазначеними законами.
Відповідно до ч.ч. 6, 7, 8 Закон України "Про виконавче провадження" у разі наступних пред'явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
У разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Згідно із ч. 9 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 17 частини першої статті 39 цього Закону. Виконавчий збір не стягується із сум податкового боргу (у тому числі штрафних санкцій та пені) та недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у разі їх списання згідно з пунктами 2-3, 2-4 та підпункту 26.2 пункту 26 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України та пунктом 9-15 розділу VIII Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Також за правилами, передбаченими ч.ч. 1, 4 Закон України "Про виконавче провадження", кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
За змістом ст. 45 Закон України "Про виконавче провадження" розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.
Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Як встановлено судом під час розгляду справи, на виконанні у державного та приватного виконавця перебувають постанови про стягнення з боржника (позивачки) одних і тих же сум в рахунок погашення виконавчого збору та основної винагороди за виконання одного і того самого виконавчого документа, що свідчить про подвійне стягнення.
Позивачка фактично оскаржує протиправну бездіяльність державного виконавця щодо неприйняття постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі звернення її представника із заявою про закінчення виконавчого провадження, оскільки приватним виконавцем відкрито виконавче провадження та прийнято постанову про стягнення з боржника основної винагороди в рамках виконання одного і того самого виконавчого документа.
Отже, спірним у цій справі є питання розв'язання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Водночас відповідна виключна правова проблема вже була предметом оцінки Верховного Суду, який у постанові від 21.07.2022 у справі № 320/6215/19 (пункти 59-99) сформував наступну правову позицію.
Системний аналіз Закону України "Про виконавче провадження" свідчить про те, що закон не містить юридичної норми, яка врегульовує та регламентує спірні правовідносини, які виникли у позивача.
Закон України "Про виконавче провадження" містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржників виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Закон України "Про виконавче провадження" не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред'явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям.
Разом з тим норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні в державного виконавця.
Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
Виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість.
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.
Іншим аспектом цієї проблеми є балансування прав та інтересів учасників виконавчого провадження.
Проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державних виконавців, приватних виконавців і боржників. Однак з-поміж інших учасників виконавчого провадження саме боржники перебувають у найбільш уразливому становищі, позаяк у зв'язку з неповнотою законодавчого регулювання зобов'язані платити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Зрештою проблематика, яка зумовлена неповнотою законодавства, стосується й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб'єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам.
Така невизначеність законодавчого регулювання окреслених правовідносин має наслідком потребу застосування аналогії закону (права).
У цьому контексті насамперед суд зауважує, що означене питання "про справедливість подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа" полягає у тому, що несправедливим є не стягнення виконавчого збору чи основної винагороди як таких, а саме їхнє стягнення одночасно. Тобто у ракурсі поставленого питання справедливим є стягнення лише однієї з указаних сум.
Розв'язуючи це питання, суд зазначає, що виконавче законодавство не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
На противагу цьому, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв'язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа.
Частиною 8 статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Поняття й процедура, що визначені у ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", стосується інших правовідносин, ніж ті, що розглядаються у даній справі, позаяк в спірних правовідносинах не було передачі виконавчого документа.
Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону України "Про виконавче провадження" регулює подібні суспільні правовідносини.
Так, вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець.
Розуміння ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" свідчать, що у вказаному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац).
Вказана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів (подвійного стягнення). Тож її застосування дозволяє розв'язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
За правилами ч. 6 ст. 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).
Враховуючи зазначене, суд вважає, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, до подібних правовідносин слід застосувати за аналогією закону ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження".
Застосування ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" до спірних правовідносин дає суду підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.
Застосування аналогії закону дозволяє суду також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.
Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у ч.1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження", так і ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Зважаючи на вжиті у ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" часові маркери для її застосування: "під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі", "на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає", то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє зробити висновок, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця.
Водночас строк на оскарження у такому випадку пов'язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.
Зрештою, враховуючи положення ч. 8 ст. 27, ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження", до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.
Указаний підхід до правозастосування дає змогу подолати невизначеність законодавчого регулювання, не атакувавши конвенційні й конституційні права особи та знайшовши справедливий баланс прав й інтересів учасників виконавчого провадження на основі волі законодавця, закладеної у нормі, що регулює подібні суспільні правовідносини.
Статтею 13 Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Водночас під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Окрім цього, адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин і задоволеними в адміністративному судочинстві можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище і захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет і підстави позову), характер порушеного права позивача і можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема, встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З урахуванням висновків суду щодо застосування аналогії закону, належним та ефективним способом захисту такого права є закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.
Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Правило подібного змісту містить також ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідно до якої висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, в силу вимог чинного законодавства обов'язковими для врахування є висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відтак при вирішенні цієї справи суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.07.2022 у справі № 320/6215/19, та вважає, що, встановивши фактичну передачу відповідного виконавчого документа на виконання приватному виконавцю, відповідач (державний виконавець) повинен дотримуватися вимог ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", яка містить імперативний припис про заборону щодо подальшого стягнення виконавчого збору.
При цьому, виходячи з проаналізованих вище норм, можна зробити висновок, що виконавчий збір стягується лише один раз і не залежить від того, якими визначеними законом органами та особами здійснюється (продовжується) примусове виконання судових рішень (зокрема, державним чи приватним виконавцем). Відповідні норми мають на меті унеможливити подвійне стягнення вказаних коштів з боржника.
Також суд враховує, що постанова про стягнення виконавчого збору відноситься до виконавчих документів відповідно до приписів п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження".
Тому, повертаючи виконавчий документ, в органу ДВС виникає обов'язок відкрити виконавче провадження щодо стягнення виконавчого збору.
Але чи в принципі можливо, а головне - справедливо стягувати виконавчий збір з боржника у тому разі, якщо виконавчий документ передано на виконання до приватного виконавця, який також прийняв постанову про стягнення основної винагороди, на що він має право відповідно до закону.
Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 42 Закону України "Про виконавче провадження" кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця.
Частиною третьою статті 45 цього ж Закону визначено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Отже, за сутнісним змістом виконавчий збір та основна винагорода приватного виконавця є тотожними правовими поняттями з тією відмінністю, куди саме спрямовуються стягнуті з боржника кошти: до державного бюджету чи на користь приватного виконавця.
Відтак, на думку суду, саме тому приписами ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження" установлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі ж стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Тобто, вказані норми покликані не допустити одночасного (в один період часу відкриття двох аналогічних виконавчих проваджень) стягнення подвійної плати за здійснення виконавчого провадження з виконання одного й того ж виконавчого документа - до державного бюджету України і на користь приватного виконавця.
Водночас ініціювати й реалізувати передачу виконавчого документа від органу державної виконавчої служби до приватного виконавця може лише стягувач, подавши заяву про повернення виконавчого документу та звернувшись з ним повторно.
У даному спірному випадку так фактично й відбулося. Адже, як видно з матеріалів справи, на сьогодні виконавчий лист Вінницького міського суду Вінницької області № 127/8374/14-ц від 09.01.2008 виконується приватним виконавцем, який виніс постанову про стягнення з боржника ОСОБА_1 основної винагороди в розмірі 90373,36 грн, тобто в аналогічному розмірі, що й розмір нестягнутого виконавчого збору на момент відкриття виконавчого провадження № 67900254.
Втім, суд наголошує, що з урахуванням положень ст. 45 Закону № 1404-VIII стягненню з боржника підлягає лише або виконавчий збір або основна винагорода приватного виконавця, подвійне стягнення цих коштів в межах ідентичного виконавчого провадження не допускається.
Таким чином, враховуючи фактичні обставин справи та висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21.07.2022 у справі № 320/6215/19, суд доходить висновку, що у відповідача виник обов'язок закінчити виконавче провадження № 67900254 щодо стягнення з позивачки виконавчого збору на підставі приписів частини восьмої статті 27 Закону України "Про виконавче провадження", яка встановлює окрему підставу закінчення виконавчого провадження.
Разом з тим відповідач допускає протиправну бездіяльність та не приймає рішення про закінчення відповідного виконавчого провадження, незважаючи на звернення до нього з відповідною заявою боржника (позивачки).
Суд відхиляє доводи відповідача про те, що у ст.ст. 37, 39 Закону України "Про виконавче провадження" відсутня чітка підстава для закінчення (припинення) у даному випадку виконавчого провадження.
По-перше, на основі аналізу чинного законодавства та з урахуванням правової позиції Верховного Суду, яка в силу вимог ч. 5 ст. 13 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також є обов'язковою для застосування відповідачем, вище судом вже зазначено, як саме повинен діяти державний виконавець у подібній спірній ситуації та з яких саме правових підстав повинен закінчити виконавче провадження.
По-друге, не буде зайвим звернути увагу на те, що у пункті 2.4 Рішення Конституційного Суду України від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016 йдеться, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), одним з елементів якого є правова визначеність положень законів та інших нормативно-правових актів.
За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості в особи передбачати дії цих органів.
У пункті 127 рішення Європейського суду з прав людини від 14 червня 2007 року у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" Суд нагадав, що закон має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість у розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії. Ступінь передбачуваності в значній мірі залежить від змісту акта, який розглядається, сфери, яку він має охопити, кількості та статусу тих, кому його адресовано.
До того ж у національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади у сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці права необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання.
Отже, нечіткість правового регулювання спірних правовідносин на рівні національного законодавства не може бути виправданням порушення прав та законних інтересів особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За правилами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В рішенні від 9 грудня 1994 року у справі "Ruiz Torija v. Spain" Європейський суд з прав людини зазначив, що статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Відтак, перевіривши основні доводи учасників справи, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та дій і докази, надані позивачем, суд приходить до переконання, що адміністративний позов ОСОБА_1 слід задовольнити, водночас обравши при цьому правильний і ефективний спосіб захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах, незалежно від того формулювання позовних вимог, що наведене у позовній заяві.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, у зв'язку із задоволенням позову, судові витрати позивачки на сплату судового збору в розмірі 1211,20 грн належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 287, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Другого відділу державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо закінчення виконавчого провадження № 67900254 з виконання постанови від 03.10.2019 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору.
Зобов'язати Другий відділ державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з урахуванням висновків суду за результатами розгляду цієї справи закінчити виконавче провадження № 67900254 з виконання постанови від 03.10.2019 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору .
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Другого відділу державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 287 КАС України апеляційна скарга на судове рішення у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення.
За змістом положень абз. 2 ч. 1 ст. 295 КАС України, якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, строк апеляційного оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) відповідач: Другий відділ державної виконавчої служби у місті Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 34983238, місцезнаходження: вул. Соборна, буд. 15-А, м. Вінниця, 21050).
Повне судове рішення складено 03.07.2024.
Суддя Сало Павло Ігорович