12 червня 2024 року
м. Київ
справа № 727/6133/22
провадження № 61-17151св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Кирилюк Тетяною Анатоліївною, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року в складі судді Бойко М. Є. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,
У липні 2022 року ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про позбавлення батьківських прав.
Позов обґрунтувала тим, що вона та ОСОБА_2 з 14 липня 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб між сторонами розірваний рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 лютого 2010 року. 11 червня 2021 року ОСОБА_3 змінив прізвище з « ОСОБА_3 » на « ОСОБА_3 ». Починаючи з 2009 року, після припинення сімейних відносин, син залишився проживати разом із матір'ю та до цього часу перебуває на її утриманні, натомість батько коштів на утримання сина не надає. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 22 грудня 2011 року з відповідача стягнуто аліменти на користь ОСОБА_1 на сина ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) відповідача щомісячно, розмір яких рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 18 вересня 2020 року зменшено до 1/5 частки заробітку (доходу) відповідача. Аліменти на сина відповідач сплачував не в повному обсязі, у зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість. ОСОБА_1 зазначає, що відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання сина, не спілкується з ним, не цікавиться його життям, здоров'ям, навчанням та дозвіллям.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, посилався на те, що на час ухвалення судового рішення син відповідача ОСОБА_2 . ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг вісімнадцяти років, у зв'язку з чим втратив правовий статус дитини, що виключає можливість позбавлення відповідача батьківських прав.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу з підстав вирішення питання щодо розподілу судових витрат рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та ухвалу
Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року залишено без змін з підстав, зазначених судом першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кирилюк Т. А., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
На обґрунтування касаційної скарги зазначила, що єдиною підставою для відмови у позові суд першої інстанції зазначив досягнення дитиною повноліття, при цьому ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції, який переглядав рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та залишив його в силі, не надали жодної оцінки доказам на підтвердження доводів позивача щодо усунення ОСОБА_2 від участі у вихованні дитини, так само і не висловилися з приводу того, що відповідач не подав відзиву та будь-яких доказів у справі. При цьому суди залишили поза увагою ту обставину, що на момент звернення із позовом до суду у липні 2022 року ОСОБА_3 був неповнолітнім і зі сторони позивача не було допущено жодних процесуальних порушень, тоді як суд, скасувавши заочне рішення вже після досягнення дитиною повноліття, самостійно створив передумови для ухвалення рішення про відмову у позові з підстав досягнення дитиною повноліття, ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та/або обов'язки, не залучивши його до участі у справі. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року просить скасувати з підстав неврахування судом першої інстанції поданої представником позивача адвокатом Кирилюк Т. І. заяви в порядку частини восьмої статті 141 ЦПК України та додаткових доказів на підтвердження понесених позивачем додаткових витрат на правову допомогу, а також порушення судом першої інстанції вимог пункту 3 частини 1 статті 270 ЦПК України.
Позиція інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Провадження у суді касаційної інстанції
04 грудня 2023 року ОСОБА_1 через свого представника Кирилюк Т.А. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року.
Верховний Суд ухвалою від 04 березня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року, витребував справу із суду першої інстанції.
02 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що сторони у справі з 14 липня 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 лютого 2010 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 21 березня 2005 року.
11 червня 2021 року ОСОБА_3 змінив прізвище на « ОСОБА_3 », що підтверджується свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_2 від 11 червня 2021 року.
Рішенням від 22 грудня 2011 року Шевченківський районний суд м. Чернівців стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) відповідача, починаючи з 24 жовтня 2011 року до досягнення ним повноліття.
Рішенням від 18 вересня 2020 року Шевченківський районний суд м. Чернівців зменшив розмір стягнутих із ОСОБА_2 аліментів на сина до 1/5 частки заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 грудня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 18 вересня 2020 року залишено без змін.
За розрахунком державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби у м. Чернівці Південно-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Хоміцької Д. І. № 87678 від 15 грудня 2020 року заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на сина станом на 01 грудня 2020 року становить 36 426,02 грн.
За розрахунком старшого державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби у м. Чернівці Південно-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Марка В. М. від 01 липня 2022 року заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на сина станом на 01 липня 2022 року становить 26 062,70 грн.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 лютого 2022 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 29 грудня 2021 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, що не заявляють вимог щодо предмета спору: відділ опіки та піклування Чернівецької міської ради, Чернівецький міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, про оспорювання батьківства відмовлено.
Із заяви ОСОБА_10 (логопеда-дефектолога) від 10 грудня 2021 року встановлено, що ОСОБА_3 займався з педагогом у період з 2009 року до 2011 року у зв'язку із затримкою мовного розвитку, супроводжувала дитину та виконувала рекомендації, надані педагогом, ОСОБА_1 .
Відповідно до довідки Чернівецької обласної дитячо-юнацької спортивної школи Чернівецької обласної державної адміністрації Управління молоді і спорту від 10 грудня 2021 року № 280 ОСОБА_3 займався у школі у відділенні вільної боротьби в 2011 - 2013 роках, супроводжувала хлопчика на заняття і забезпечувала всім необхідним для занять мати ОСОБА_1 .
З довідки Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка» встановлено, що ОСОБА_3 перебуває під спостереженням у таких лікарів: невропатолога, ендокринолога, кардіолога, окуліста, ортопеда, за медичною допомогою в лікувальний заклад з дитиною зверталася мати ОСОБА_1 , батько не звертався.
З довідки Комунального некомерційного підприємства «Міська дитяча поліклініка» від 13 грудня 2021 року № 488 видно, що ОСОБА_3 регулярно відвідує поліклініку з лікувальною метою у супроводі та за згодою матері.
З довідки Чернівецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 30 Чернівецької міської ради від 13 грудня 2021 року № 01-36/463 встановлено, що ОСОБА_3 проживає з матір'ю, яка самостійно виховує сина, контролює навчання, поведінку, організовує дозвілля, забезпечує здоровим харчуванням та стежить за станом його здоров'я. За час навчання ОСОБА_3 у школі його батько не відвідував батьківські збори, не спілкувався з вчителями, не цікавився успіхами сина.
01 лютого 2022 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подали заяви до служби у справах дітей Чернівецької міської ради із клопотаннями про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно ОСОБА_3 .
Згідно з висновком № 01/02-24/2221 від 27 травня 2022 року орган опіки та піклування виконавчого комітету Чернівецької міської ради вважав доцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно ОСОБА_3 як такого, який ухиляється від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, у частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про позбавлення батьківських прав, ОСОБА_1 зазначала, що аліменти на сина відповідач сплачував не в повному обсязі, ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання сина, не спілкується з ним, не цікавиться його життям, здоров'ям, навчанням та дозвіллям, тим самим самоусунувся від виховання.
Аналіз висновків, зроблених у судах першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, свідчить про те, що досягнення ОСОБА_3 повноліття на час розгляду судами цивільної справи не було єдиною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
У частині першій статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частині першій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення змісту частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 Верховний Суд зазначив, що «ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). […] Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини».
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) зробив такий висновок, що «зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».
Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою для позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наведені позивачем обставини неналежної участі відповідача в утриманні і вихованні сина, невчасної сплати аліментів на його утримання, звернення відповідача із позовною заявою про виключення відомостей про його особу як батька дитини з актового запису про її народження знайшли своє підтвердження, однак не є безумовними підставами для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.
Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та його свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення його батьківських прав.
Подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення, в якій він категорично заперечує проти позбавлення його батьківських прав, зазначаючи про наявність у нього бажання спілкуватися із сином, що на цей час повною мірою він позбавлений можливості робити через постійний тиск на останнього з боку позивача, а також часткова сплата аліментів на сина протягом всього періоду їх нарахування може свідчити про його інтерес до сина, про бажання брати участь у його вихованні.
Тобто Верховний Суд вважає необхідним також врахувати у цій справі об'єктивні причини неможливості активної участі одного з батьків у житті дитини, зокрема через існування між батьками неприязних стосунків, що простежується з матеріалів справи та про що зазначає відповідач у заяві про перегляд заочного рішення.
Верховний Суд у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 дійшов висновку про те, що: «озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї».
Зазначене спростовує доводи позивача про те, що батько сином взагалі не цікавиться, самоусунувся від виконання батьківських обов'язків.
Суди першої та апеляційної інстанцій керувались тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу при доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини.
Оцінюючи докази у справі, суд апеляційної інстанції зазначив, що наявний в матеріалах справи висновок органу опіки та піклування є доказом, який оцінюється в сукупності з іншими обставинами справи, має рекомендаційний характер та на підставі частини шостої статті 19 СК України дає суду право не погодитися з ним, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду та вважає, що доводи касаційної скарги його не спростовують.
Тлумачення змісту частини шостої статті 19 СК України дає підстави для висновку, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер.
Як видно з висновку виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 27 травня 2022 року № 01/02-23/2221 від 27 травня 2022 року «Про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 », на засіданні органу опіки та піклування не була вислухана думка відповідача з приводу позбавлення його батьківських прав. На ці обставини звертає увагу і сам відповідач ОСОБА_2 у своїй заяві про перегляд заочного рішення, зазначаючи, що про наявність такого висновку він дізнався лише із заочного рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 листопада 2022 року, яке також було ухвалено без його участі, що позбавило його можливості надавати свої заперечення проти позову.
Тобто достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відповідно до статті 164 СК України не встановлено.
У разі вирішення питання про позбавлення батьківських прав одного з батьків у зв'язку з ухиленням від виконання ним своїх обов'язків щодо виховання дитини суд має брати до уваги найкращі інтереси дитини, враховувати фактичні обставини справи, такі як інтеграцію дитини у нову сім'ю (у разі наявності таких обставин), прив'язаність дитини до нової сім'ї, сприйняття нового чоловіка матері/дружини батька дитини справжніми її батьками, бажання дитини зберегти цю сім'ю, а також відсутність зв'язків у дитини з тим із батьків, щодо якого вирішується питання про позбавлення батьківських прав. При цьому інтереси дитини превалюють над інтересами батьків, а тому завданням суду є встановлення справедливого балансу між ними. Інтереси дитини вимагають, щоб зв'язки дитини з її сім'єю підтримувались, розрив таких відносин свідчить про припинення зв'язку між дитиною та батьком/матір'ю, а рішення про позбавлення батьківських прав лише юридично підтверджує припинення таких відносин (постанова Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 390/1418/17).
Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (пункт 49), розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Таких обставин у справі не встановлено.
Держава несе позитивний обов'язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз'єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо.
Позбавлення батьківських прав за встановлених судами обставин не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті прецедентної практики ЄСПЛ.
За таких обставин суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , однак помилились з мотивами такої відмови. Тому судові рішення належить змінити в частині мотивів відмови.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій повно, норми матеріального права судами застосовані також правильно, однак суди помились з підставами для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, в іншій частині - залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Щодо оскарження в касаційному порядку ухвали Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року Верховний Суд зазначає таке.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року відмовлено в ухваленні додаткового рішення у справі.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року залишено без змін.
Ухвала суду першої інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення у справі не входить до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, передбаченого частиною першою статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 761/10509/17 зазначила, якщо касаційна скарга прийнята до проваджена суду касаційної інстанції помилково, касаційне провадження у справі належить закрити.
Вказаний правовий висновок підлягає застосуванню до процесуальних правовідносин, які з огляду на викладене виникли під час розгляду цієї касаційної скарги.
Оскільки Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року, яка не підлягає касаційному оскарженню, то є підстави для закриття касаційного провадження.
Відповідно до частини другої статті 396 ЦПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року.
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних по суті висновків щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , однак помилково визначили мотиви такої відмови, оскаржувані судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Щодо судових витрат
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд змінює рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду виключно в частинах їх мотивів, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2023 року закрити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Кирилюк Тетяною Анатоліївною, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 26 липня 2023 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
А. С. Олійник
В. В. Сердюк