25 червня 2024 року
м. Київ
справа № 569/22011/18
провадження № 61-414св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Арма Факторинг», Товариство з обмеженою відповідальністю «Прод Майстер»,
треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_7 , на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Вейтас І. В., Ковальчук Н.М., Хилевича С. В.,
Короткий зміст первісних позовних вимог
В листопаді 2018 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Арма Факторинг» (далі - ТОВ «Арма Факторинг») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод Майстер» (далі - ТОВ «Прод Майстер») про визнання договорів відступлення прав вимоги недійсними.
В травні 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом до ТОВ «Арма Факторинг», ТОВ «Прод Майстер» про визнання договорів відступлення прав вимоги недійсними.
Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовані тим, що спірні договори за своєю правовою природою є прихованим договором факторингу, який укладено без наявності у відповідача ТОВ «Прод Майстер» (фактора) відповідної ліцензії на надання фінансових послуг, отриманої за законодавством України, яка відповідно до закону є обов'язковою для надання фінансових послуг.
Просили суд:
визнати недійсним Договір відступлення права вимоги за Генеральною кредитною угодою № 014/89-07/560 від 28 вересня 2007 року, кредитним договором № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 року та кредитним договором № 014/89-07/1094/980 від 24 листопада 2009 року, укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер»;
визнати недійсним Договір про відступлення прав за договором поруки (№ 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року), укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер»;
визнати недійсним договір про відступлення прав за договором іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер» 16 грудня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Багдасаровою О. М., зареєстрований в реєстрі за № 1557;
стягнути з відповідачів понесені ними судові витрати у справі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 20 липня 2021 року об'єднано в одне провадження цивільну справу № 569/22011/18 за позовом ОСОБА_1 та цивільну справу за позовом № 569/10218/21 за позовом ОСОБА_2 Об'єднаній цивільній справі присвоєно № 569/22011/18.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 05 жовтня 2022 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір відступлення права вимоги за Генеральною кредитною угодою № 014/89-07/560 від 28 вересня 2007 року, кредитним договором № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 року та кредитним договором № 014/89- 07/1094/980 від 24 листопада 2009 року, укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер».
Визнано недійсним договір відступлення прав за договором поруки (№ 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року), укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер».
Визнано недійсним договір відступлення прав за договором іпотеки (№ 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року), укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Багдасаровою О. М., зареєстрований в реєстрі за № 1557.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на юридичну особу, яка не може надавати фінансові послуги. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до юридичної особи. При цьому договір факторингу не може бути укладений між банком та юридичною особою (без ліцензії на надання фінансових послуг). Договір комісії від 16 грудня 2016 року, укладений між ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк» та ТОВ «Арма Факторинг», відповідно до умов якого останнє взяло на себе зобов'язання вчинити правочини щодо придбання права вимоги за зазначеними кредитним договором та договором іпотеки. Вказаний договір комісії є лише посередницьким договором згідно статті 1011 ЦК України та істотною умовою цього договору є зобов'язання продати майно, а відповідно до статті 1083 ЦК України відступлення права вимоги повинні бути відступленні шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб'єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з юридичною особою, не внесеної до Державного реєстру фінансових установ.
Враховуючи викладене, оспорювані договори відступлення прав від 16 грудня 2016 року укладені з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак повинні бути визнані судом недійсними.
Ні фізична особа, ні юридична особа, якщо вона не є банком або іншою фінансовою установою, не можуть бути іпотекодержателями за договором іпотеки, який забезпечує виконання зобов'язання за кредитним договором. Більш того, наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб'єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з юридичною особою, не внесеної до Державного реєстру фінансових установ. Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в рішеннях №909/968/16 від 11 вересня 2018 року, №465/646/11 від 31 жовтня 2018 року, №916/144/17 від 16 квітня 2019 року, по справі №638/22396/14-ц від 10 листопада 2020 року.
З відчуженням прав вимог на підставі договору відступлення права вимоги від 16 грудня 2016 року, який за своєю правовою природою є договором факторингу, договори про відступлення прав вимог за договором іпотеки та за договором поруки між фінансовою компанією та юридичною особою як похідні договори підлягають визнанню недійсними.
Крім того, ТОВ «Арма Факторинг» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ОСОБА_2 (як поручителя) та ОСОБА_1 (як боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 1 820 000,00 грн, які ТОВ «Прод Майстер» (новий кредитор) зобов'язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника, поручителя), що є основною ознакою договору факторингу. ТОВ «Арма Факторинг», в свою чергу, отримало права вимоги заборгованості в розмірі 6 454 481,92 грн (згідно рішення Апеляційного суду Рівненської області від 06 грудня 2016 року у справі № 569/12316/15-ц), в подальшому виставивши вимогу для позивачів щодо сплати грошової вимоги в розмірі 7 244 767,07 грн та отримали право погашення заборгованості за рахунок звернення стягнення на заставне майно згідно договору іпотеки від 28 вересня 2007 року, вартість якого на момент укладення вказаного договору становила 5 526 500,00 грн.
Позивачі хоч і не є стороною вказаних договорів, однак їх укладення стосується їх прав та охоронюваних законом інтересів як боржника та поручителя в кредитних відносинах, а тому позивачі мають право на звернення з відповідними позовом до суду щодо визнання недійсними вказаних договорів відступлення прав.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року апеляційну скаргу адвоката Оспанова Р. О. - представника ТОВ «Прод Майстер» задоволено.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 жовтня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовів ОСОБА_1 , від імені якого діяв адвокат Дяденчук А. І., та ОСОБА_2 , від імені якої діяла адвокат Лук'янчук В. С.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції вдався до аналізу договору укладеного 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ПАТ «Міжнародний Інвестиційний банк», хоча позивачі не вказували на незаконність даного договору та на відсутність у ТОВ «Арма Факторинг» прав нового кредитора. Вказаний договір позивачами не оспорений.
ТОВ «Прод Майстер» не є фінансовою установою, що не заперечується відповідачами. Аналіз змісту оспорюваного договору відступлення права вимоги свідчить про те, що він не містить умов про фінансування клієнта фактором, а тому відсутні підстави вважати даний правочин договором факторингу та для застосування положень статті 1083 ЦК України до спірних правовідносин. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової падати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 644/6431/17 (провадження № 61-36977св18). Як вказано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
Зважаючи на наведене, враховуючі висновки викладені в постановах Верховного Суду щодо застосування до спірних правовідносин відповідних норм права, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції, що оспорені договори відступлення права вимоги є договором факторингу.
Також колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що оспореними договорами відступлення права вимоги не порушено права чи інтереси позивачів. Позивачі не оспорюють розмір боргових зобов'язань, а лише вказують на те, що ТОВ «Прод Майстер» не мало право укладати договір відступлення права вимоги, тому що він містить ознаки договору факторингу.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено, що оспорені договори відступлення прав є договорами факторингу, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання недійсними оспорюваних договорів, порушення цими правочинами прав та інтересів позивачів, з огляду на те, що як договір про відступлення права вимоги так і договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги), а тому укладення одного чи іншого виду правочину не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує його становища та не зачіпає його інтереси. Інших підстав недійсності оспорених договорів позивачі не доводили. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 07 червня 2021 року у справі № 648/3596/19.
Аргументи учасників справи
06 січня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 подалидо Верховного Суду касаційні скарги, в яких просили постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційні скарги мотивовано тим, що апеляційним судом неправильно застосовано статтю 1083 ЦПК України щодо порядку наступного відступлення фактором грошової вимоги. Сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права вимоги та право на іпотечне майно від банку до юридичної особи, яка не є фінансовою установою. Оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та юридичною особою, яка не є фінансовою установою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін. Водночас, оспорювані договори відступлення права вимоги (іпотеки, поруки) укладені з порушенням статті 1083 ЦПК України, зокрема з порушенням порядку наступного відступлення права вимоги фактором, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 368/22396/14-ц чітко зазначено, що наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу, а не договору відступлення права вимоги, у зв'язку з чим такі правочини підлягають визнанню недійсними. Відступлення права вимоги юридичній особі, яка не є фінансовою установою, суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/1111 та 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, у справі №523/70/17 від 09 лютого 2022 року.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20), до закінчення розгляду якої зупинялося касаційне провадження у справі, яка переглядається, фактично відсилає до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), в якій зазначено про часткове відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), шляхом конкретизації висновку, а саме: «відступлення права вимоги за кредитними і забезпечувальними договорами можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації». Як вбачається з встановлених судом першої інстанції обставин, попередні кредитори не були позбавлені відповідних ліцензій на здійснення фінансових операцій та не перебували у процедурі ліквідації. При цьому з укладенням договору наступного відступлення права грошової вимоги у кредитному договорі від 28 вересня 2007 року відбулася заміна первісного кредитора на ТОВ «Арма Факторинг», яке є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг (послуг з факторингу), на юридичну особу - ТОВ «Прод Майстер», що законом не передбачено. Оспорюваний правочин суперечить наведеним приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України. Тому договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер», також повинен бути визнаний недійсним.
Положеннями статті 24 Закону України «Про іпотеку» визначено, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється лише за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Отже, відступлення права вимоги за іпотечним договором має похідний характер від відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладений 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер», також повинен бути визнано недійсним.
ТОВ «Арма Факторинг» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ОСОБА_2 (як поручителя) та ОСОБА_1 (як боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 1 820 000,00 грн, які ТОВ «Прод Майстер» (повий кредитор) зобов'язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника, поручителя), що є основною ознакою договору факторингу. Уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ «Арма Факторинг» отримало фінансування у розмірі 1 820 000,00 грн, а ТОВ «Прод Майстер», в свою чергу, набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Підтверджено, що саме ТОВ «Прод Майстер» отримало прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як поручителя перед ТОВ «Арма Факторинг». Тобто, уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ «Арма Факторинг» отримало фінансування у розмірі 1 820 000,00 грн, а ТОВ «Прод Майстер», в свою чергу, отримало права вимоги заборгованості в розмірі 6 454 481,92 грн (згідно з рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 06 грудня 2016 року у справі № 569/12316/15-ц), в подальшому виставивши вимогу для позивачів щодо сплати грошової вимоги в розмірі 7 244 76707 грн, та отримали право погашення заборгованості за рахунок звернення стягнення на заставне майно згідно договору іпотеки від 28 вересня 2007 року, вартість якого на момент укладення вказаного договору становить 5 526 500,00 грн.
02 лютого 2023 року до Верховного Суду подано відзив ТОВ «Прод Майстер» на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, стягнути документально підтверджені судові витрати з позивачів.
Зазначає, що позивачі не вказали інших обставин, що свідчать про реальне порушення їхніх прав чи законних інтересів укладенням згаданих договорів. Відмінною ознакою факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час з обов'язковим поверненням цих коштів та оплати часу користування ними. Положення спірних договорів згаданих умов не містять. Спірні договори містять ознаки договорів купівлі-продажу та відступлення права вимоги, за якими фактично відступається (продається) заборгованість за кредитними договорами ОСОБА_1 . Аналіз змісту оспорюваних договорів відступлення права вимоги свідчить про те, що він не містить умов про фінансування клієнта фактором, а тому відсутні підстави вважати указані правочини договором факторингу та для застосування положення статті 1083 ЦК України. Аналогічна справа розглянута Верховним Судом 04 серпня 2021 року (справа № 644/6431/17). Сума сплаченого відшкодування (компенсації), а також сума різниці між номінальною вартістю відступленого права вимоги за кредитними договорами та сумою сплаченого відшкодування (компенсації) не є платою/винагородою первісному кредитору за здійснене відступлення права вимоги. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 57)). Такий висновок суду відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19.
Висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, стосувався укладення між банком та фізичною особою договору факторингу, а отже він не є застосовним до спірних правовідносин, оскільки у справі, що переглядається, суди встановили, що договори відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами не містять ознак договорів факторингу чи договорів фінансових послуг, а є договорами відступлення прав вимоги (цесії).
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року.
В ухвалах вказано, що передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц, у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 523/70/17).
УхвалоюВерховного Суду від 29 вересня 2023 року відзив ТОВ «Прод Майстер» на касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 рокуповернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2024 рокувідмовлено ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні, справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою від 14 травня 2024 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2024 року заяви ОСОБА_2 про залишення відзиву, письмових пояснень ТОВ «Прод Майстер» без розгляду та повернення доказів задоволено частково. Докази, подані ТОВ «Прод Майстер» у справі, повернуто. Письмові пояснення від 29 березня 2024 року, 02 квітня 2024 року, 16 квітня 2024 року, 10 травня 2024 року, 14 червня 2024 року, 17 червня 2024 року, 20 червня 2024 року ТОВ «Прод Майстер» залишено без розгляду. Доповнення до касаційної скарги ОСОБА_2 залишено без розгляду.
Фактичні обставини
Судивстановили, що ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 28 вересня 2007 року уклали Генеральну кредитну угоду № 014/89-07/560, за умовами якої банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених кредитними договорами, укладеними в рамках цієї Угоди і які є її невід'ємними частинами. В пункті 1.2. Генеральної угоди сторонами передбачено, що загальний розмір позичкової заборгованості позичальника на кожний день протягом цієї Угоди за наданими в її рамках кредитами не повинен перевищувати 1 900 000,00 грн. Термін дії угоди встановлено до 27 вересня 2017 року.
Цього ж дня між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено в межах генеральної кредитної угоди № 014/89-07/560 кредитний договір № 014/89-07/564, за яким ОСОБА_1 надано кредит розмірі 1 900 000,00 грн зі сплатою 12,5 % річних строком до 27 вересня 2017 року включно з поверненням коштів відповідно до графіка погашення (додаток № 1 до кредитного договору).
24 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» в межах генеральної кредитної угоди № 014/89-07/560 від 28 вересня 2009 року укладено кредитний договір № 014/89-07/1094/980, за умовами якого позичальник сплачує залишок основної заборгованості за кредитом в розмірі 745 706,00 грн зі сплатою 24 % річних строком до 26 червня 2015 року з поверненням коштів відповідно до графіка погашення (додаток № 1 до кредитного договору).
На забезпечення генеральної кредитної угоди № 014/89-07/560 від 28 вересня 2007 року та укладених в її межах кредитних договорів між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року (зі змінами від 27 червня 2008 року; 24 листопада 2009 року).
Згідно з п.п. 1.5 договору іпотеки предмет іпотеки оцінюється сторонами в сумі 5 526 500 грн (станом на момент укладення договору іпотеки).
ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року (зі змінами від 27 червня 2008 року), за умовами якого ОСОБА_2 є поручителем за зобов'язаннями Генеральної кредитної угоди № 014/89-07/560 від 28 вересня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 .
Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 06 грудня 2016 року у справі № 569/12316/15-ц позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено повністю, зокрема, в рахунок погашення 6 454 481,92 грн заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» за кредитними договорами № 014/89-07/1094/980 від 24 листопада 2009 року та № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 року звернено стягнення на заставне згідно із договором іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року нерухоме майно: цілісний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельні ділянки: площею 0,3115 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0549; площею 0,0687 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0555; площею 0,0346 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0532; площею 0,1840 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0533; площею 0,4571 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0534; площею 0,1231 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0535; площею 0,1130 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0536; площею 0,1657 га, кадастровий № 5610100000:01:029:0537; площею 0,0240 га, кадастровий № 5610100000:01:012:0059; площею 0,0683 га, кадастровий 5610100000:01:012:0060.
16 грудня 2016 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк» укладено договір факторингу, за умовами якого банком відступлено факторові право вимоги за: - генеральною кредитною угодою № 014/89-07/5'60 від 28 вересня 2007 року разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до неї; - кредитним договором № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 року разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього; - кредитним договором № 014/89-07/1094/980 від 24 листопада 2009 року разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього; - договором іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року, разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього; - договором поруки № 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року, разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього.
В п. 4.5 договору факторингу від 16 грудня 2016 року укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Міжнародний Інвестиційний банк» сторони погодили, що фактор має право здійснювати будь-які не заборонені чинним законодавством України дії для реалізації прав вимоги та/або отримання боргу від позичальника особисто або уповноважувати на це третіх осіб зокрема, шляхом укладення відповідних договорів доручень, а також має право розпоряджатися правами вимоги на свій власний розсуд, в тому числі здійснювати наступне відступлення прав вимоги на користь третіх осіб за будь-яку ціну (вказаного договору).
Цього ж числа між ПАТ «Міжнародний інвестиційний банк» та ТОВ «Арма Факторинг» було укладено договір комісії, відповідно до умов якого останнє взяло на себе зобов'язання вчинити правочини щодо придбання права вимоги за зазначеними кредитним договором та договором іпотеки.
16 грудня 2016 року ТОВ «Арма Факторинг» (в договорі зазначено як Первісний кредитор, що набув права вимоги на підставі Договору комісії від 16 грудня 2016 року у ПАТ «Міжнародний Інвестиційний банк», яке в свою чергу набуло права вимоги на підставі Договору факторингу від 16 грудня 2016 року у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») та ТОВ «Прод Майстер» укладено договір відступлення права вимоги за кредитними договорами: - генеральна кредитна угода № 014/89-07/560 від 28 вересня 2007 разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до неї; - кредитний договір № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього; - кредитний договір № 014/89-07/1094/980 від 24 листопада 2009 разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього.
16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер» також укладено договір відступлення прав за договором поруки № 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього, що укладений між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2
16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер» також укладено нотаріально посвідчений договір відступлення прав за договором іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року, разом з усіма змінами, доповненнями та додатковими угодами до нього.
Відповідно до пункту 1 оспорюваного договору відступлення права вимоги в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення. Цей договір спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу та у зв'язку з відступленням в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним в Україні законодавством, первісним кредитором новому кредитору права вимоги, належного первісному кредитору, в межах яких новий кредитор стає кредитором (набуває права кредитора) за кредитними договорами. За цим договором до нового кредитора переходить право вимагати (замість первісного кредитора) від боржника належного та реального виконання зобов'язання по поверненню основної суми заборгованості по кредиту, нарахованих процентів за користування, комісій, неустойок та інших платежів, згідно кредитних договорів, в повному обсязі без будь-яких обмежень, у розмірі що вказується в розрахунку заборгованості (Додаток №1 до Договору), який є невід'ємною частиною даного договору, а також всі інші права, належні первісному кредитору згідно кредитних договорів. Відступлення права вимоги за договором іпотеки та договором поруки здійснюється сторонами на підставі окремо укладених Договору відступлення прав за договором іпотеки та Договору відступлення прав за договором поруки.
Пунктом 2 цього договору передбачено, що новий кредитор зобов'язаний перерахувати первісному кредитору на рахунок суму відшкодування (компенсації) за відступлення права вимоги за кредитними договорами в розмірі 1 820 000,00 грн в день підписання цього договору. Сума сплаченого відшкодування (компенсації), а також сума різниці між номінальною вартістю відступленого права вимоги за кредитними договорами та сумою сплаченого відшкодування (компенсації) не є платою/винагородою первісному кредитору за здійснене відступлення права вимоги.
Пунктом 6 договору встановлено, що відступлення права вимоги від Первісного кредитора до Нового кредитора не є фінансовою послугою, в тому числі факторингом, в розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Податкового кодексу України, інших нормативно-правових актів, чинних на території України.
Майно, яким було забезпечено виконання вказаних кредитних договорів, було відчужено за договорами купівлі-продажу в грудні 2017 року і на час розгляду справи судом першої інстанції належали на праві власності ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , які були залучені судом першої інстанції до участі у справі як треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
ТОВ «Прод Майстер» не є фінансовою установою.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов'язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року в справі № 243/11704/15-ц (провадження
№ 61-43067св18)).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов'язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.
Цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов'язанні, за винятком зобов'язань, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). При цьому заборона на відступлення права вимоги має встановлюватися законом або договором.
Тобто законодавець передбачив допустимість існування заборони на відступлення права вимоги.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (стаття 1079 ЦК України).
Відповідно до статті 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження
№ 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що «фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа (аналогічна позиція висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16))».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:
«48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб'єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.
49. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
50. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
51. Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_1 бути не міг.
54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зазначено, що:
«47. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов'язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов'язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.
48.Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
49. З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
50.Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.
51. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
52. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.
57.Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
58. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
59.Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.
60. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.
61.Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
62. У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу № 906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно. Проте у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.
З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 523/70/17 (провадження № 61-8965св21), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації (пункт 62). Оскільки від іншої частини правового висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження
№ 14-222цс18), Велика Палата Верховного Суду не відступила, вона, ухваливши постанову від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, фактично визначилася, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою та не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому не може надавати фінансові послуги. Також встановлено, що на час укладення між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги (20 жовтня 2016 року) ПАТ «Артем-банк» не було позбавлено ліцензії на здійснення фінансових операцій та не перебувало у процедурі ліквідації. […] При таких обставинах укладений 20 жовтня 2016 року між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договір про відступлення прав вимоги підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, оскільки відповідно до положень частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. При таких обставинах апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що недійсними є і договори, укладені відповідачами в подальшому: договір відступлення права вимоги між ОСОБА_2 та ТОВ «Арма Факторинг», договір комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором та договором забезпечення від 20 жовтня 2016 року, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ОСОБА_3 , договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 20 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Посилання у касаційній скарзі на неефективний спосіб захисту порушеного права, який обрав позивач, є необґрунтованим, оскільки, з огляду на зміст прав та інтересів, за захистом яких позивач звернувся до суду та на характер їх порушення, таке твердження суперечить приписам статей 15, 16 ЦК України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) зазначено, що:
«6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.
6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.
7.13. Велика Палата Верховного Суду виснує, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.
7.14. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).
8.4. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від висновку в якій має намір відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
8.5. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників. Отже, частково відступ від висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), уже відбувся.
8.6.Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що: «в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі; внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину».
8.7.Однак Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, не вважає таке твердження колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованим та таким, що дозволяє повністю відступити від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду та сталої практики судів із цього питання.
8.8.Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, від яких просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду».
При поверненні справи на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 05 червня 2024 року вказала, що «Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. При цьому було враховано, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам. При цьому Велика Палата Верховного Суду не вважала, що захищаючи свої права та інтереси боржники зловживали правами. Наведена вище правова позиція підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) провадження № 12-42гс22, в якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не знайшла підстав для відступу, зміни чи доповнення наведеного правового висновку».
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 16 грудня 2016 року між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер» (яке не є фінансовою установою) укладено договір відступлення права вимоги за генеральною кредитною угодою № 014/89-07/5'60 від 28 вересня 2007 року, кредитними договорами № 014/89-07/564 від 28 вересня 2007 року, № 014/89-07/1094/980 від 24 листопада 2009 року, договором іпотеки № 014/89-07/560/1 від 28 вересня 2007 року, укладеними між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і позивачем ОСОБА_1 , а також договором поруки № 014/89-07/560/2 від 28 вересня 2007 року, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і позивачем ОСОБА_2 ; ТОВ «Арма Факторинг» набуло права вимоги за указаними договорами на підставі Договору комісії від 16 грудня 2016 року з ПАТ «Міжнародний Інвестиційний банк», яке, в свою чергу, набуло права вимоги на підставі Договору факторингу від 16 грудня 2016 року з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»;на час укладення вказаних договорів факторингу та відступлення права вимоги жоден з кредиторів (фінансових установ) за відповідними кредитними договорами (ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ПАТ «Міжнародний Інвестиційний банк» та ТОВ «Арма Факторинг») не були позбавлені ліцензії на здійснення фінансових операцій та не перебували у процедурі ліквідації;
до укладення вказаних договорів рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 06 грудня 2016 року у справі № 569/12316/15-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 липня 2017 року, позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено, в рахунок погашення 6 454 481,92 грн заборгованості ОСОБА_1 за вказаними кредитними договорами звернено стягнення на нерухоме майно згідно із договором іпотеки (цілісний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельні ділянки);
ТОВ «Прод Майстер» не є фінансовою установою у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому не може надавати фінансові послуги;
суд першої інстанції вважав, що з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на юридичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. ТОВ «Арма Факторинг» (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ОСОБА_2 (як поручителя) та ОСОБА_1 (як боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 1 820 000,00 грн, які ТОВ «Прод Майстер» (новий кредитор) зобов'язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника, поручителя), що є основною ознакою договору факторингу. Укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ТОВ «Прод Майстер» оспорюваний договір за своєю юридичною природою є договором факторингу. Тому цей договір та договори про відступлення прав вимог за договором іпотеки та за договором поруки між фінансовою компанією та юридичною особою, які є похідними договорами, підлягають визнанню недійсними;
апеляційний суд зробив правильний висновок, що аналіз змісту оспорюваних договорів відступлення права вимоги за генеральною кредитною угодою та кредитними договорами свідчать про те, що вони не містять умов про фінансування клієнта фактором, а тому відсутні підстави вважати цей правочин договором факторингу.Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу;
проте апеляційний суд не врахував, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що право надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, мають лише спеціалізовані установи, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.Наведена правова позиція підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) провадження № 12-42гс22. Тому відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь іншої особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, та не вважає, що, захищаючи свої права та інтереси, боржники зловживають правами.
Колегія суддів відхиляє доводи відповідача з посиланням на постанови Верховного Суду, в яких зроблено висновок про відсутність підстав для визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, зокрема, від 26 липня 2023 року у справі № 463/1204/19, від 04 серпня 2021 року у справі № 644/6431/17, від 10 січня 2024 року у справі №761/16166/21, 02 серпня 2022 року у справі № 755/18995/18, від 31 жовтня 2023 року у cправі № 910/7768/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 712/7178/20, оскільки у наведених справах відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами відбулось, коли попередній кредитор (банк) був визнаний неплатоспроможним, позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, або новий кредитор був установою, яка має право на здійснення фінансових операцій та внесена до реєстру фінансових установ.
При цьому колегія суддів також враховує, що механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21)).
За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову, проте частково помилився щодо мотивів ухвалення такого рішення.У зв'язку із цим оскаржену постанову апеляційного суду належить скасувати, а рішення суду першої інстанції - змінити в мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22), дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
З огляду на висновок суду за наслідком касаційного перегляду справи, судові витрати ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за подання касаційних скарг в розмірі 2 819,20 грн підлягають стягненню на їх користь кожному з ТОВ «Прод Майстер».
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року скасувати.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 жовтня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод Майстер» на користь ОСОБА_1 2 819,20 грн судових витрат на сплату судового збору.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод Майстер» на користь ОСОБА_2 2 819,20 грн судових витрат на сплату судового збору.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Рівненського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
В. М. Коротун