справа №372/6052/23 Головуючий у І інстанції - Кравченко М.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/12336/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
25 червня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: виконавчий комітет Української міської ради Обухівського району Київської області, Міністерство оборони України про визначення місця проживання дитини, -
установив:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Обухівського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: виконавчий комітет Української міської ради Обухівського району Київської області, Міністерство оборони України про визначення місця проживання дитини.
В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він з відповідачкою перебував в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Обухівського районного суду Київської області від 11 квітня 2023 року.
Від шлюбу вони мають спільну неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Донька ОСОБА_3 проживає разом із з ним за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на його повному утриманні та усебічному забезпеченні, що підтверджується актом обстеження квартири про проживання від 12 вересня 2023 року, а також довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб Виконавчого комітету Української міської ради.
Відповідачка фактично зареєстрована за вищевказаною адресою, проте разом з ним та дитиною не проживає та на даний час постійно проживає за кордоном, а саме в Нідерландах.
На даний час всіма турботами, щодо дитини, її вихованням, навчанням, здоров'ям та дозвіллям займається він.
Оскільки донька ОСОБА_3 проживає разом з ним, який дбає про неї, займається усіма питаннями її життя та забезпечує всім необхідним, то він вважає за необхідне визначити місце проживання доньки ОСОБА_3 разом з ним та передати йому на виховання, а тому вимушений звернутися до суду з даним позовом.
Просив суд, визначити місце проживання неповнолітньої дитини, доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним, як батьком - ОСОБА_1 .
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року в задоволенні зазначеного вище позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення ч. 1 ст. 161 СК України, оскільки зазначена норма не встановлює заборони, щодо розгляду судами спорів про визначення місця проживання неповнолітньої дитини.
Вказує, що фактично у суду першої інстанції не було підстав заперечувати наявність між ним та відповідачем спору про право, саме його звернення до суду свідчить про те, що між сторонами є спір, який не вдалось вирішити мирним шляхом.
Зазначає, що за логікою суду першої інстанції, звернення до суду його, як військовослужбовця про визначення місця проживання дитини разом з ним є підставою для подальшого можливого його звільнення з військової служби.
Проте, це є нічим іншим як припущенням, у той час як судове рішення не може гуртуватися на припущеннях.
Звертає увагу, що не перебування його на військовій службі означало б, що він є військовозобов'язаним відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та, за логікою суду першої інстанції, йому могло б бути відмовлено у позові на тій підставі, що у спосіб звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини він намагається ухилитися від мобілізації.
Обидва висновки були б безпідставними, необґрунтованими та такий логічний підхід створює ситуацію, за якої батько позбавляється права на визначення місця проживання дитини разом з ним з надуманих причин. Така ситуація є неприпустимою та вочевидь не відповідає вимогам законності та верховенства права.
Крім того, у даній справі підлягають першочерговому врахуванню інтереси дитини. права якої безпідставно обмежуються через те, що її батько є військовослужбовцем.
Просив суд, скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
На вказану апеляційну скаргу Міністерство оборони України подало відзив, обґрунтування якого зазначило, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції вірно застосував положення ст. 161 СК України, оскільки доньці позивача виповнилось 16 років, і вона може самостійно обирати своє місце проживання, і спір щодо місця її проживання не може вирішуватись у судовому порядку.
Вважає, що ініційований позивач судовий спір носить очевидно штучний характер і метою такого спору є створення умов для звільнення позивача, який є військовослужбовцем від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Просило суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Обухівського районного суду Київської області від 11 квітня 2023 року, справа №372/602/23.
Від спільного шлюбу позивач і відповідач мають спільну неповнолітню дитину - донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Донька ОСОБА_3 проживає разом із позивачем за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на його повному утриманні та усебічному забезпеченні, що підтверджується актом обстеження квартири про проживання від 12 вересня 2023 року, а також довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб Виконавчого комітету Української міської ради.
Відповідач фактично зареєстрована за вищевказаною адресою, проте разом з позивачем та дитиною не проживає та на даний час постійно проживає за кордоном, а саме в Нідерландах.
На даний час всіма турботами щодо дитини, її вихованням, навчанням, здоров'ям та дозвіллям займається позивач. Оскільки донька ОСОБА_3 проживає разом з позивачем, який дбає про неї, займається усіма питаннями її життя та забезпечує всім необхідним, то позивач вважає за необхідне визначити місце проживання доньки ОСОБА_3 разом з ним та передати йому на виховання.
Також судом першої інстанції було встановлено з листа ІНФОРМАЦІЯ_2 від 21 березня 2024, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 24 лютого 2024 року був призваний на військову службу до військової частини НОМЕР_1 .
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доньці позивача 07 грудня 2023 року виповнилось 16 років, тобто вона не є малолітньою особою, а тому донька позивача може самостійно обирати своє місце проживання і спір щодо місця її проживання не може вирішуватися у судовому порядку, оскільки такий порядок передбачений лише для визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами відсутній спір про право, оскільки ні з тексту позовної заяви, ні з тексту рішення Обухівського районного суду м. Києва від 11 квітня 2023 року у справі №372/602/23, яким розірвано шлюб між позивачем та відповідачем, не вбачається, що між сторонами існував який-небудь спір та/або неузгодженості щодо того, з ким проживатиме їхня неповнолітня дитина після розлучення.
Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
З висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи, а також не узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно з частинами 2, 8, 9,1 0 ст. 7 СК України, сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Згідно зі статтею 8 ЗУ «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.
Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У п. 1 ст. 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).
Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Статтею 2 Протоколу №4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Згідно зі статтею 141 СК України, мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Частиною 1 ст. 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (ст.142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками.
У справі «Хант проти України» вказано, що права дитини мають перевагу над правами батьків.
Так, 11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому йдеться визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.
При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Такого висновку прийшов Верховний Суд, виклавши його у постанові від 04 квітня 2018 року (справа №756/2109/16).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд першої інстанції на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, допустив суттєву неповноту у з'ясуванні обставин справи, відмовивши у задоволенні позову з тих підстав, що відсутній спір між сторонами, щодо визначення місця проживання дитини, не перевірив та не спростував належними доказами доводи позивача ОСОБА_1 , не перевірив, яку роль у житті дитини відіграє батько.
Колегією суддів при розгляді справи надано оцінку доказам наявним в матеріалам справи, а саме висновку виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області про доцільність визначення місця проживання неповнолітньої дитини згідно якого орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_1 .
Так, згідно зазначеного висновку, ОСОБА_3 сама виявила бажання проживати разом з батьком.
Крім того, взаємини між батьком та донькою доброзичливі, ґрунтуються на взаємоповазі; розвиток, харчування дитини повноцінні; донька дуже любить батька; ОСОБА_1 належним чином виконує свої батьківські обов'язки, у тому числі піклується про фізичне та духовне виховання ОСОБА_3 в атмосфері турботи та любові тощо. Загальне позитивне ставлення ОСОБА_3 до батька, до його авторитету, прагнення до спілкування та спільного проведення часу є очевидним. Такі позитивні тенденції, у тому числі тісний зв'язок доньки з батьком, необхідність забезпечення стабільного, константного місця проживання дитини, її сталого розпорядку життя та навчання в інтересах дитини необхідно зберегти.
Також, колегія суддів звертає увагу, що згідно акту обстеження квартири про проживання від 12 вересня 2023 року, а також довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб Виконавчого комітету Української міської ради, донька ОСОБА_3 дійсно проживає разом із позивачем за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на його повному утриманні та усебічному забезпеченні.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що проживання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 разом з батьком забезпечить її розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним, та як наслідок буде відповідати найкращим її інтересам.
Висновок суду першої інстанції про те, що між позивачем та відповідачем не вбачається спору про право, колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки саме звернення позивача до суду свідчить про те, що між сторонами є спір, який не вдалося вирішити мирним шляхом.
Крім того, дитина висловила своє бажання проживати разом з батьком в Україні, а не з відповідачем за кордоном, а тому суд першої інстанції мав врахувати думку дитини та визначити її місце проживання разом з батьком.
Судом першої інстанції не надавалась належна оцінка висновкувиконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області про доцільність визначення місця проживання неповнолітньої дитини, в якому враховано всі обставини та висвітлено обґрунтований висновок про доцільність залишити проживати неповнолітню ОСОБА_3 з батьком.
Відповідно до частин 2-3 ст. 29 ЦК України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання.
Втім, неповнолітня дитина, в силі положень закону перебуває під піклуванням своїх батьків та батьки можуть обмежувати право дитини у визначенні її місця проживання.
Неповнолітня дитина не може нарівні з повнолітніми особами самостійно вирішувати питання свого життя, у тому числі щодо місця проживання.
Отже, у випадку, коли між батьками немає згоди щодо місця проживання дитини, такий спір може бути розглянутий судом.
Дитина, яка досягла 14 років, до досягнення нею 18-річного віку продовжує бути дитиною та залежить від своїх батьків, а тому у разі відсутності згоди між останніми щодо місця проживання дитини, батьки можуть звернутися до органу опіки та піклування або до суду про вирішення між ними спору про визначення місця проживання дитини.
Так, судом першої інстанції, однією з підстав для відмови в задоволенні позову було зазначено те, що дитина, яка досягла 14 років, самостійно визначає своє місце проживання, а тому розгляд судом спору про визначення місця проживання такої дитини не передбачено чинним законодавством.
Втім, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, оскільки неповнолітні діти, так само як і малолітні, перебувають під вихованням та утриманням своїх батьків та батьки мають однакові права і обов'язки як щодо малолітніх, так і щодо неповнолітніх дітей. Відмова у задоволенні судом позову про визначення місця проживання дитини тільки з тієї підстави, що вона є неповнолітньою, не відповідає нормам матеріального права і процесуального права - оскільки жодною нормою не визначено такої заборони.
Той факт, що у ч. 1 ст. 161 СК України визначено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом, - не відміняє можливості розгляду судом спору про визначення місця проживання неповнолітньої дитини.
Так, зазначена норма закріплює розгляд судом спорів про визначення місця проживання малолітньої дитини, проте не встановлює заборон щодо розгляду судами справ про визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Крім того, колегія судді вважає безпідставним висновок суду першої інстанції, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби), з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та члені їх сімей», військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Відповідно до ст. 2 цього Закону, ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Військовослужбовці користуються правами і свободами гарантованими чинним законодавством, нарівні з іншими громадянами України. Обмеження військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України, не допускається, оскільки це прямо суперечить Конституції України та Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Таким чином, військовослужбовці мають такі ж права на звернення до суду та ефективний правовий захист, як і інші категорії громадян.
В цьому аспекті висновок суду першої інстанції про те, що позивач, як військовослужбовець, звертаючись до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, намагається ухилитися від обов'язків військової служби жодним чином не випливають із суті позову і обставин справи та обмежують позивача у його правах та ганьблять його гідність.
Колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що такий висновок суду першої інстанції є безпідставними та необґрунтованими, нічим іншим як припущенням, у той час як судове рішення не може гуртуватися на припущеннях.
Такий підхід суду першої інстанції створює ситуацію, за якої батько позбавляється права на визначення місця проживання дитини разом з ним, що в свою чергу виключає першочергове врахування інтересів дитини, права якої безпідставно обмежуються через те, що її батько є військовослужбовцем.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що існують законні підстави для визначення місця проживання неповнолітньої ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 , у зв'язку з чим, рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Згідно з вимогами п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положеннями ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, у разі задоволення позову - на відповідача.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про задоволення позову, то з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1073,60 грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 1610,40 грн., що разом становить 2684 грн.
Керуючись ст.ст. 367,374,376,381-384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 квітня 2024 року скасувати і постановити нове судове рішення про задоволення позову.
Визначити місце проживання ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на корись ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2684 гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 27 червня 2024 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба