18 червня 2024 року
м. Київ
справа № 127/5585/18
провадження № 51-1047 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 01 серпня 2023 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12017020010000996, за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 01 серпня 2023 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, та йому призначено покарання у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 грн.
На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України ОСОБА_6 звільнено від призначеного покарання за ч. 1 ст. 382 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня
2017 року у справі № 127/17796/16-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 березня 2017 року, вирішено негайно відібрати малолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у батька ОСОБА_6 та передати його матері ОСОБА_8
31 січня 2017 року старший державний виконавець Староміського відділу державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області ОСОБА_9 винесла постанову про відкриття виконавчого провадження за фактом відібрання малолітнього сина ОСОБА_10 у батька ОСОБА_6 та повернення його матері ОСОБА_8 . Цю постанову ОСОБА_6 отримав 06 лютого 2017 року.
17 та 24 лютого 2017 року в ході примусового виконання виконавчого листа
в приміщенні Вінницького клінічного обласного шкірно-венерологічного диспансеру на АДРЕСА_2 , під час вчинення виконавчих дій ОСОБА_6 умисно, з метою недопущення виконання вказаного рішення суду, перешкоджав його виконанню, добровільно не передав дитину - ОСОБА_10 його матері в присутності представників Служби у справах дітей Вінницької міської ради. При цьому він здійснював психологічний тиск на дитину, фізично утримував її та не відпускав до матері. Про цей факт державний виконавець ОСОБА_9 складала відповідні акти.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2023 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_11 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок місцевого суду без змін.
У цьому провадженні були постановлені такі судові рішення:
- вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня
2019 року, яким ОСОБА_6 засуджено за ч. 1 ст. 382 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки;
- ухвала Вінницького апеляційного суду від 05 грудня 2019 року, якою залишено без змін вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня 2019 року щодо ОСОБА_6 ;
- постанова колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 березня 2021 року, якою скасовано вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 05 грудня 2019 року щодо ОСОБА_6 і призначено новий розгляд у суді першої інстанції.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість судових рішень, просить їх скасувати, а кримінальне провадження закрити.
На обґрунтування своїх вимог засуджений посилається на неправильне застосування кримінального закону. Вважає, що суд не довів його прямого умислу на невиконання рішення суду. На думку скаржника, суд не перевірив повною мірою, чи мав він реальну можливість виконати рішення суду.
На касаційну скаргу заперечень від учасників касаційного провадження не надходило.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_5 вважав касаційну скаргу засудженого необґрунтованою та просив залишити її без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позицію прокурора, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
При цьому за правилами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Тобто касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій, і які перегляду в касаційному порядку, відповідно до вимог ст. 438 КПК України, не підлягають.
Під час розгляду касаційних скарг суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Як передбачено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, встановлених цим Кодексом, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.
За правилами ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України, на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу показань допитаної в судовому засіданні свідка ОСОБА_8 , які обґрунтовано визнав логічними, послідовними й такими, що повністю узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , а також письмових доказів, які містяться в матеріалах кримінального провадження, зміст яких детально відображено у вироку.
Так, за матеріалами кримінального провадження, свідок ОСОБА_8 в ході судового розгляду повідомила, що в жовтні 2015 року ОСОБА_6 забрав сина до себе та не повернув. Свідок неодноразово просила ОСОБА_6 повернути дитину, також зверталася до працівників поліції та до Служби у справах дітей Вінницької міської ради, однак він категорично відмовлявся повертати дитину і забороняв сину бачитися з нею, для цього батько перестав водити хлопчика до дитячого садка. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької областівід 27 січня 2017 року було вирішено відібрати малолітнього сина ОСОБА_7 у батька ОСОБА_6 та передати його матері. ОСОБА_6 добровільно відмовлявся виконувати вказане рішення, і свідок неодноразово зверталася до представників Служби у справах дітей Вінницької міської ради, до державних виконавців із проханням вжити заходів щодо передання їй сина. За місцем проживання ОСОБА_6 двері не відкривав. Після цього виконавчою службою було встановлено, що хлопчик відвідує процедури у шкірно-венерологічному диспансері, та вирішено вилучати дитину там, про що було повідомлено її та батька ОСОБА_6
17 та 24 лютого 2017 року ОСОБА_6 у приміщенні вказаного диспансеру, в присутності працівників державної виконавчої служби, працівників поліції, представника Служби у справах дітей ОСОБА_12 , працівників лікарні, під час проведення виконавчих дій поводив себе агресивно, кричав, тримав сина за руку і взагалі його не відпускав. Державний виконавець та інші учасники дії весь час роз'яснювали йому порядок передання дитини матері, намагалися переконати ОСОБА_6 повернути сина, однак він нікого не слухав. ОСОБА_12 говорила з хлопчиком, який сказав, що хоче жити разом із мамою і татом. При цьому, дитина хотіла підійти до матері та взяти в неї іграшку. Однак батько не дозволив йому цього зробити і весь час тримав його за руку. Також свідок зазначила, що із сином вона бачиться рідко, бо ОСОБА_6 не дозволяє їй приходити в гості, не відпускає сина до неї в гості, не дозволяє разом піти погуляти. Коли вона приїжджала до сина, то вони спілкуються через хвіртку в присутності батька. Хлопчик навчається в приватній закритій школі, на територію якої ОСОБА_8 не впускають, він не ходить гуляти з друзями, не відвідує гуртків, парків, виходити з дому самостійно йому забороняє батько, тому син може вийти з дому лише з ним. У ОСОБА_7 є власний мобільний телефон, проте її номер телефону заблокований, тому вона дзвонить з мобільного телефону бабусі.
Умисне невиконання засудженим судового рішення та перешкоджання в його виконанні підтвердила також державний виконавець - свідок ОСОБА_9 . Згідно з показаннями останньої, попри те, що в межах відкритого виконавчого провадження ОСОБА_6 було роз'яснено порядок виконання згаданого вище рішення та попереджено про відповідальність за його невиконання, ОСОБА_6 добровільно рішення суду не виконав, будь-яких пояснень представникам державної виконавчої служби не надав. За місцем проживання ОСОБА_6 двері не відчиняв, до будинку не впускав, чим перешкоджав виконанню рішення суду. Було встановлено, що дитина ОСОБА_7 проходить лікування у Вінницькому обласному клінічному шкірно-венерологічному диспансері та вирішено проводити виконавчі дії за місцем тимчасового перебування дитини. Було отримано у лікаря дозвіл на проведення виконавчих дій, оскільки неповнолітній ОСОБА_14 перебував у закладі лише на денному стаціонарі, мав неважке захворювання (лишай) та приходив до закладу лише для отримання певних процедур. За систематичне невиконання ОСОБА_6 рішення суду державний виконавець ОСОБА_9 складала відповідні акти, винесла попередження та накладала штрафи на обвинуваченого, однак останній на такі дії державної виконавчої служби жодним чином не реагував.
Свідок ОСОБА_12 пояснила суду, що працює у Службі у справах дітей Вінницької міської ради. Під час проведення у лікарні виконавчих дій інтереси дитини жодним чином не було порушено, вказане питання було доведено до відома лікарів та погоджено з ними, у разі заперечення хоча б одного із працівників лікарні вона як представник Служби у справах дітей, діючи виключно в інтересах дитини, одразу б припинила будь-які виконавчі дії.
17 лютого 2017 року, зайшовши до палати, яку надали працівники диспансеру для проведення виконавчих дій, усі присутні помітили агресію зі сторони ОСОБА_6 . Останній почав голосно виражатися нецензурною лайкою на їх адресу, ображав матір дитини, тримав дитину за руку та не відпускав, не дозволяв їй ні з ким спілкуватися, до матері не підпускав, забороняв відповідати на запитання матері, шарпаючи дитину за руку, закривав її собою. На систематичні вмовляння не перешкоджати виконувати рішення суду жодним чином не реагував та надалі продовжував поводити себе агресивно. Також свідок зазначала, що за дозволом ОСОБА_6 вона розмовляла з хлопчиком, який їй повідомив, що не перебуває на лікуванні постійно, а лише приходить вдень на процедури. На запитання, чи хоче ОСОБА_7 спілкуватися з матір'ю і проживати з нею, відповів: «Так». Коли хлопчик побачив матір і подарунок, який вона йому принесла, то дуже зрадів і хотів до неї підійти. Проте ОСОБА_6 не дозволив йому цього зробити.
24 лютого 2017 року під час повторної виконавчої дії ОСОБА_6 поводив себе аналогічно та не давав виконати рішення суду.
Показання свідків отримано в порядку, визначеному законом, вони є конкретними і не суперечать іншим зібраним доказам, а тому місцевий суд обґрунтовано визнав їх процесуальними джерелами доказів і правомірно поклав в основу вироку.
Водночас не залишилися без оцінки суду й показання засудженого ОСОБА_6 , який своєї вини в учиненому не визнав, при цьому не оспорював факт обізнаності щодо необхідності виконання судового рішення.
З огляду на зазначене, доводи засудженого про те, що місцевий суд не з'ясував, чи мав він реальну можливість виконати судове рішення, оскільки дитина не хотіла проживати з матір'ю, є безпідставними та спростовуються наведеними вище доказами.
Таким чином, установивши сукупність обставин, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні згідно зі ст. 91 КПК України, місцевий суд, ретельно дослідивши й зіставивши всі зібрані у кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості й достовірності, обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв'язку повною мірою доводять, що ОСОБА_6 своїми діями умисно перешкоджав виконанню рішення суду, оскільки його активні дії, які проявлялись у психологічному тиску на сина, забороні відповідати на запитання матері, забороні підходити до матері, постійне тримання дитини за руку або ж на руках, не відпускання дитини, агресивне виражання на адресу учасників виконавчого провадження, ображання нецензурними словами матері в присутності дитини, є діями, які суттєво ускладнили та в подальшому унеможливили виконання судового рішення.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, полягає в одному з таких альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об'єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь - дії (перешкоджання) чи бездіяльності (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим. Невиконання судового акта - це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб'єкт був зобов'язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.
Однією з форм (способу) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати.
Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов'язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання.
Злочин, передбачений ч. 1 ст. 382 КК України, є триваючим злочином, оскільки особа, будучи зобов'язаною рішенням суду, яке набрало законної сили, вчинити певні дії, умисно утрималася від їх учинення, тобто об'єктивна сторона злочину полягає у формі протиправної бездіяльності, яка тривала протягом певного періоду часу.
З огляду на викладене, твердження в касаційній скарзі засудженого про недоведеність наявності в нього прямого умислу на невиконання рішення суду, на думку колегії суддів, є необґрунтованими.
Отже, колегія суддів доходить висновку, що за встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин кримінального провадження дії ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 382 КК України кваліфіковано правильно. Підстав вважати, що у кримінальному провадженні було неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації дій ОСОБА_6 за зазначеною нормою КК України, про що йдеться в касаційній скарзі засудженого, колегія суддів не вбачає.
Суд апеляційної інстанції відповідно до приписів статей 370, 419 КПК України в цілому дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам, які співпадають з доводами, наведеними в касаційній скарзі засудженого, та обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги. При цьому, таких істотних порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, які б з огляду на зазначене перешкодили ухвалити законне рішення, апеляційний суд не встановив. Із цими висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, то касаційну скаргу засудженого слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 01 серпня 2023 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року стосовно засудженого ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3