справа №752/14860/23 Головуючий у 1 інстанції: Кордюкова Ж.І.
провадження №22-ц/824/12061/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
18 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,
при секретарі: Курченко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Божок Алли Олександрівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації, -
У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обгрунтовував тим, що він перебував у шлюбі з відповідачкою, який був розірваний рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 20.10.2022 по справі №466/5888/21.
Вказує, що він є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в якій зареєстрована відповідачка.
Відповідачка разом з дітьми від березня 2022 року не проживає в цій квартирі, оскільки виїхала до Республіки Польща.
Також зазначає, що відповідачка має у власності квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Тому просив визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 та зняти з зареєстрованого місця проживання синів ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Відмовлено в задоволенні решти позовних вимог.
Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1073,60 грн.
В апеляційній скарзі адвоката Божок А.О., яка діє в інтересах ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким відмовити у задоволенні заявлених вимог в повному обсязі.
Скаргу обґрунтовує тим, що під час дослідження матеріалів справи суд не звернув уваги та не вказав, що під час перебування у шлюбі сторін відповідачка від і 07.11.2016 року була позивачем зареєстрована в спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , де вони і проживали, в подальшому в цій же квартирі були зареєстровані та проживали всі разом їх діти, у відповідності до Витягу із реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб в квартирі (а.с. 48), зазначено, що в цій же квартирі були зареєстровані окрім Відповідача ще троє їх дітей:
• ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (мати) - 07.11.2016 року
• ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 - 22.02.2017 року;
• ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . -17.10.2018 року;
• ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 - 17.10.2018 року;
Також суд не зазначив, що позивач, хоча і є власником даної квартири в ній не зареєстрований та не проживає в даній квартирі, а зареєстрований у АДРЕСА_4 , хоча там також не проживає.
Тому посилання позивача в позові на те, що відповідач «вже давно не є членом родини позивача, а тому вона здійснює перешкоди у здійсненні правомочностей власника майна» - не відповідає дійсності. Та разом з тим позивачем не вказано, як саме чинить перешкоди відповідач та її сини в квартирі, в якій позивач не проживає та не зареєстрований в ній.
Також звертає увагу суду, що за відсутності відповідача Голосїівський районний суд міста Києва розглянув позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за її відсутності і без її повідомлення, як сторони по справі, про прийняте судом рішення від 20.10.2022 року по справі №466/5988/21 відповідач дізналася випадково, коли завантажила додаток "Дія" 11 листопада 2022 року. Суд ухвалив рішення про розлучення в односторонньому порядку без відома та участі відповідача, та з неправдиво викладеними фактами, що сторони "не ведуть спільного господарства", а також про забезпечення дітей позивач жодним чином не вказав.
Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності- Постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 520/7767/19 (провадження № 61- 3153св22).
Що судом зроблено не було, так як суд на неодноразову вимогу відповідача та її представника - не надав стороні по справі позовної заяви з додатками, розглянув справу за її відсутності в спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, без належних доказів та ретельного з'ясування обставин справи. Так позивач не надав суду Актів про не проживання в спірній квартирі відповідача з дітьми (мінімум 2 потрібно), не надав показів свідків про непроживання в спірній квартирі відповідача, а подав до суду ухвалу про відкриття провадження про визначення місця проживання дітей разом з матір'ю, яка необхідна відповідачу, так як вона є законним представником дітей та на теперішній час змушена перебувати за кордоном нашої держави.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Суд, в порушення норм закону приймаючи незаконне рішення про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням не взяв до уваги того, що в спірній квартирі залишаються зареєстровані малолітні діти відповідача самі, без жодного законного представника.
Також наголошено на тому, в спірній квартирі, де всі разом до повномасштабного вторгнення військ рф на територію України проживали відповідач з дітьми, діти поряд з житлом ходили до школи та в садочок, мали обслуговування у лікаря, мали гуртки та інші спортивні та розвиваючі секції, а тому за тимчасової відсутності відповідача вона хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання, у той час як при вибутті Відповідача на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання.
Зміна місця проживання в зв'язку з евакуацією дітей за кордон на період військового стану в Україні свідчить про її тимчасовий характер. При цьому суд першої інстанції не врахував, що відповідачка не перестала ставитися до спірної квартири як до місця свого постійного проживання разом зі своїми дітьми, про що вона зазначала в зверненні до суду.
Доводи позивача та суду першої інстанції про те, що наявність судового рішення про розірвання шлюбу між сторонами та те, що вона вже не є членом його родини, суд першої інстанції мав би відхилити, оскільки припинення сімейних відносин з наймачем квартири не позбавляє особу права користування займаним приміщенням.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Вказує, що представник відповідача в апеляційній скарзі зазначає наступне: «Разом з тим під час дослідження матеріалів по справі суд не звернув уваги та не вказав, що під час перебування у шлюбі сторін відповідач з 07.11.2016 була Позивачем зареєстрована в спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , де вони і проживали, в подальшому в цій же квартирі були зареєстровані та проживали всі разом їх діти.».
Відповідачка дійсно зареєстрована в квартирі за вказаною адресою. Однак, ця квартира не є спірною, а належить йому на праві особистої приватної власності. Відповідачка не проживала там весь час, починаючи від 07.11.2016 року (дати реєстрації місця проживання), а була лише зареєстрована. Більшість часу відповідачка разом із дітьми проживала у своїх батьків, а в подальшому також у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .
Представник відповідача в апеляційній скарзі зазначає наступне: «Також суд не зазначив, що позивач, хоча і є власником даної квартири, в ній не зареєстрований та не проживає в даній квартирі, а зареєстрований у АДРЕСА_4 , хоча там також не проживає. Тому посилання позивача в позові на те, що відповідач вже давно не є членом родини позивача, а тому вона здійснює перешкоди у здійсненні правомочностей власника майна не відповідає дійсності.».
Позивач дійсно не зареєстрований в даній квартирі, однак як законний власник користується нею, в тому числі проживає, хоч і не постійно. Відповідно до статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Також слід зазначити, що квартира позивача використовується для проживання його теперішньою дружиною, ОСОБА_6 , шлюб з якою було зареєстровано 16 січня 2024 року (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 ). Крім того, ОСОБА_6 від 16 січня 2024 року також там зареєстрована, що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади від 31.05.2024 № 2024/006406325.
Звертає увагу, що ухвалою суду від 10 серпня 2021 року по справі № 466/5988/21 було залишено без руху позовну заяву позивача до відповідача про розірвання шлюбу, зокрема у зв'язку з тим, що у позовній заяві не зазначено жодних засобів зв'язку відповідача, що унеможливить в подальшому повідомити останню належним чином про розгляд справи в суді.
Вказує, що він не проти, щоб діти були зареєстровані зі своєю матір'ю у її власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Крім того, цього бажає сама відповідачка. Так, ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року по справі № 466/2634/23 (провадження №2/466/1256/23) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом відповідача про визначення місця проживання дітей разом з їх матір'ю.
Представник відповідача в апеляційній скарзі зазначає наступне: «Також маємо наголосити, в спірній квартирі, де всі разом до повномасштабного вторгнення військ рф на територію України проживали відповідач з дітьми, діти поряд з житлом ходили до школи та в садочок, мали обслуговування у лікаря, мали гуртки та інші спортивні та розвиваючі секції, а тому за тимчасової відсутності відповідача вона хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання, у той час як при вибутті Відповідача на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання. Зміна місця проживання в зв'язку з евакуацією дітей за кордон на період військового стану в Україні свідчить про її тимчасовий характер. При цьому суд першої інстанції не врахував, що Відповідач не перестала ставитися до спірної квартири як до місця свого постійного проживання разом зі своїми дітьми, про що вона зазначала в зверненні до суду (а.с. 58).».
Як вже було вказано вище, до моменту виїзду за кордон відповідачка не проживала постійно в квартирі позивача. І заяви відповідача, що вона зберігає наміри відноситися до цього житла як до свого постійного місця проживання, є досить дивними з урахуванням того, що відповідачка забезпечена своїм власним житлом, яким вона може користуватися на власний розсуд, не порушуючи при цьому прав позивача і членів його сім'ї в особі дружини ОСОБА_6 , яка проживає та зареєстрована в квартирі позивача.
Крім того, згідно поданої відповідачем позовної заяви у справі № 466/2634/23 (провадження № 2/466/1256/23) відповідач насамперед бажає визначити місце проживання дітей разом з їх матір'ю не в Україні, а в Республіці Польща, що навпаки свідчить про постійний характер зміни місця проживання, а не тимчасовий, та небажання відповідача повертатися до України навіть після закінчення воєнного стану.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що шлюб між позивачем та відповідачем розірвано, вона не є членом сім'ї власника квартири, а тому втратила право користування цією квартирою. При цьому суд враховував, що відповідач має у власності іншу квартиру, а тому її право на житло не буде порушене.
Щодо вимог зняти з зареєстрованого місця проживання синів позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд зазначав, що діти відповідача є неповнолітніми особами, тому вони як члени сім'ї позивача, який є власником жилого приміщення, мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником, тобто з позивачем та дійшов висновку про відсутність підстав для зняття неповнолітніх дітей з реєстрації місця проживання в спірній квартирі, що має наслідком залишення цієї вимоги без задоволення.
Проте, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності від 24.05.2011 №626-С/КІ.
Сторони перебували в шлюбі від 26.09.2014 року, під час якого народились діти - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Встановлено, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний відповідно до рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20.10.2022 року у справі №466/5988/21, яке набрало законної сили 22.11.2022 року.
Так, ОСОБА_1 від 07.11.2016 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач є власником квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою від 25.11.2023 року №355888257.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Частиною 1 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
В силу ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК України).
Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно ч. 2 ст. 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом ст. 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права.
Як вбачається зі змісту ст. 51, 175 ЦПК України на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. Якщо позивач помилився відносно обов'язку відповідача щодо поновлення порушеного права, суд має виходити із положень ст. 51 ЦПК України та з урахуванням ч. 5 ст. 12 ЦПК України роз'яснити позивачеві право на заміну неналежного відповідача/долучення до справи співвідповідача.
Таким чином, суд, як державний орган, на який покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов'язаний визначити суб'єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено п.1 ч.1 ст.189 ЦПК України та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача(ів). Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, долучає до справи співвідповідачів у відповідності до заявленого позову, не закриваючи провадження у справі.
Сторони перебували в шлюбі від 26.09.2014, під час якого народились діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Шлюб між Позивачем та Відповідачем був розірваний відповідно до рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20.10.2022 у справі №466/5988/21, яке набрало законної сили 22.11.2022.
Відповідачка від 07.11.2016 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідач є власником квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою від 25.11.2023 №355888257.».
Разом з тим. під час дослідження матеріалів по справі суд не звернув уваги та не вказав, що під час перебування у шлюбі сторін відповідачка від 07.11.2016 була позивачем зареєстрована в спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , де вони і проживали, в подальшому в цій же квартирі були зареєстровані та проживали всі разом їх діти, у відповідності до Витягу із реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб в квартирі (а.с.48), зазначено, що в цій же квартирі були зареєстровані окрім відповідачки ще троє їх дітей:
• ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (мати) - 07.11.2016 року
• ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 - 22.02.2017 року;
• ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . -17.10.2018 року;
• ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 - 17.10.2018 року;
Також суд не зазначив, що позивач, хоча і є власником даної квартири, в ній не зареєстрований та не проживає в даній квартирі, а зареєстрований у АДРЕСА_4 , хоча там також не проживає. Тому посилання позивача в позові на те, що відповідачка «вже давно не є членом його родини, а тому вона здійснює перешкоди у здійсненні правомочностей власника майна» - не відповідає дійсності. Та разом з тим позивачем не вказано, як саме чинить перешкоди відповідач та її сини в квартирі, в якій позивач не проживає та не зареєстрований в ній.
Також, колегія суддів звертає увагу на те, Голосїівський районний суд міста Києва розглянув позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за її відсутності і без її повідомлення, як сторони по справі, і про прийняте судом рішення від 20.10.2022 року в справі №466/5988/21 відповідачка дізналася випадково, коли завантажила додаток "Дія" 11 листопада 2022 року. Суд ухвалив рішення про розлучення в односторонньому порядку без відома та участі відповідачки, та з неправдиво викладеними фактами, що сторони "не ведуть спільного господарства." Про забезпечення дітей позивач жодним чином не вказав.
Підставою визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням суд вказав:
«Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом».
В порушення норм закону суд не з'ясував причин відсутності в зареєстрованому житлі відповідачки з її трьома дітьми, а позивач ввів суд в оману, зазначивши в позові, «що вони там не проживають від березня 2022 року, так як виїхали до Республіки Польща...».
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки (частина друга статті 64 ЖК України).
Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 , як член сім'ї позивача, правомірно вселилася та зареєстрована у спірному жилому приміщенні на законних підставах разом зі своїми дітьми.
За змістом статті 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, то цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Згідно статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності- Постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 520/7767/19 (провадження № 61- 3153св22).
На неодноразову вимогу відповідачки та її представника - позивач не надав стороні по справі позовної заяви з додатками, розглянув справу за її відсутності в спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, без належних доказів та ретельного з'ясування обставин справи. Так, позивач не надав суду Актів про не проживання в спірній квартирі відповідачки з дітьми (мінімум 2 необхідно), не надав показів свідків про непроживання в спірній квартирі відповідачки, а подав до суду Ухвалу про відкриття провадження про визначення місця проживання дітей разом з матір'ю, яка необхідна відповідачці, так як вона є законним представником дітей та на теперішній час змушена перебувати за кордоном нашої держави.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
Відповідно до частин другої, третьої, четвертої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Суд, в порушення норм закону приймаючи незаконне рішення про визнання Відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням не взяв до уваги того, що в спірній квартирі залишаються зареєстровані малолітні діти Відповідача самі, без жодного законного представника.
Також, в спірній квартирі, де до повномасштабного вторгнення військ рф на територію України проживали відповідачка з дітьми, діти поряд з житлом ходили до школи та в садочок, мали обслуговування у лікаря, мали гуртки та інші спортивні та розвиваючі секції, а тому за тимчасової відсутності відповідачки вона хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання, у той час як при вибутті відповідача на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання.
Зміна місця проживання в зв'язку з евакуацією дітей за кордон на період військового стану в Україні свідчить про її тимчасовий характер. При цьому суд першої інстанції не врахував, що відповідачка не перестала ставитися до спірної квартири як до місця свого постійного проживання разом зі своїми дітьми, про що вона зазначала в зверненні до суду.
Пункт 24 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207, унеможливлює реєстрацію малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них. Малолітня дитина обов'язково повинна бути зареєстрована разом з одним з батьків. Отже, чинним законодавством України визначено, що місцем проживання дитини має бути місцем проживання її батьків або одного з них.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі №521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зроблено висновок, що: "аналіз норм статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: не проживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин не проживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2021 року в справі №203/1665/19-ц (провадження №61- 11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності".
Доводи позивача та суду першої інстанції про те, що наявність судового рішення про розірвання шлюбу між сторонами та що відповідачка вже не є членом родини позивача колегія суддів відхиляє, оскільки припинення сімейних відносин з наймачем квартири не позбавляє особу права користування займаним приміщенням.
Подібний висновок щодо застосування норм права міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 754/8540/19 (провадження № 61-10302св21).
Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
"Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві..." (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY V. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Оскільки позов пред'явлений позивачем виключно з підстав, передбачених статтями 71-72 ЖК УРСР, а саме: непроживання відповідачки в спірній квартирі без поважних причин понад 6 місяців. На обставини вибуття відповідача до іншого постійного місця проживання позивач у позовній заяві не посилався.
Згідно зі ст.129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.
За ч1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно ч.3 ст.3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно ч.ч.1, 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно з ч.ч.1-4 ст.10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Щодо сплати судового збору:
Частиною 4 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» визначено, якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог, судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог.
Так як оскаржуваним рішенням частково задоволено судом одну немайнову позовну вимогу Позивача, а саме «про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 », при подачі за яку було сплачено позивачем 1073,60 грн. (0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб) тому скаржником повинно бути сплачено судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі (1073,60 грн х 150% =) 1610,40 грн.
Таким чином, Апелянтом сплачено судовий збір за подачу апеляційної скарги в частині оскарження задоволених позовних вимог.
Відповідно до п.2 ч.1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення.
Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою:
АДРЕСА_1 та зняття із зареєстрованого місця проживання синів - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Також, в порядку ст. 141 ЦПК України, слід стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 610 грн 40 коп.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Божок Алли Олександрівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2024 року в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 та зняття із зареєстрованого місця проживання синів - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Стягнути зі ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 610 (одна тисяча шістсот десять) грн 40 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 25 червня 2024 року.
Головуючий:
Судді: