Номер провадження: 22-ц/813/3599/24
Справа № 501/497/23
Головуючий у першій інстанції Петрюченко М.І.
Доповідач Лозко Ю. П.
04.06.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу,
встановив:
08 лютого 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним вище позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь борг в розмірі 30 000 доларів США, посилаючись на те, що в січні 2022 року вона дала відповідачці у борг грошові кошти у розмірі 30000 доларів США зі строком повернення до 15 листопада 2022 року, про що ОСОБА_1 склала розписку, датовану 02 листопада 2022 року.
Взяте на себе зобов'язання з повернення коштів відповідачка не виконала та отримані у борг кошти, в обумовлений сторонами строк, не повернула.
Рішенням Іллічівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 30 000 доларів США. Вирішено питання щодо судових витрат.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2023 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
За доводами апеляційної скарги суд першої інстанції залишив поза увагою доводи скаржниці про те, що розписка від 02 листопада 2022 року була підписана нею як гарантія повернення позики коштів за розпискою датованою березнем 2022 року, що свідчить про те, що між сторонами виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв'язку з чим, підстави для стягнення боргу відсутні.
Скаржниця вважає, що складання у різний час двох боргових розписок про отримання коштів на одну ж позику без зазначення конкретної дати укладення договору позики, а також повернення оригіналів документів про особу та оригіналів правовстановлюючих документів на нерухоме майно у майбутньому можуть призвести до порушення її майнових прав, суперечить вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість, іншим моральним засадам суспільства, є недобросовісною поведінкою та зловживання зі сторони позивачки.
Посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 скаржниця зазначає, що у розписці повинно бути зазначено, що грошові кошти передаються саме у якості позики з обов'язком наступного повернення, відсутність цієї умови може бути підставою для відмови у позові до позичальника про стягнення отриманих ним коштів.
Також посилаючись на висновки щодо застосування норм ст.ст. 1046,1047 ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі №753/1349/20, від 23 грудня 2021 року у справі №501/1243/20, скаржниця зазначає, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
З розписки, долученої до позову, убачається, що її текст оформлено словесно-цифровим способом, повна інформація про дату передачі грошових коштів відсутня, що є порушенням істотних умов договору позики. Формулювання «в середині січня 2022 року» унеможливлює визначення календарного часу настання відповідної події, є незрозумілим та сумнівним. Крім того, скаржниця вважає, що у розписці не вказано порядок повернення грошових коштів, а вказівка про повернення коштів у повному обсязі до 15 листопада 2022 року, вказує лише на 13 днів, яких явно не достатньо для повернення боргу.
З огляду на викладене вище, скаржниця вважає, що між сторонами не відбулося укладення договору позики, а тому вимога позивачки про стягнення боргу не ґрунтується на вимогах законодавства та не підтверджена належними та допустимими доказами, у зв'язку з чим задоволенню не підлягає.
Крім того скаржниця зазначає, що всупереч вимогам ЦПК України, суд не розглянув та не вирішив клопотання, подане її представником про допит позивачки у якості свідка.
В судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, з підстав необґрунтованості її доводів та законності оскаржуваного рішення суду.
Відповідачка ОСОБА_1 та її представник-адвокат Шутий Є.А., будучи повідомленими належним чином про дату, час і місце розгляду справи, не з'явилися, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивачки за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
Судом першої інстанції встановлені та підтверджується матеріалами справи такі обставини.
Згідно із розпискою про отримання грошей, викладеною мовою оригіналу: «В середине января 2022 г. Кучерявая Мария Дмитриевна (паспорт НОМЕР_1 , виданный Ильичевским ГО УМВД от 29.11.1995 в Одесской области) взяла в долг у ОСОБА_2 ( НОМЕР_2 Ильичевским ГО УМВД в Одесской области) суму в долг. эквивалентную 30 000 $, беспроцентно. Обязуюсь вернуть к 15.11.2022 полностью» (а.с.18, 176).
В розписці вказано дату її складання 02.11.2022 року та вона містить підписи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , тощо.
Оригінал вказаної розписки досліджено в судовому засіданні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику, при цьому судом відхилене посилання ОСОБА_1 на те, що у жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернулась до неї з проханням підписати нову розписку про отримання грошових коштів на заміну розписки, складеної відповідачкою у березні 2022 року, оскільки ця обставина не спростовує факту написання розписки відповідачкою щодо укладання договору позики, оскільки остання не спростувала її безгрошовість.
З такими висновками суду першої інстанції, погоджується колегія суддів, з огляду на таке.
Згідно з статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (стаття 11 ЦК України).
Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18).
Із тексту апеляційної скарги, а також відзиву на позову заяву убачається, що відповідачка не оспорює факт отримання нею коштів від позивачки у борг, підписання нею особисто розписки, доданої до позову, ОСОБА_1 також під сумнів не ставить.
Відповідачкою не доведено суду, що між сторонами існують інші правовідносини, тому суд першої інстанції вірно виходив з того, що між сторонами виникли саме позикові правовідносини, з чим колегія суддів погоджується.
Як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, скаржниця посилається на те, що договір позики між нею та позивачкою не укладався, а розписка, на яку посилається остання, складена неналежним чином.
З такими доводами скаржниці, колегія суддів не погоджується, з огляду на таке.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі №6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №569/1646/14-ц (провадження №61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі №628/3909/15 (провадження №61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі №758/2418/17 (провадження №61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі №204/4341/17 (провадження №61-4389св21).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №629/5364/13-ц (провадження №61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі №205/5292/15-ц (провадження №61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі №632/2209/16 (провадження №61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі №405/8280/19 (провадження №61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі №755/16831/19 (провадження №61-17567св21).
Ураховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, про те, що 02 листопада 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 у борг грошові кошти в розмірі 30000 доларів США, які вона зобов'язувалася повернути до 15 листопада 2022 року, що підтверджується власноручно написаною ОСОБА_1 розпискою, однак кошти не повернула.
Розписка про отримання у борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже позивачкою підтверджено факт надання відповідачці в борг грошових коштів. Водночас будь-яких доказів на підтвердження обставин про повернення відповідачкою зазначених у розписці коштів матеріали справи не містять, і останньою таких суду не надано.
Судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що у жовтні 2022 року позивачка звернулась до неї з проханням підписати нову розписку про отримання коштів на заміну власноруч складеної відповідачкою розписки датованої березнем 2022 року, у зв'язку з тим, що ці доводи не спростовують сам факт укладення між сторонами договору позики та факт отримання ОСОБА_1 грошових коштів від ОСОБА_2 , та не спростовують обов'язок відповідачки щодо повернення цих коштів.
Верховний Суд України та Верховний Суд неодноразово зазначали, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг (див. постанова Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі 6-79цс14).
Як убачається з відзиву на позовну заяву, поданого ОСОБА_1 до суду першої інстанції, та апеляційної скарги, остання зазначає, що розписка від 02 листопада 2022 року була написана нею як гарантія повернення позивачці коштів за розпискою датованою березнем 2022 року, отже передача позивачкою грошових коштів у борг відповідачці передувала факту складанню розписки, відтак договір позики між сторонами є укладеним, доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами не було складено договір позики є безпідставними, зводяться до суб'єктивного тлумаченням скаржницею норм права, що регулюють спірні правовідносини.
Твердження відповідачки про те, що зміст розписки не містить конкретної дати передачі грошових коштів, що на її переконання унеможливлює визначення календарного часу настання відповідної події, є необґрунтованими, оскільки договір позики є реальним, тому розписка позичальника є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. При цьому, сама по собі інформація у тексті розписки про конкретний день (дату) передачі коштів, не має правового (юридичного) значення.
Аргументи скаржниці про те, що у розписці не визначено порядок повернення боргу не заслуговують на увагу, оскільки уклавши договір позики, сторони досягли домовленості про те, що ОСОБА_1 зобов'язалася повернути ОСОБА_2 суму боргу у повному обсязі у строк до 15 листопада 2022 року.
З урахуванням встановлених у цій справі обставин та змісту умов договору про отримання відповідачкою суми позики, колегія суддів вважає, що сторони договору на власний розсуд визначили його умови, у яких підтвердили факт передачі суми позики від позикодавця позичальнику, а тому підписуючи договір позики, відповідачка погодилася з всіма умовами договору, у тому числі щодо дати повернення отриманих нею коштів. Тому посилання скаржниці на те, що інтервал часу, який становить 13 днів є недостатнім для повернення боргу, з підстав викладених в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу.
Також безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не розглянув та не вирішив клопотання, подане представником відповідачки про опитування позивачки у якості свідка, оскільки з протоколу судового засідання від 29 червня 2023 року убачається, що зазначене вище клопотанням було предметом судового розгляду з приводу якого судом прийнято рішення про відмову у його задоволенні (а.с. 169).
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржниця.
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржницею не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Іллічівського районного суду Одеської області від 23 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 10 червня 2024 року.
Головуючий: Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова