Номер провадження: 22-ц/813/3152/24
Справа № 521/1591/23
Головуючий у першій інстанції Тополева Ю.В.
Доповідач Лозко Ю. П.
04.06.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи: Органу опіки та піклування Гайсинської міської ради Вінницької області про позбавлення батьківських прав,
встановив:
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом, у якому просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позов обґрунтовано тим, що сторони перебували у сімейних відносинах, які припинилися з 2019 року, за цей час, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька - ОСОБА_3 , яка проживає з позивачкою та знаходиться на її утриманні.
Після припинення сімейних відносин, відповідач не повідомив про те, як він буде приймати участь в житті та вихованні доньки, жодного разу не бачився з дитиною, уникаючи з нею зустрічей, не виходив на зв'язок. Відповідач не виконує батьківських обов'язків та жодним іншим способом не проявляє батьківського піклування та уваги щодо доньки, не допомагає матеріально, не забезпечує необхідним харчуванням, медичним доглядом, лікуванням, що негативно впливає на фізичний розвиток дитини, як складову виховання. Крім того, не спілкується з донькою в обсязі, необхідному для її розвитку, не надає їй доступу для культурних та інших освітніх цінностей, не сприяє засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, не створює умов для отримання нею освіти та жодним іншим способом не проявляє батьківського піклування про неї.
Позивачка дбає про доньку самостійно, займається її лікуванням, але без дозволу батька не може приймати оперативних рішень щодо лікування, виїзду за кордон тощо. Позивачка будь-яких перешкод відповідачу щодо спілкування з дитиною не чинила, неодноразово намагалася сприяти контакту між батьком та донькою, однак відповідач не виходить на зв'язок, на дзвінки та повідомлення не відповідає.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Не погодившись з оскаржуваним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
За доводами апеляційної скарги суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тим обставинам, що відповідач належним чином не виконує батьківські обов'язки з виховання та розвитку доньки, що на думку скаржниці є достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав та відповідатиме критерію виправданості та пропорційності, зважаючи на інтереси дитини.
Крім того, суд залишив поза увагою надані скаржницею докази в обґрунтування заявлених позовних вимог, які свідчать про нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками відносно дитини, так і його потенційний негативний влив на доньку.
Збереження батьківства за відповідачем може призвести до одержання ним у майбутньому майнових та особистих немайнових прав, заснованих на спорідненості із дитиною, що порушить права останньої. Крім того, без дозволу відповідача, скаржниця не може приймати оперативних рішень щодо лікування дитини, виїзду за з нею кордон.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Учасники справи будучи повідомленими належним чином, в судове засідання не з'явилися, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи суду не подавали, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване заочне рішення суду відповідає.
Судом першої інстанції встановлені та підтверджується матеріалами справи такі обставини.
Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8).
Відповідно до листа закладу дошкільної освіти «Котигорошко» с. Губник, відділу освіти, Гайсинської міської ради від 01 вересня 2022 року №14, ОСОБА_3 , яка проживає в АДРЕСА_1 , відвідує заклад дошкільної освіти «Котигорошко» с. Губник з 01 вересня 2021 року. До дитячого закладу дитину супроводжувала, цікавилася її перебуванням, вихованням та розвитком у освітньому закладі лише матір ОСОБА_1 (а.с. 9).
З листа Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги Гайсинської міської ради» №284 від 30 серпня 2022 року, серед іншого, убачається, що ОСОБА_3 задекларована у сімейного лікаря ОСОБА_4 Батько не приводив дитину до лікарні. На прийом приходила дитина з матір'ю. Основна кількість прийомів у сімейного лікаря ОСОБА_3 , обумовлена профілактичною метою - проведення щеплень. При хворобі дитини мати зверталася до лікаря у зв'язку з чим були поставлені діагнози: ГРВІ, аденоїдит (а.с. 10).
З довідки Губницького старостинського округу №102 від 22 березня 2023 року убачається, що ОСОБА_1 та її дочка ОСОБА_3 , 2018 року народження зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але на території старостинського округу не проживають. За наявною інформацією на цей час проживають за межами України (а.с. 29).
Відповідно до листа виконавчого комітету Гайсинської міської ради від 23 березня 2023 року №022-08/022-17-507 сторони у справі не проживають на території громади, що перешкодило органу опіки та піклування Гайсинської міської ради надати висновок про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 (а.с. 42).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять висновку про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітньої ОСОБА_3 , також, відсутні відомості про застосування до відповідача заходів попередження та впливу про необхідність змінити ставлення до дитини, а позивачкою не доведено суду, що поведінка відповідача відносно дитини є свідомим нехтуванням батьківськими обов'язками, не доведено та не надано суду достатніх доказів, в чому полягає захист інтересів дитини, шляхом саме позбавлення відповідача батьківських прав, як і не надано доказів, які б беззаперечно свідчили про умисне ухилення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов'язків відносно малолітньої доньки, при цьому надані позивачкою скріншоти з переписки сторін, не свідчать про те, що відповідач не бажає спілкуватись з дочкою, тому суд дійшов висновку про відсутність у справі доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов'язками, які б свідчили про злісне ухилення останнього від виховання доньки і як наслідок необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення його батьківських прав.
З такими висновками суду першої інстанції, погоджується колегія суддів, з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд з такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров'я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У частині першій статті 9 зазначеної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України "Про охорону дитинства").
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені статтею 150 СК України.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частини дев'ята-десята статті 7 СК України).
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 , як на підставу для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 посилалася на те, що останній не виконує своїх батьківських обов'язків та жодним іншим способом не проявляє батьківського піклування та уваги відносно малолітньої доньки, не допомагає матеріально, не забезпечує усім необхідним для повноцінного та гармонійного розвитку та лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток, як складову виховання.
Отже правовою підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, позивачка визначає пункт 2 частини першої статті 164 СК України.
Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення й розвитку; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до дитини та її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти тощо.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків, викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі №686/16892/20, від 03 серпня 2022 року у справі №306/7/20, від 07 грудня 2022 року у справі №562/2695/20, від 11 січня 2023 року у справі №461/7447/17, від 06 вересня 2023 року у справі №545/560/21.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України" (заява №10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
У рішенні від 10 вересня 2019 року у справі "Странд Лоббен та інші проти Норвегії" (заява №37283/13) Європейський суд з прав людини підкреслював, що взаємна радість, яку діти та батьки отримують у суспільстві один від одного, є основним елементом сімейного життя, і заходи держав-відповідачів, що перешкоджають цьому, рівносильні втручанню у право, гарантоване статтею 8 Конвенції. У випадках, коли відповідні інтереси дитини суперечать інтересам батьків, стаття 8 Конвенції вимагає, щоб органи влади держав-відповідачів встановлювали справедливий баланс цих інтересів і при встановленні балансу особливе значення надавалося найкращим інтересам дитини, які в залежності від свого характеру та важливості можуть переважати інтереси батьків. Як правило, найкращі інтереси дитини вимагають, з одного боку, щоб зв'язки дитини з її сім'єю підтримувалися, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною для життя та розвитку дитини, оскільки порушення сімейних зв'язків означає від'єднання дитини від її коріння. З цього слідує, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише за вкрай виняткових обставин і що має бути зроблено все для збереження особистих відносин та відновлення сім'ї.
За загальним правилом, доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 18 лютого 2021 року у справі №645/920/19, від 07 лютого 2022 року у справі №759/3554/20, від 12 лютого 2024 року у справі №202/1931/22).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої доньки, оскільки відповідачу не виносилися попередження про неналежне виконання батьківських обов'язків і його поведінка не була предметом розгляду компетентних органів.
Позивачкою не надано належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача щодо умисного ухилення від виконання батьківських обов'язків, як і не доведено, що інтереси малолітньої дитини потребують позбавлення батька батьківських прав щодо неї.
Позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
Колегія суддів зауважує, що позивачка не довела суду, яка реальна мета має бути досягнута шляхом позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, як це змінить існуючу ситуацію на кращу і сприятиме захисту інтересів малолітньої дитини.
Доводи скаржниці про те, що без дозволу батька вона не може приймати оперативних рішень щодо лікування дитини є недоведеними, оскільки позивачкою не надано доказів того, що перешкодою у прийнятті невідкладених заходів з лікування дитини, якщо такі взагалі існували, були зумовлені відсутністю згоди батька на вжиття таких заходів. З листа, наданого закладом охорони здоров'я, який додано до позову, не убачається, що у зв'язку зі станом здоров'я дитини, позивачка була вимушена приймати оперативні рішення щодо її лікування.
Твердження скаржниці про те, що без дозволу батька дитини, вона не може прийняти рішення про виїзд дитини за кордон не заслуговують на увагу.
Відповідно до п.2-3 постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 «Про затвердження правил перетинання державного кордону громадянами України» виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. При цьому в разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану рішення щодо надання дозволу на виїзд за межі України особі чоловічої статі, яка супроводжує дитину, яка не досягла 16-річного віку, приймається з урахуванням приналежності супроводжуючої особи до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації, за наявності у неї підтвердних документів.
Отже у разі перетинання дитиною кордону у супроводі одного з батьків, нотаріально посвідчена згода другого з батьків не вимагається, тому твердження скаржниці про те, що вона позбавлена можливості самостійно (без батька дитини) приймати рішення про виїзд дитини за кордон позбавлені правового обґрунтування.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржниця.
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржницею не надано.
Порушень судом норм матеріального та процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування заочного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване заочне рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 10 червня 2024 року.
Головуючий: Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова