14 червня 2024 року
м. Київ
справа № 448/1715/17
провадження № 61-7502ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Фаловської І. М.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкарупська-Баранова Наталія Богданівна, на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Яксманицький Роман Степанович, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Матвєєва Юлія Володимирівна, про визнання заповіту недійсним,
Короткий зміст вимог заяви
У 2018 році ОСОБА_1 звернулася до суду з уточненим в подальшому позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Яксманицький Р. С., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Матвєєва Ю. В., про визнання заповіту недійсним.
Позивач, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просила визнати недійсним заповіт, складений 16 січня 2014 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєвою Ю. В. за реєстровим № 17.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 - мати позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 .
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 стало відомо, що в матеріалах спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 , міститься заповіт від 16 січня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєвою Ю. В. за реєстровим № 17.
Згідно із заповітом, ОСОБА_3 заповідає усе своє майно дочці ОСОБА_2 .
Заповіт на прохання ОСОБА_3 записаний нотаріусом зі слів заповідача за допомогою загальноприйнятих технічних засобів; заповіт складено та посвідчено за викликом нотаріуса за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із хворобою та похилим віком заповідача; заповіт підписано за ОСОБА_3 на її прохання ОСОБА_4 ; заповіт зачитаний у голос свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у зв'язку із похилим віком та слабким зором ОСОБА_3 .
Позивач вказує, що заповідач ОСОБА_3 не мала фізичних вад та хвороб, які б перешкоджали їй самостійно підписати заповіт, похилий вік та слабкий зір не є підставою для підписання заповіту іншою особою; із оспорюваного заповіту вбачається, що він посвідчений при свідках у порядку, визначеному статтею 1253 ЦК України, оскільки ОСОБА_3 через хворобу не могла «особисто прочитати заповіту вголос», однак під час посвідчення заповіту нотаріусом порушено порядок його посвідчення: нотаріус не зачитував заповіт ОСОБА_3 перед його підписанням, а свідки не зачитували заповіт після його посвідчення; заповіт не містить відомостей про те, що свідки читали заповіт після його підписання від імені ОСОБА_3 ; із заповіту не вбачається відомостей про особу яка його підписала замість ОСОБА_3 , що також є серйозним дефектом форми заповіту.
Позивач вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача ОСОБА_3 не відповідало її волі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заповіт, який складений 16 січня 2014 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєвою Ю. В. за реєстровим № 17, є законним. ОСОБА_3 в силу фізичних вад (поганого, слабкого зору, похилого віку), про що зазначено у заповіті, не могла самостійно підписати заповіт, а тому він був підписаний ОСОБА_4 у присутності двох свідків, що відповідає встановленому порядку посвідчення заповіту. Оскаржуваний заповіт за формою, порядком його посвідчення та відображення дійсного волевиявлення заповідача відповідає вимогам закону.
Постановою Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заповіт є законним, оскільки ОСОБА_3 в силу фізичних вад (поганого зору), про що зазначено у заповіті, не могла самостійно підписати заповіт, а тому він був підписаний ОСОБА_4 у присутності двох свідків, що відповідає встановленому порядку посвідчення заповіту.
Твердження ОСОБА_1 про те, що в матеріалах справи відсутні будь-які медичні документи, на підставі яких виявлені будь-які захворювання ОСОБА_3 є безпідставними, оскільки аналіз частини четвертої статті 207, статей 1247, 1248, 1253 ЦК України, глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України свідчить про те, що наявність підстав для підписання заповіту іншою, ніж заповідач особою, а також для посвідчення заповіту при свідках, якщо заповідач не може сам прочитати заповіт, може доводитись в суді не лише медичними документами про стан здоров'я заповідача, а й іншими доказами. У цій справі такими доказами є показання свідків та пояснення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Матвєєвої Ю. В., яка посвідчувала оспорюваний заповіт.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, та підстави оскарження
22 травня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкарупська-Баранова Н. Б., через підсистему «Електронний Суд» направила до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Згідно із частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У касаційній скарзі підставою касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Заявник посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц.
Щодо строку на касаційне оскарження судових рішень
У касаційній скарзі заявник просить поновити строк на касаційне оскарження рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року касаційну скаргу було залишено без руху та надано для усунення недоліків строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали, а саме, запропоновано направити на адресу касаційного суду заяву про поновлення строку на касаційне оскарження із наведеними причинами пропуску такого строку та доказами на їх підтвердження в оригіналах чи належним чином завірені їх копії, з приводу направлення та отримання копії постанови суду апеляційної інстанції (наприклад: довідка суду апеляційної інстанції про направлення судової кореспонденції, довідка суду першої інстанції про дату отримання судового рішення, копію рекомендованого зворотного повідомлення про вручення судової кореспонденції тощо).
Вимоги ухвали Верховного Суду від 30 травня 2024 року заявник виконав.
Згідно із частиною першою статті 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними (частина перша статті 127 ЦПК України).
Клопотання ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскільки постанова суду апеляційної інстанції прийнята 19 березня 2024 року, повний текст складено 22 березня 2024 року. Копію постанови Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року ОСОБА_1 отримала 24 квітня 2024 року, що підтверджується копією розписки про вручення судового рішення та листом Мостиського районного суду Львівської області від 03 червня 2024 року № 448/1715/3870/17. Касаційну скаргу заявник направила до Верховного Суду 22 травня 2024 року, тобто протягом тридцяти днів з дня вручення їй судового рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами.
Судовим розглядом встановлено, що 29 січня 2009 року секретарем Балицької сільської ради Мостиського району Львівської області Бобко Д. В. посвідчено заповіт ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки с. Новосілки Мостиського району Львівської області, згідно із яким, заповідач усе своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі на що вона ( ОСОБА_3 ) за законом матиме право, заповіла своїй дочці - ОСОБА_1 .
16 січня 2014 року приватний нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєва Ю. В. посвідчила заповіт ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно із змістом якого, заповідач усе своє майно, де б воно не було і на що вона ( ОСОБА_3 ) за законом матиме право, заповіла своїй дочці - ОСОБА_2 .
Із заповіту вбачається, що 16 січня 2014 року при посвідченні заповіту ОСОБА_3 були присутні свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які поставили на ньому свої підписи, а також за дорученням ОСОБА_3 та в її присутності заповіт підписала ОСОБА_4 .
У заповіті зазначено причини, у зв'язку із якими заповіт не міг бути підписаний заповідачем та чому його посвідчення відбувалось при свідках.
У зв'язку із похилим віком та слабким зором ОСОБА_3 , за її дорученням, у її ( ОСОБА_3 ) присутності та у присутності нотаріуса текст заповіту підписано ОСОБА_4 . У зв'язку із тим, що ОСОБА_3 не могла особисто прочитати текст заповіту уголос, за її дорученням, в її ( ОСОБА_3 ) присутності та в присутності нотаріуса текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
У тексті заповіту зазначені відомості про осіб, які були свідками при посвідченні вказаного заповіту; містяться вказівки про встановлення нотаріусом осіб свідків та особи, яка підписала заповіт від імені заповідача ОСОБА_3 , а також про перевірку їх дієздатності.
Заповіт ОСОБА_3 зареєстровано 16 січня 2014 року у Спадковому реєстрі за номером - 55607184.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Приватний нотаріус Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Яксманицький Р. С. завів спадкову справу № 562/2017 після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Із заявами про прийняття спадщини 18 липня 2017 року звернулася дочка ОСОБА_2 та 29 вересня 2017 року - дочка ОСОБА_1 .
Ухвалою Мостиського районного суду Львівської області від 12 вересня 2018 року за клопотанням ОСОБА_1 витребувано у приватного нотаріуса Мостиського районного нотаріального округу Яксманицького Р. С. належним чином завірену копію спадкової справи, заведеної після смерті - ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Також, суд першої інстанції викликав у судове засідання приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Матвєєву Ю. В., яка посвідчила заповіт, та свідків, які були присутні при складенні та посвідченні заповіту - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , які підтвердили, що волевиявлення заповідача ОСОБА_3 було вільним та без будь-якого примусу, зміст заповіт зачитувався уголос ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , нотаріус роз'яснювала ОСОБА_3 текст заповіту, заповідач погодилась із його змістом.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Відповідно до частин першої, другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18)).
Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому право фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).
Відповідно до статей 1247, 1248 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Згідно із частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно зі статтею 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складення тощо).
Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 березня 2024 року у справі № 697/2663/19.
Суди встановили, що ОСОБА_1 у зв'язку із фізичним станом, а саме, через поганий зір та тремтіння рук, не могла прочитати та підписати заповіт, тому за її дорученням заповіт підписала ОСОБА_4 , також заповіт посвідчено у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Порушень щодо його форми та порядку посвідчення заповіту суди не виявили.
Також судом не було встановлено, що заповіт не відповідав внутрішній волі заповідача.
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок, що при складанні і посвідченні заповіту не було порушено вимог щодо форми і посвідчення заповіту, волевиявлення заповідача було вільним, заповідач усвідомлював наслідки своїх дій, а тому правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 .
Із вказаними висновками погоджується і Верховний Суд.
Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц, оскільки висновки у цій справі, і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Касаційна скарга не має обґрунтованих посилань на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а зводиться до незгоди заявника з ухваленими судовими рішеннями, законність та обґрунтованість яких доводами касаційної скарги не спростована.
З огляду на викладене у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою, а правильне застосовування судами попередніх інстанцій норм матеріального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкарупська-Баранова Наталія Богданівна, на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 20 березня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Мостиського районного нотаріального округу Львівської області Яксманицький Роман Степанович, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Матвєєва Юлія Володимирівна, про визнання заповіту недійсним.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
А. С. Олійник
І. М. Фаловська