Справа № 759/26198/21 Головуючий у суді І інстанції Єросова І.Ю.
Провадження № 22-ц/824/2162/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
21 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року у справі за позовом комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У листопаді 2021 року КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» звернулось до суду першої інстанції з вказаним позовом, посилаючись на те, що власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та споживачем послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води є ОСОБА_1 .
Проте відповідач своєчасно не сплачував за спожиті послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, в результаті чого утворилась заборгованість. Розрахунок заборгованості за послуги з централізованого опалення і централізованого постачання гарячої води здійснюється за тарифами, які закріплені Розпорядженнями КМДА, інформація про які є загальнодоступною та загальновідомим фактом, офіційно опублікована (перелік розпоряджень додається).
Отже, відповідач зобов'язаний оплатити спожиті послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, а позивач має право вимагати від відповідача виконання обов'язку щодо оплати наданих послуг.
На підставі викладеного в позові, КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» просило суд першої інстанції стягнути з відповідача заборгованість за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 20 778,40 грн, заборгованість за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого постачання гарячої води у розмірі 19 874,14 грн, заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 18323,67 грн, заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року послуги з централізованого постачання гарячої води у розмірі 26 873,07 грн, витрати пов'язані з отриманням інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у розмірі 33,00 грн, а також судовий збір у розмірі 2270,00 грн.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 січня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» заборгованість за спожиті з листопада 2018 року по березень 2019 року послуги з централізованого опалення у розмірі 6 306,72 грн та централізованого постачання гарячої води у розмірі 3 712,13 грн, заборгованість за спожиті з квітня 2019 року по липень 2021 року послуги з централізованого опалення у розмірі 7 958,07 грн, послуги з централізованого постачання гарячої води у розмірі 15 337,96 грн, судовий збір у розмірі 880,76 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що споживач має здійснювати оплату за комунальні послуги щомісячно не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим. Якщо інше не встановлено договором, тобто з 21 числа кожного місяця починається період прострочення оплати наданих у попередньому місяці послуг, отже і перебіг позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу.
Пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання коронавірусної хвороби, строки, визначені ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу продовжуються на строк дії такого карантину. Тобто строк позовної давності продовжено на строк дії карантину починаючи з березня 2017 року. Таким чином, строк позовної давності позивачем не було пропущено в частині вимог про стягнення з відповідача заборгованості з березня 2017 року по серпень 2021 року.
Щодо заборгованості за період з 01 квітня 2019 року по 01 серпень 2021 року, вказує, що заборгованість за спожиті з 01 квітня 2019 року по 01 серпня 2021 року послуги з централізованого опалення становить 11 761,57 грн (18 323,67 грн - 6 562,10 грн = 11 761,57 грн) та з централізованого постачання гарячої води становить 23 009,49 грн (26 873,07 грн - 3 863,58 грн = 23009,49 грн).
Просить суд прийняти до уваги, що оскаржуваним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 є споживачем послуг та власником 2/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 починаючи з 12 квітня 2019 року.
Разом з тим, судом ухвалено в рішенні стягнути заборгованість за централізоване опалення в розмірі 7 958,07 грн та за централізоване постачання гарячої води в розмірі 15 337,96 грн.
З урахуванням часу набуття квартири у власність ОСОБА_1 та розміру його частки у власності на вказану квартиру, з нього слід стягнути заборгованість за спожиті централізоване опалення в розмірі 7 841,06 грн та за централізоване постачання гарячої води в розмірі 15 339,66 грн.
На підставі викладеного в апеляційній скарзі, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь позивача за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 20 778,40 грн; заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого постачання гарячої води у розмірі 19 874,14 грн; заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року по 01 квітня 2019 року послуги з централізованого опалення у розмірі 6 562,10 грн; заборгованість за спожиті з 01 травня 2018 року по 01 квітня 2019 року послуги з централізованого постачання гарячої води у розмірі 3 863,58 грн; заборгованість за спожиті з 01 квітня 2019 року по 01 серпня 2021 року послуги з централізованого опалення в розмірі 7 841,06 грн; заборгованість за спожиті з 01 квітня 2019 року по 01 серпня 2021 року послуги з централізованого постачання гарячої води в розмірі 15 339,66 грн.
В порядку визначеному статті 360 ЦПК України, на адресу Київського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу КП виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО» від ОСОБА_1 не надходив.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований і проживає з 1995 року ОСОБА_1 .
Починаючи з 12 квітня 2019 року ОСОБА_1 є власником 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 .
11 жовтня 2018 року між ПАТ «Київенерго» та КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» було укладено Договір № 602-18 про відступлення права вимоги, за яким ПАТ «Київенерго» відступило право вимоги, а КП «Київтеплоенерго» набуло право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців, щодо виконання ними грошових зобов'язань перед Кредитором з оплати спожитих до 01 травня 2018 року послуг з - централізованого опалення та гарячого водопостачання станом на 01 серпня 2018 року з урахуванням оплат, що отримані Кредитором за період з 01 серпня 2018 року до дати укладення цього договору.
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27 грудня 2017 року № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 21 вересня 2001 року, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», відання майно комунальної власності територіальної громади м. Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго Святошинського району м. Києва». За розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 квітня 2018 року № 591 КП «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам, а отже з 01 травня 2018 року надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води здійснює КП «Київтеплоенерго».
На виконання вимог Закону України «Про житлово-комунальні послуги» КП «Київтеплоенерго» підготовлено та опубліковано договір про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води в газеті «Хрещатик» від 28 березня 2018 року №34 (5085). Зміст зазначеного договору відповідає змісту типового договору затвердженого Правилами. Такі договори є договорами приєднання, а отже може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона може запропонувати свої умови.
Підключення будинку до мереж централізованого опалення та/або постачання гарячої води свідчить про надання послуг позивачем.
Відповідач від мереж централізованого опалення та/або постачання гарячої води у встановленому чиним законодавством порядку не відмовлявся (не відключався).
Виходячи з вищезазначеного суд зробив висновок, що виникнення цивільних прав та обов'язків, підтверджується діями сторін: постачальник надає послуги з централізованого опалення та постачає гарячу воду, надсилає споживачу платіжні документи (рахунки) на оплату таких послуг, а споживач має здійснювати оплату встановлених рахунків.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що спливла позовна давність до вимог позивача про стягнення заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги централізованого опалення у розмірі 20 778,40 грн та централізованого постачання гарячої води у розмірі 19 874,14 грн.
Позивач звернувся до суду 16 листопада 2021 року, тобто застосований строк позовної давності не розповсюджується на відносини, що виникли з 16 листопада 2018 року по 16 листопада 2021 року.
Щодо вимог про стягнення з відповідача заборгованості за спожиті з 01 травня 2018 року послуги централізованого опалення у розмірі 18 323,67 грн та централізованого постачання гарячої води у розмірі 26 873,07 грн суд враховує: 1) застосований строк позовної давності; 2) період з листопада 2018 року по березень 2019 року за який ОСОБА_1 був користувачем послуг централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води; 3) час набуття квартири у власність ОСОБА_1 ; 4) розмір його частки щодо власності на вказану квартиру, де утворилась заборгованість.
З проведених судом розрахунків вбачається наявність за відповідачем як користувачем послуг заборгованості за період з листопада 2018 року по березень 2019 року за послугами централізованого опалення у розмірі 6 306,72 грн та централізованого постачання гарячої води у розмірі 3 712,13 грн. А також заборгованість за відповідачем як власником 2/3 частини квартири за період з квітня 2019 року по липень 2021 року за послугами централізованого опалення у розмірі 7 958,07 грн та централізованого постачання гарячої води у розмірі 15 337,96 грн.
Повно та всебічно дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції виходячи з такого.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, дотримався вищевказаних вимог чинного цивільного процесуального законодавства, наддав належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам.
Між сторонами виникли правовідносини, які регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, чинної на час виникнення спірних правовідносин (далі - Правила).
Статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року (тут і далі в редакції Закону, чинної на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Згідно із частиною першою статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються, зокрема, на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної та гарячої води, послуг з водовідведення, що укладається виконавцем із споживачем - фізичною особою, яка не є суб'єктом господарювання, є договором приєднання.
Статтею 714 ЦК України передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
Відповідно до пункту 8 Правил послуги надаються споживачу згідно з договором, що оформлюється на основі типового договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.
За змістом статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Згідно частини другої статті 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно з частиною першою статті 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до частин першої, другої статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Отже, за змістом даних норм відповідь особи про прийняття пропозиції укласти договір - акцепт повинен бути повним і беззастережним. В такому випадку особа, яка зробила пропозицію укласти договір (оферту), у разі беззастережного акцепту цієї пропозиції його адресатом, автоматично стає стороною в договірному зобов'язанні.
За загальним правилом мовчання не є акцептом, якщо інше не випливає із закону, звичаю ділового обороту або з колишніх ділових відносин сторін. Мовчання можна вважати акцептом лише тоді, коли це прямо передбачено договором або законом.
Зокрема, згідно статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму вчинення правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Водночас за частиною третьої статті 205 ЦК України мовчання, як форма вираження волі сторони до вчинення правочину, може мати місце у випадках, встановлених договором або законом.
Закон України «Про житлово-комунальні послуги» покладає на споживача обов'язок укласти договір про надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору, та оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункти 1 і 5 частини третьої статті 20 Закону).
Наведені приписи закону свідчать про обов'язковість договору про надання житлово-комунальних послуг для споживача та неможливість останнього відмовитись від укладання договору, а сам договір є укладеним з моменту, коли споживач акцептував пропозицію офертанта повністю та без застережень або у вигляді конклюдентних дій прийняв оферту, або за умови передбачення такого у договорі або законі не висловив заперечень проти договору у формі мовчання.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 646/834/17, де скасовуючи судові рішення про відмову у стягненні боргу за надані комунальні послуги та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, Верховний Суд зазначив, що надавач послуг опублікував в газеті у якості пропозиції (оферти) для підписання споживачами публічний договір про надання комунальних послуг, а тому з огляду на те, що відповідач протягом місяця з дня публікації не направив свою письмову відмову укласти договір, то він вважається таким, що прийняв пропозицію позивача про укладення договору. При цьому Верховний Суд керувався тим, що на фізичних осіб покладено законодавчий обов'язок укласти договір та вносити плату за користування послугами, а тому у випадку відсутності прийняття оферти шляхом погодження на укладання договору про надання послуг або конклюдентних дій, які свідчать про прийняття пропозиції, таке прийняття може бути також у вигляді мовчання.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач на підставі договору про відступлення права вимоги (цесії) № 602-18 від 11 жовтня 2018, прийняв право вимоги до відповідача з оплати спожитих до 01 травня 2018 року послуг з централізованого опалення та/або з централізованого постачання гарячої води у розмірі 65879,04 грн.
Відповідно до п. 3.4.2 договору новий кредитор має право на отримання замість кредитора від споживачів, визначених у Додатку № 1 та/або Додатку № 2 до Договору цесії сплати заборгованості.
Позивач надав докази про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води у період до 01 травня 2018 року, з 01 травня 2018 року по 31 серпня 2021 року, (розрахунок заборгованості, витяг з договору відступлення права вимоги, акт про зміну приладів комерційного обліку споживача, акти про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи, відомості реєстрації параметрів теплоспоживання, відомості обліку, корінці наряду), чим встановлено факт надання послуг, в той же час відповідач не надав доказів про оплату послуг, що надавалися у визначений період, не запропонував альтернативний розрахунок заборгованості.
При розгляді такої категорії спорів слід також враховувати правовий висновок, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року Верховного Суду України при розгляді справи № 6-2951цс15, предметом якої був спір про стягнення боргу за надані комунальні послуги, відповідно до якого, хоча у частині першій статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» зазначено, що відносини між учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 вказаного Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов'язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи № 6-2951цс15 (пункти 19-20).
Такі ж висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц та від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16 щодо обов'язковості сплати комунальних послуг незалежно від наявності договору.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до статті 67 ЖК Української РСР плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Статтями 20, 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначені права та обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов'язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 32 цього Закону плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 30 Правил передбачено що споживач зобов'язаний оплачувати послуги в установлені договором строки та дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг.
Згідно з статтями 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості.
Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якими вони фактично користувалися ними. При цьому наявність чи відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, щодо законності рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за надані та спожиті послуги до 01 травня 2018 року, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання з оплати наданих послуг є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення заборгованості виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Разом з тим, набуття права грошової вимоги внаслідок укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) ніяким чином не впливає на початок відліку строку позовної давності, оскільки відповідно до статті 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синоніми: «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності щодо стягнення заборгованості, дає підстави для висновку, що за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання певного виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Як вбачається з матеріалів справи позивач з вказаним позовом звернувся до суду першої інстанції у листопаді 2021 року. Отже позовні вимоги можуть бути задоволені лише за період, який розпочався за три роки до подачі позову, а саме з листопада 2018 року до листопада 2021року.
Отже суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги до листопада 2018 року не підлягають задоволенню за спливом позовної давності. Тобто позовні вимоги про стягнення заборгованості за спожиті до 01 травня 2018 року послуги з централізованого опалення у розмірі 20 778,40 грн та за послуги централізованого теплопостачання у розмірі 19 874,14 грн заявлені поза межами позовної давності.
Також суд першої інстанції обґрунтовано застосував позовну давність до вимог, які були пред'явлені за період з 01 травня 2018 року по листопад 2018 року.
Щодо доводів КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго» про відсутність підстав для застосування строків позовної давності, тому, що на момент звернення до суду з позовом діяли карантинні обмеження спричинені коронавірусною хворобою, а тому строки було подовжено згідно рішень уряду, колегія суддів з ними не погоджується.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням корона вірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19», із подальшими змінами, на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року до 31 липня 2020 року, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, враховуючи зміни, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року № 500.
Дію карантину, встановленого цією постановою, продовжено з 1 серпня до 19 грудня 2020 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641, враховуючи зміни, внесені постановами Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2020 року № 760, від 13 жовтня 2020 року № 956, від 9 грудня 2020 року № 1236.
В подальшому, дію карантину, встановленого цією постановою, продовжено з 19 грудня 2020 року до 31 серпня 2022 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236, враховуючи зміни, внесені постановами Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 червня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630.
При цьому, Законом України № 731-ІХ від 18 червня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби (COVID-19)»), до 06 серпня 2020 року були продовжені саме процесуальні строки, визначені ЦПК України. Натомість строки, визначені пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, зокрема строки визначені нормами матеріального права - статтями 257 і 258 ЦК України, таких змін та (або) обмежень вищевказаним Законом не зазнали і, відповідно, вважаються продовженими і на час розгляду цієї справи апеляційним судом.
Таким чином, викладені доводи КП ВО Київради (КМДА) «Київтеплоенерго», щодо відсутності підстав застосування строків позовної давності не знайшли свого підтвердження.
Інші доводи апеляційної скарги щодо неправильно зробленого судом першої інстанції розрахунку заборгованості також перевірені судом апеляційної інстанції. Проте ці доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, відсутні підстави для розподілу витрат на стадії апеляційного провадження відповідно до статей 141, 382 ЦПК України.
Зважаючи на положення частини третьої статті 389 ЦПК України, судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 січня 2023 року в даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.О. Писана
Д.О. Таргоній