24.06.2024 року м.Дніпро Справа № 908/1111/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Кощеєва І.М. (доповідач)
суддів: Чус О.В., Дарміна М.О..
розглянувши у порядку письмового провадження
без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП”
на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р.
(суддя Дроздова С.С., м. Запоріжжя, повний текст рішення складено 06.12.2023р.) у справі
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” (69005 м. Запоріжжя, пр. Соборний, 160, приміщення 17.1; поштова адреса: 69005 м. Запоріжжя, пр. Соборний, 160, а/с 17, ідентифікаційний код юридичної особи 41932936)
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Герасімова Анатолія Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю “МАДЕРА ДЕВЕЛОПМЕНТ” (01021 м. Київ, вул. Грушевського Михайла, буд. 9-Б, інше приміщення Д7-1Б, ідентифікаційний код юридичної особи 41419790)
про стягнення 217 061 грн 30 коп.
1. Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до Фізичної особи-підприємця Герасімова Анатолія Олександровича, про стягнення 209 751 грн 30 коп. основного боргу, 7 310 грн 00 коп. 3 % річних.
2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. у справі № 908/1111/23 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вказаним рішення суду, 09.01.2024р. Товариство з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. у справі № 908/1111/23 повністю і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Позивача повністю.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник посилається на те, що доводи Позивача не були враховані судом першої інстанції.
Зокрема, Скаржник вказує на те, що відповідно до п. 14.2. Договору суборенди, в усіх випадках, коли письмова форма для повідомлення, пов'язаного з виконанням цього Договору, не є обов'язковою, Сторони мають право надіслати електронне повідомлення на наступні адреси електронної пошти: E-mail Суборендаря: sa Іон. і nebe І.boonvg;gmail.com.Керуючись даним пунктом, Позивачем була направлена претензія на електрону адресу Відповідача (Суборендаря), проте у відповідь на неї ніякої відповіді від Відповідача не надходило.
Скаржник також вказує на те, що до закриття підготовчого провадження по справі, ним було надано до суду додаткові пояснення, проте вказані пояснення позивача та додані до них документи не були прийняті судом, що на думку Скаржника, порушило його права, як Позивача, та порушено принцип змагальності сторін.
Скаржник також зауважує на тому, що судом першої інстанції не прийнято до уваги подані Позивачем заперечення на пояснення Відповідача щодо розшифрування нарахованих комунальних послуг, із зазначенням сум нарахування за січень і за лютий 2022р..
Скаржник також вважає висновок суду першої інстанції про припинення строку дії договору з 01.09.2021р. помилковим, оскільки відповідно до п.3.2. Договору суборенди, строк суборенди відповідно до умов цього Договору та в межах строку його дії встановлюється: з моменту підписання Сторонами Акту приймання-передачі Об'єкта суборенди у користування до моменту підписання Сторонами Акту повернення Об'єкта суборенди (дати підписання зазначених актів входять до строку суборенди). При цьому, Акт повернення Об'єкта суборенди підписаний не був. У зв'язку з відсутністю заперечень зі сторони Орендаря (Позивача), договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Про це, на думку Скаржника, свідчить той факт, що у період з 01.09.2021р. но 28.02.2022р. Сторони продовжували виконувати свої обов'язки згідно укладеного Договору суборенди. Договір припинив свою дію у зв'язку з початком повномасштабних бойових дій в місті Маріуполь. А сам факт припинення оплати по даному договору виник в січні 2022 року, тобто до 28.02.2022р..
Скаржник вважає, що висновки суду першої інстанції про те, що за відсутності доказів факту наданння/отриманння та розміру отриманої (спожитої) орендарем відповідної послуги обов'язок з її оплати не виникає, зроблені помилково, оскільки, на думку Скаржника, підписуючи договір Відповідач, надавав згоду на те, що під час дії даного договору йому будуть надаватися комунальні послуги, за які він зобов'язувався сплачувати в порядку, передбаченому в договорі. В тому числі і оплачувати комунальні послуги, нараховані в рамках даного договору. Тобто, на думку Скаржника, у випадку не підписання Суборендарем (Відповідачем) Актів приймання-передачі наданих послуг у строк, передбачений в абз.1. п.4.10. Договору суборенди, дані Акти вважається підписаними у редакції Орендаря, а послуги вважаються наданими належним чином.
Висновок суду першої інстанції про те, що виставлені рахунку не є первинними документами Скаржник також вважає помилковим, оскільки кожною стороною договору, що брала участь у господарській операції в межах виконання умов договору, записи у регістрах бухгалтерського обліку здійснюються на підставі належним чином оформлених первинних документів. Платіжні доручення, розрахункові чеки, касові чеки, розрахункові квитанції були надані Відповідачем. Виписка з рахунку була надана Суду Позивачем для ознайомлення під час судового засідання, яке відбулося 12.10.2023р., що, на думку Скаржника, свідчить, що надані рахунки-фактури - є первинними документами.
Скаржник зауважує на тому, що Відповідачу неодноразово направлялися Акт звірки, за допомогою сервісу M.E.Doc, про що свідчить скріп з даного сервісу, (Додаток №11), а також направляли на електрону пошту Відповідача (Додаток №12), проте даний акт звірки Відповідачем повернено не було, крім того зі сторони Відповідача не поступало жодних заперечень щодо направленого Акту, що на думку Скаржника, свідчить про надання останнім мовчазної згоди та визнання всіх цифр, що були зафіксовані в даному договорі.
У відповіді на відзив на апеляційну скаргу та в зауваженнях на додаткові пояснення, Скаржник вказує на те, що відзив на апеляційну скаргу не повинен братися судом до уваги, оскільки Відповідач відзив на апеляційну скаргу надав понад встановлений ухвалою суду термін, що підтверджується даними з Електронного суду.
Скаржник також вважає, що ненадання представником Відповідача до відзиву документів, на яких базується його твердження, зазначені у відзиві, ставить їх (дані твердження) під сумнів. По скріну не можливо зробити певний висновок, що він зроблений в особистому кабінеті представника Відповідача, оскільки відсутні дані, за якими можливо було б верифікувати, що цей скрін зроблено саме в цьому конкретному особистому кабінеті, а ні в іншому. Тому, Скаржник вважає цей доказ сумнівним і просить суд не брати його до уваги.
Стосовно документів, що свідчать про об'єми комунальних послуг, що були спожиті Відповідачем (Суборендарем) на об'єкті суборенди, Скаржник зауважує, що ці документи були подані до суду першої інстанції до початку розгляду справи по суті , але не були прийняті Судом до уваги.
Щодо використання гарантійного платежу, для погашення боргу, Скаржник вказує на те, що: Гарантійний платіж був сплачений Відповідачем трьома платежами 11.02.2021р., 17.02.2021р. та 17.02.2021р., на загальну суму 129 842,20 грн., про це зазначає представник Відповідача у своєму відзиві. У зв'язку з наявністю у Відповідача боргу, 06.04.2022р. даний Гарантійний платіж був направлений Орендарем на часткове погашення даного боргу. В рахунок Гарантійного платежу було закрито 06.04.2022р. борг по оплаті: Рахунку на оплату №1395 від 31.01.2022р. (комунальні за січень 2022) виставлений, на суму 160 150,48 грн., був частково погашений в сумі 129 842,20 грн.. Тобто, станом на 06.04.2022р., залишок суми боргу склав 209 751,30 грн., який складається з: Рахунку на оплату № 1395 від 31.01.2022р. (комунальні за січень 2022р.) - 27 302,28 грн. (частина боргу за січень 2022р.);Рахунку на оплату № 0653 від 01.02.2022р. (орендна плата за лютий 2022р.) - 108 716,74 грн.; Рахунку на оплату № 1997 від 01.02.2022р. (комунальні за лютий 2022р.) - 73 732,28 грн..
На твердження Відповідача, про правомірність «очікування відповідача», що сума переплати (гарантійного платежу) буде врахована за останнім виставленим рахунком, Скаржник зазначає у своїх зауваженнях на додаткові пояснення на тому, що відповідно до умов договору суборенди № ІСГ-6/2/943 від 21.12.2020р., з якими відповідач був ознайомлений на час укладання даного договору і які він прийняв підписавши даний договір, а саме абз.3, п. 4.8. Договору суборенди Орендар (Позивач) має право утримати з суми Гарантійного платежу суму заборгованості Суборендаря, яка виникла з цього Договору.
Від Скаржника надійшло клопотання, в якому він просить суд долучити до матеріалів справи додаткові пояснення щодо розрахунку компенсації витрат на комунальні послуги, у спірний період, та документи, що додаються до даного пояснення.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Від Фізичної особи-підприємця Герасімова Анатолія Олександровича надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому товариство не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає її безпідставною і необґрунтованою, а рішення законним, оскільки ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та обґрунтованим, тому що ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідач зазначає на тому, що на момент подання позовної заяви до суду позивачем до позову були долучені наступні докази, які обгрунтовують заявлені позовні вимоги: копія договору оренди, копія договору суборенди, копія акту-приймання-передачі об'єкту суборенди, акт взаємних розрахунків, складений одноосібно позивачем, копія претензії тощо. Саме вказані документи, як докази у зазначеній справі, на думку позивача, обгрунтовували заявлені ним до відповідача вимоги щодо стягнення заборгованості, у розмірі 209 751,30 грн. - основного боргу та 7 310,00грн. - 3% річних. При цьому, із тексу позовної заяви вбачалось, що заборгованість виникла на підставі трьох рахунків на оплату, про які лише йшла мова у позовній заяві та які не були, навіть, долучені позивачем до матеріалів позовної заяви. При цьому, абзац позовної заяви (стор. 5 позову) містить наступне формулювання: "... Заборгованість за Договором складає 209 751,30 грн, в тому числі ПДВ. Прострочення з відшкодування вартості комунальних послуг Відповідачем на дату підписання цієї позовної заяви складає 424 календарних дня."
Відповідач зауважує на тому, що до останнього судового засідання не було зрозумілим з чого складається сума боргу, у розмірі 209 751,30грн. Зазначене підтверджується і тим, що суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні зазначив, що "... у позовній заяві позивач не зазначає про стягнення комунальних послуг." При цьому, Відповідач також зауважує на тому, що на одному із перших судових засідань представник відповідача запитав у представника позивача, що входить у склад суми заборгованості - суто орендні платежі, чи і відшкодування комунальних послуг. На що від представника позивача була отримана відповідь, що сума заборгованості складається із орендних платежів. Зазначене відображено і в рішенні суду першої інстанції. Докази, які просив долучити позивач у послідуючому під час розгляду справи та, які на їх думку обгрунтовували заборгованість з оплати комунальних послуг, надавались до суду із порушенням норм та строків, визначених ГПК України. Окрім іншого, представник позивача не просив поновити йому строк на надання цих доказів та не зазначав обгрунтовані причини не надання цих доказів до суду разом із позовною заявою, хоча мав такі докази у своєму розпорядженні в момент підписання та направлення позову до суду. Тобто, на думку Відповідача, позивач під час розгляду справи в суді першої інстанції так і не довів належними та допустимими доказами, що відповідач має заборгованість за умовами договору суборенди, як з орендних платежів, так і з комунальних, що виникають за умовами використання орендованого майна.
Відповідач, зазначає, що згідно п.4.4.4.2 договору, комунальні платежі поділяються на авансові, які складають 50% від фактичної суми витрат на комунальні послуги у попередньому місяці та остаточну оплату витрат на комунальні послуги. На остаточний розрахунок компенсації комунальних витрат позивач також виставляє відповідний рахунок-фактуру. Однак, на порушення наведених умов договору відповідачу виставлено за січень та лютий 2022 р. не чотири, а два рахунка на оплату комунальних послуг: 31.01.2022р. №1395, на суму 160 150,48 грн.; 01.02.2022р. №1997, на суму 73 732,28 грн. Який з наведених рахунків є авансовим, а який остаточним для компенсації витрат комунальних послуг, на думку Відповідача, не можна зрозуміти.
Відповідач вважає, що враховуючи, що авансовий платіж сплачується суборендарем у поточному місяці за попередній місяць, то можна дійти висновку, що рахунок від 01.02.2022р. №1997, на суму 73 732,28 грн. є авансовим платежем на наступний місяць - березень і повинен бути сплачений до 25 числа поточного місяця.
Разом з тим, Відповідач зауважує на тому, що 24.02.2022р. розпочалися військові дії в Україні, а місто Маріуполь було окуповано, настали форс-мажорні обставини, які передбачені розділом 11 договору, то за таких обставин у відповідача так і не настало зобов'язання по оплаті комунальних послуг згідно рахунку від 01.02.2022р. №1997, на суму 73 732,28 грн.
Відповідач вважає, що відшкодування витрат на комунальні послуги не може виникнути лише на підставі одного лише рахунку-фактури (окрім цього інших доказів у справі не надано та не наведено). При цьому, Відповідач вказує на те, що матеріали справи не містять доказів фактичного розміру спожитих відповідачем комунальних послуг, а отже, так як позивачем не доведено фактичного споживання комунальних послуг на суму, виставлених рахунків, то такі вимоги позивача не можуть підлягати задоволенню.
В додаткових поясненнях, що надійшли до суду, Відповідач зазначає, що до його електронного кабінету, а саме до розділу "Мої справи" 12.03.2024 р. жодної інформації про рух у справі від Центрального апеляційного господарського суду не надходило 12.03.2024 р., тому, саме у відзиві він посилається на те, що ухвалу суду про відкриття апеляційного провадження відповідачем було отримано 16.03.2024 р. засобами звичайного поштового зв'язку (Укрпоштою), а тому строк подання відзиву саме обраховувався від цієї дати. Жодним чином представник відповідача не вводив суд в оману щодо обізнаності про відкриття апеляційного провадження, також не зловживав своїми процесуальними правами та не виражав у такий спосіб неповагу до суду, як про те вказує позивач у своїй відповіді на відзив.
Відповідач повідомляє, що не зареєстрований у системі "Електронний суд", при цьому між адвокатом та відповідачем укладено договір на надання правничої допомоги, за умовами якого адвокат діє за дорученням клієнта, як усним так і письмовим, на представлення його інтересів тощо. Також укладений з адвокатом договір не обмежує відповідача звертатися за послугами до інших адвокатів з питань представлення його інтересів в суді апеляційної інстанції по даній справі.
Відповідач також вказує на те, що наявний борг, про який зазначає позивач виходячи із змісту позову, стосувався орендних та комунальних платежів. Таким чином, на думку Відповідача, правомірним є очікування Відповідача, що сума переплати (гарантійного платежу) буде врахована за останнім виставленим рахунком по платежу оренда приміщення, а саме - рахунку на оплату № 0653 від 01.02.2022р. (орендна плата за лютий 2022р.) - 108 716,74 грн, так як позивач не довів об'єм спожитих комунальних послуг.
Третя особа не скористалася своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 ГПК України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
6. Рух справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.01.2024 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кощеєв І.М. (доповідач), судді - Чус О.В., Дармін М.О..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 22.01.2024р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023 у справі № 908/1111/23 залишено без руху, надано апелянту строк для усунення недоліків, а саме, для доказів направлення копії апеляційної скарги і доданих до неї документів на адресу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (Товариство з обмеженою відповідальністю “МАДЕРА ДЕВЕЛОПМЕНТ” 01021 м. Київ, вул. Грушевського Михайла, буд. 9-Б, інше приміщення Д7-1Б), листом з описом вкладення.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 08.02.2024р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. у справі № 908/1111/23 - повернуто заявникові.
29.02.2024р. Товариство з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” повторно подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. повністю і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Позивача повністю. Одночасно, до апеляційної скарги додано клопотання про поновлення строку на подання апеляційної скарги.
Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 29.02.2024 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кощеєв І.М. (доповідач), судді - Чус О.В., Дармін М.О..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 04.03.2024р. витребувано у Господарського суду Запорізької області матеріали справи/копії матеріалів справи №908/1111/23. Розгляд питання про залишення апеляційної скарги без руху, про повернення апеляційної скарги, відмову у відкритті апеляційного провадження або про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. у справі № 908/1111/23 відкладено до надходження матеріалів оскарження до суду апеляційної інстанції.
11.03.2024р. матеріали справи № 908/1111/23 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.
Згідно з ч. 1 ст. 247 ГПК України, у порядку спрощеного провадження розглядаються малозначні справи.
Ч. 13 ст. 8 ГПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Ч. 1 ст. 270 ГПК України встановлено, що в суді апеляційної інстанції справи переглядаються в порядку спрощеного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Ч. 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
При розгляді цієї справи колегія суддів враховує, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні ГПК України, і розглядає справу без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 04.03.2024р. поновлено строк на подання апеляційної скарги. Відкрито апеляційне провадження у справі Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” на рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р., для розгляду у порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
7. Встановлені судом обставини справи
21.12.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” (Орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Мадера Девелопмент” (Орендодавець) укладено договір оренди № 6/2/20-ІСГ.
Об'єкт оренди - будівля (нежитлові приміщення) Торговельного комплексу (надалі - ТК), розташованого за адресою: місто Маріуполь, вул. Купріна, буд. 2. Право власності на Торговельний комплекс належить Орендодавцю.
Відповідно до п. 1.1 договору, Орендодавець передає, а Орендар приймає у тимчасове платне користування об'єкт оренди.
Об'єкт оренди передається Орендарю з метою здійснення наступної господарської діяльності: передача окремих частин об'єкта оренди в суборенду (надалі - Цільове призначення). При цьому, Сторони домовились, що частини об'єкту оренди можуть передаватися Орендарем в суборенду третім особам для здійснення ними господарської діяльності відповідно до Профілю господарської діяльності, узгодженого Сторонами у Додатку № 2, що є невід'ємною частиною цього Договору (п. 1.2 договору).
Згідно п. 1.3 договору, площа об'єкту оренди становить 24 502,2 кв.м.
Відповідно до п. 3.1 договору, оренди № 6/2/20-ІСГ від 21.12.2021р. договір набуває чинності з моменту підписання сторонами та діє до 30.11.2023р. (включно).
Відповідно до п. 6.1.2 Орендар, має право без попередньої згоди Орендодавця передавати частини об'єкта оренди в суборенду третім особам на власний розсуд але з дотриманням профілю господарської діяльності (додаток № 2 до Договору).
21.12.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” (Орендар) та Фізичної особою-підприємцем Герасімовим Анатолієм Олександровичем (Суборендар) укладено договір суборенди № ІСГ-6/2/943-С.
Відповідно до п 1.1 договору суборенди, Орендар передає, а суборендар приймає у тимчасове платне користування об'єкт суборенди (лот № 6/2.2.12), розташований у торговельному комплексі: частина нежитлового приміщення, розташованого в торговельному комплексі за адресою: м. Маріуполь, вул. Купріна, буд. 2, право власності на яке належить ТОВ «МАДЕРА ДЕВЕЛОПМЕНТ»; внесено в базу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно: реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 273831214123 (Об'єкт суборенди).
Торговельний комплекс - нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: місто Маріуполь, вул. Купріна, буд. 2, складовою частиною якого є об'єкт суборенди (надалі - Торговельний комплекс або ТК).
Крім того, місцезнаходження об'єкту суборенди у Торговельному комплексі визначено у Поверховому плані, що є невід'ємною частиною цього договору (Додаток № 1).
Згідно п. 1.3 договору суборенди, площа об'єкта суборенди становити 2 480,6 кв.м., розрахункова площа об'єкта суборенди становить 2 480,6 кв.м..
Об'єкт оренди складається з наступних приміщень:
- торгівельне: фактична площа 2330,30 кв.м., розрахункова площа 2330,30 кв.м.,
- складське: фактична площа 150,30 кв.м., розрахункова площа 150,30 кв.м.
Відповідно до п. 2.2 договору суборенди, об'єкт суборенди вважається переданим у тимчасове платне користування після підписання сторонами Акту приймання-передачі об'єкта суборенди у користування, згідно з умовами цього договору.
21.12.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” (Орендар) та Фізичною особою-підприємцем Герасімовим Анатолієм Олександровичем підписано Акт приймання-передачі об'єкта суборенди.
Відповідно до п. 3.1 договору суборенди, цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.08.2021р. (включно).
У позовній заяві на сторінці 2 позивач зазначає, що договір суборенди укладений строком до 31.12.2022р.(включно), що не відповідає умовам наданого до матеріалів справи договору суборенди № ІСГ-6/2/943 від 21.12.2020р..
Згідно п. 3.2 договору суборенди, строк суборенди відповідно до умов цього договору та в межах строку його дії встановлюється: з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі об'єкта суборенди у користування до моменту підписання сторонами Акту повернення об'єкта суборенди (дати підписання зазначених актів входять до строку суборенди).
Відповідно до п. 3.4 договору суборенди, після спливу строку цього договору Суборендар, якщо він належним чином виконує свої зобов'язання за цим Договором, має переважне право перед іншими особами на укладення договору суборенди щодо Об'єкта суборенди на новий строк.
Якщо Суборендар має намір скористатися вищезазначеним переважним правом, він має письмово повідомити про це Орендаря не пізніше, ніж за 60 (шістдесят) календарних днів до спливу строку цього договору.
Умови договору суборенди на новий строк встановлюються за домовленістю Сторін. У разі недосягнення домовленості щодо умов нового договору, переважне право Суборендаря, визначене в цьому пункті, припиняється.
Матеріалами справи та сторонами не підтверджено, що договір суборенди було укладено на новий строк.
Отже, строк дії договору припинено з 01.09.2021р., а позивачем заявлено до стягнення суми заборгованості, у період з 01.01.2022р. по 28.02.2023р., тобто після спливу строку дії договору.
Як зазначив позивач, у період з 01.01.2022р. по 28.02.2022р., відповідно до умов договору, Орендарем були виставлені Суборендарю наступні рахунки на оплату: № 1395 від 31.01.2022р., на суму 160 150 грн. 48 коп., № 0653 від 01.02.2022р., на суму 108 716 грн. 74 коп., № 1997 від 01.02.2022р., на суму 73 732 грн. 28 коп.
Відповідно до п. 6.2.1 договору суборенди, Суборендар зобов'язується добросовісно виконувати усі свої обов'язки за цим Договором та виконувати його умови, а також не здійснювати та не допускати здійснення будь-яких дій, які можуть викликати незручність або труднощі з реалізації Орендарем його прав за цим Договором.
Згідно п. 6.2.4 договору суборенди, Суборендар зобов'язався належним чином здійснювати оплату орендної плати, компенсацію плати за комунальні послуги, інших платежів по Договору на умовах і в строки, встановлені у даному Договорі.
За твердженням Позивача, свої зобов'язання з оплати платежів, передбачених договором, у період з 01.01.2022р. по 28.02.2022р., Суборендарем було виконано не в повному обсязі, в результаті чого утворилася заборгованість, в розмірі 209 751 грн. 30 коп.
Вказані обставини стали підставою звернення Позивача до суду з даним позовом, про стягнення заборгованості в означеній сумі.
За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.
8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку оскаржуване судове рішення, в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.
Додаткові пояснення щодо розрахунку компенсації витрат на комунальні послуги у спірний період та документів, що додаються до даного пояснення, яке Скаржник надав після звернення з апеляційною скаргою, судом апеляційної інстанції до уваги не беруться, з огляду на те, що вони були обгрунтовано не прийняті судом першої інстанції, оскільки були подані після закриття підготовчого провадження.
Предметом спору у даній справі є вимоги Позивача про стягнення з Відповідача заборгованості згідно договору суборенди №ІСГ-6/2/943 від 21.12.2020р., за період з 01.01.2022р. по 28.02.2022р., у розмірі 217 061,30 грн., з яких: 209 751,30 грн. - основного боргу та 7310,00 грн. - 3% річних.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем у розумінні ст.ст.73,74 ГПК України, не доведено належними та допустимими доказами заборгованість за оренду приміщення та комунальних послуг, а також не доведено обґрунтованість заявлених до стягнення сум по оренді та комунальних послуг, зазначених в рахунку, та доказів їх оплати позивачем саме в такому розмірі, що заявлений до стягнення з відповідача. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що сам факт виставлення рахунків, за відсутності доказів на підтвердження зобов'язань відповідача щодо їх оплати в заявленому розмірі, не створює правових підстав для стягнення з відповідача спірної заборгованості.
Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується та зазначає наступне.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, Скаржник зазначив, що до закриття підготовчого провадження по справі, ним було до суду додаткові пояснення за вих. № 9.14/23-ІСГ від 14.09.2023р., проте вказані пояснення позивача та додані до них документи не були прийняті судом. Позивач подав суду клопотання про повернення до стадії підготовчого провадження, проте, у задоволенні такого клопотання судом було відмовлено, що на думку Скаржника, порушило його права, як Позивача, та порушено принцип змагальності сторін.
Проте, апеляційний господарський суд відхиляє посилання позивача на те, що вказані додаткові пояснення були ним подані до суду першої інстанції вчасно, до закриття підготовчого провадження по справі, оскільки вони спростовуються матеріалами справи.
Так, матеріали справи свідчать, що підготовче провадження у справі було закрито ухвалою Господарського суду Запорізької області від 14.08.2023р., а додаткові пояснення з вих. № 9.14./23-ІСГ від 14.09.2023р., подані до суду першої інстанції 18.09.2023р., про що свідчить штамп Господарського суду Запорізької області на їх першому аркуші.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що представник Позивача, який був присутнім в судовому засіданні, що відбулось 14.08.2023р., погодився з рішенням суду про закриття підготовчого провадження у даній справі. Будь-яких заперечень чи клопотань з цього приводу матеріали справи не містять.
Слід зазначити, що додаткові пояснення з вих. № 9.14./23-ІСГ на які посилається Скаржник, датовані 14.09.2023р.. Тобто, виготовлені тільки через місяць після закриття підготовчого провадження у справі.
Ст. 80 ГПК України чітко врегульовано порядок і строки подання доказів учасниками справи.
Згідно із ч. 2 ст. 80 ГПК України, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Частинами 4 і 5 цієї статті передбачено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Всі докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані позивачем одночасно з позовною заявою, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем до суду та належним чином обґрунтована.
Частиною 3 ст. 269 ГПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз ст.ст. 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи (аналогічна правова позиція викладена в постанові КГС ВС від 28.07.2020р. у справі № 904/2104/19).
У відповідності до ст. 118 ГПК України, право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Враховуючи викладене,колегія суддів дійшла висновку, що позивач не дотримався норм ГПК України під час надання доказів у справі, тому суд першої інстанції правомірно відмовив в долученні цих доказів до справи.
Щодо повернення до підготовчого провадження у справі №908/1111/23.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеній у постанові від 05.10.2022р. у справі №204/6085/20, суди першої інстанції за наявності певних обставин можуть прийняти рішення повернення до підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження.
Разом з тим, такі обставини мають бути вагомими, оскільки можливість повернення до стадії підготовчого провадження з будь-яких підстав нівелює саме значення стадій господарського процесу: як підготовчого провадження, так і стадії розгляду справи по суті.
У даному випадку не встановлено поважних підстав та обставин для повернення до стадії підготовчого провадження.
Посилання Скаржника на те, що не надання Відповідачем заперечень щодо направленого Акту звірки, свідчить про надання останнім мовчазної згоди та визнання всіх цифр, що були зафіксовані, апеляційний господарський суд також відхиляє, як безпідставні, та вважає за необхідне зазначити, що відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату. Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 року у справі № 910/1389/18.
У наданому позивачем до суду акті звірки взаємних розрахунків відсутні будь-які підписи посадових осіб відповідача та печатка. При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, з наданого акту звірки не можливо встановити, які суми є послугами з оренди, а які є відшкодуванням комунальних послуг.
Щодо доводів Скаржника про те, що рахунки-фактури є первинними документами, слід зазначити, що за своєю правовою природою рахунок на оплату витрат не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена в постановах Верховного Суду від 28.03.2018р. у справі №910/32579/15, від 22.05.2018р. у справі №923/712/17, від 21.01.2019р. у справі №925/2028/15, від 02.07.2019р. у справі №918/537/18, від 29.08.2019р. у справі №905/2245/17, від 26.02.2020р. у справі №915/400/18, від 29.04.2020р. у справі 915/641/19, від 27.03.2023р. у справі №920/1343/21, від 04.04.2023р. у справі №44/258-б (910/15426/20).
При цьому, суд першої інстанції слушно вказав на те, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні документи - це письмові свідоцтва, що ідентифікують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Відповідно до частиною 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву підприємств від імені яких складено документ, назву документа (форми), дату і місце складання, зміст, обсяг та одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особисті підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до п.п. 2.1, 2.2. 2.4, 2.5 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 (із змінами та доповненнями) (надалі - Положення), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. Первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.
Таким чином, фактом підтвердження отримання товару або послуг є виключно первинні документи, які відображаються в регістрах бухгалтерського обліку відповідно до вимог діючого законодавства.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».
За визначенням, наданим у статті 1 вказаного Закону, житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Пунктом 1 частини 1 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача вчасно одержувати якісні житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та згідно з умовами договору на надання таких послуг. Водночас відповідно до пункту 5 частини третьої статті 20 цього Закону такому праву прямо відповідає обов'язок споживача оплачувати надані йому житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону, споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц.
До тверджень Скаржника про те, що відзив на апеляційну скаргу не повинен братися судом до уваги, оскільки його подано Відповідачем з пропуском встановленого судом терміну, колегія суддів відноситься критично, оскільки вони спростовуються матеріалами справи.
Так, матеріали справи свідчать, що ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 12.03.2024р. про відкриття апеляційного провадження у даній справі та встановлення відповідачу п'ятиденного строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, 12.03.2024р. було судом направлено на поштову адресу Відповідача (трек-номер 0600254772124).
Згідно витягу з офіційного сайта Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, зробленого судом, зі статусу рекомендованого поштового відправлення Фізичній особі-підприємцю Герасімову Анатолію Олександровичу на сайті Укрпошти за трек-номером 0600254772124, поштове відправлення вручено члену сім'ї 16.03.2024р..
Відтак, встановлений відповідачу п'ятиденний строк на подання відзиву на апеляційну скаргу спливав 21.03.2024 р..
З матеріалів справи вбачається, що відзив на апеляційну скаргу Відповідачем сформовано у підсистемі «Електронний суд» 20.03.2024р., тобто, в межах встановленого судом строку.
Інші доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2019р. у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019р. у справі № 914/385/18, від 10.04.2019р. у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019р. у справі № 915/641/18.
У той же час, колегія суддів наголошує, що у ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
В силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (ст.ст. 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України), обов'язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обов'язок із доказування слід розуміти, як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
За висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 29.01.2021р. у справі № 922/51/20, тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Керуючись стандартом вірогідності доказів, дослідивши подані в матеріали справи докази у їх сукупності та взаємному зв'язку, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що надані відповідачем докази є більш вірогідними, ніж докази надані позивачем на підтвердження позовних вимог.
Одночасно, ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Колегія суддів звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у рішенні суду, питання вичерпності висновків господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.
Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП”.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.
За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
10. Судові витрати.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на Скаржника.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ІСТ СОЛЮШН ГРУП” залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 27.11.2023р. у справі № 908/1111/23 залишити без змін.
Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст.ст. 286-289 ГПК України.
Головуючий суддя І.М. Кощеєв
Суддя О.В. Чус
Суддя М.О.Дармін