справа № 760/9570/23 головуючий у суді І інстанції Шереметьєва Л.А.
провадження № 22-ц/824/269/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
17 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Мішутушкіним Олександром Володимировичем, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль,-
28 квітня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, у якому просила:
- припинити право власності ОСОБА_2 на автомобіль MAZDA-3, 2016 року випуску, VIN код (номер шасі) НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль - MAZDA-3, 2016 року випуску, VIN код (номер шасі) НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 .
Посилається в позові на те, що у квітні 2019 року вирішила придбати собі автомобіль з США, який коштував 5 615, 00 дол. США та був у пошкодженому стані (після ДТП). За допомогою Інтернету зв'язалась з компанією, яка продавала вказане авто, та отримала від них офіційний Інвойс на оплату його вартості. 18 квітня 2019 року у Приватбанку сплатила вказаний Інвойс за допомогою Свіфт переказу. Вартість автомобіля в українських гривнях становила 149 850,73 грн.
Після прибуття автомобіля в Україну позивач попросила колегу, відповідача у справі, оформити автомобіль на себе, оскільки матір позивача була категорично проти придбання автомобіля та скептично налаштована щодо здатності позивачки керувати автомобілем.
Ніяких письмових правочинів щодо переходу права власності до відповідачки сторони не укладали, а 05 листопада 2019 року зареєстрували автомобіль MAZDA-3, 2016 року випуску, VIN код (номер шасі) НОМЕР_1 на відповідачку та отримали номери - НОМЕР_2 .
Восени 2020 року позивач вирішила переоформити автомобіль на себе і звернулася до відповідачки, яка почала уникати спілкування з нею, пояснюючи це проблемами з колишнім чоловіком та завантаженістю сімейними справами.
Позивач вважає, що набула право власності на вказаний автомобіль, сплативши його вартість, тобто уклавши правочин купівлі-продажу.
З огляду на це, положення ст. 1212 ЦК України, а також оскільки договору купівлі-продажу з відповідачкою укладено не було, вважає, що право власності відповідачки на спірне авто набуте без достатніх правових підстав, просила задовольнити позов.
22 травня 2023 року відповідач ОСОБА_2 подала заяву про визнання позову, у якій підтвердила, що гроші за автомобіль сплачувала позивачка та між сторонами дійсно була домовленість щодо подальшого переоформлення авто на позивачку.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Мішутушкін Олександр Володимирович, 14 листопада 2023 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, просив скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Підтримавши доводи позовної заяви, представник апелянта вказав на хибність висновків суду першої інстанції щодо відсутності в матеріалах справи підтверджень, що позивач не є власником спірного автомобіля.
До апеляційної скарги долучено переклад інвойсу (рахунку-фактури) А403042 від 17 квітня 2019 року на суму 5 615 дол. США та документи ПрАТ КБ «Приват Банк» про здійснення платежу Swift на суму 5 615 дол. США згідно Інвойсу (рахунок-фактура) А403042.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Мішутушкіним Олександром Володимировичем, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 грудня 2023 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Мішутушкін Олександр Володимирович вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити, скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. Повідомила, що спірний автомобіль був предметом поділу спільного майна подружжя відповідачки та її чоловіка. За результатами судового розгляду, в порядку поділу майна подружжя право власності на спірний автомобіль визнано за чоловіком відповідачки.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , відповідачка була власником транспортного засобу - автомобіля MAZDA-3, 2016 року випуску, VIN код (номер шасі) НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 .
Реєстрація транспортного засобу на відповідачку була проведена в порядку, визначеному законом.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем того, що вона є власником спірного автомобіля. Вказав на те, що надані ОСОБА_1 , як докази, документи викладені іноземною мовою, і з урахуванням порядку набуття та реєстрації права власності на транспортний засіб, суд їх до уваги не прийняв.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження майна за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) завдання шкоди у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для зазначеної зміни майнового стану цих осіб.
Відповідно до статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.
Застосування положень статті 1212 ЦК України передбачає встановлення наявності у позивача права власності на безпідставно набуте відповідачем майно.
Аналогічні за змістом висновки, що тлумачення ст. 1212 ЦК України викладено у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі №906/456/19, від 23 липня 2020 року у справі №916/1577/19, від 04 березня 2021 року у справі №916/2419/19, від 20 травня 2021 року у справі N 905/1751/19 та ін.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов'язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, а також відсутності будь-яких обтяжень, у тому числі за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків.
Згідно з ч. 6 ст. 19 Закону України «Про автомобільний транспорт» порядок державної реєстрації транспортних засобів визначає Кабінет Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №1388 від 07 вересня 1998 року затверджений Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, який є обов'язковим для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх.
Представники власників транспортних засобів виконують обов'язки та реалізують права таких власників у межах наданих їм повноважень відповідно до цього порядку.
Пункт 3 Порядку передбачає, що державна реєстрація транспортних засобів проводиться територіальними органами з надання сервісних послуг МВС (далі - сервісні центри МВС) з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій.
Пункт 8 Порядку визначає, що державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб - нотаріально посвідчена довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі - правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.
Документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів і є підставою для їх реєстрації за новим власником є:
1) оформлені в установленому порядку договори, укладені на товарних біржах на зареєстрованих в уповноваженому органі Міністерства внутрішніх справ України бланках;
2) укладені та оформлені безпосередньо в сервісних центрах Міністерства внутрішніх справ України та центрах надання адміністративних послуг у присутності адміністраторів таких органів договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб;
3) нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб;
4) митна декларація на бланку єдиного адміністративного документа на паперовому носії або електронна митна декларація, або видане органом доходів і зборів посвідчення про реєстрацію в уповноважених органах Міністерства внутрішніх справ України транспортних засобів чи їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери.
Отже, законодавцем визначений спеціальний порядок відчуження та набуття права власності на транспортні засоби, який невід'ємно пов'язаний з обов'язковою реєстрацією власником придбаного транспортного засобу у відповідних органах.
Продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).
На переконання колегії суддів, надаючи оцінку наявним у справі доказам, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що реєстрація 05 листопада 2019 року за відповідачем права власності на автомобіль MAZDA-3, 2016 року випуску, VIN код (номер шасі) НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 здійснена у встановленому законом порядку.
Підстави вважати, що набуття права власності відповідачкою на спірний автомобіль відбулося без достатньої правової підстави, відсутні.
Поряд з цим, доказів на підтвердження того, що позивач набула право власності на автомобіль, у розумінні ЦК України та Порядку ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції не надано.
Наявність у позивача інвойсів та платіжних доручень на підтвердження здійснення оплати вартості транспортного засобу не є достатньою правовою підставою вважати, що такі дії вчинено позивачкою в своїх інтересах та з метою набуття у власність спірного автомобіля.
Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч.5, 6 ст.81 ЦПК України).
Згідно з ч. ч. 1-4 ст.83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 3 ст.367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів не приймає додані до апеляційної скарги нові докази, оскільки вони не були подані позивачкою до суду першої інстанції, отже не були предметом дослідження.
Також, колегія суддів критично сприймає доводи апеляційної скарги щодо неприйняття судом першої інстанції визнання відповідачкою позову у зв'язку з нижченаведеним.
Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов: визнання їх усіма учасниками справи та відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Верховний Суд у постанові від 25 травня 2022 року у справі №675/2136/19 виснував, що суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинне мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для його задоволення.
Оскільки апеляційним судом встановлено, що у даному випадку законні підстави для припинення права власності відповідачки та визнання права власності за позивачкою на спірний автомобіль відсутні, а перереєстрація транспортних засобів, враховуючи фактичну відсутність спору між сторонами, проводиться відповідно до абзацу першого пункту 33 Поряду, в тому числі, зміни їх власників, на думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
Інші доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та також не спростовують висновків суду.
Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Мішутушкіним Олександром Володимировичем - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 19 червня 2024 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова