Справа № 320/21467/23 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко А.В.
19 червня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий суддя Грибан І.О.
судді: Ключкович В.Ю.
Кузьмишина О.М.
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, у якому просила суд:
- визнати протиправною відмову відповідача від 02.03.2023 у здійсненні перерахунку та виплати позивачці доплати до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат за період з 08.02.2023 у відповідності до статті 39 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок, до нарахувати та виплатити позивачці доплату до пенсії як непрацюючий пенсіонерці проживаючій на території радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення за період з 08.02.2023 у розмірі двох мінімальних заробітних плат у відповідності до статті 39 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
- допустити до негайного виконання рішення у межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Позивач, не погоджуючись з вказаним рішенням, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач є непрацюючим пенсіонером та проживає в селі Синява Білоцерківського району Київської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, а тому має право на щомісячне отримання встановленого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін та зазначає про безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2024 року на підставі ч. 2 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження.
Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію за віком.
Відповідно до наявної в матеріалах справи копії трудової книжки позивачки серії НОМЕР_1 , остання не працює з жовтня 2007 року.
Відповідно до довідки Рокитнянської селищної ради Старостинського округу № 6 від 14.02.2023 №164/02-37 позивачка з 08.02.2023 зареєстрована та проживає в селі Синява Білоцерківського району Київської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 № 106 віднесено до зони третьої категорії добровільного відселення.
20.02.2023 позивач звернулась до відповідача із заявою про нарахування та виплату їй підвищення до пенсії передбаченого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Листом № 1000-0207-8/30755 від 02.03.2023 відповідач повідомив позивачку про відсутність правових підстав для виплати їй, підвищення до пенсії передбаченого статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати з 02.03.2023 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», позивачка звернулася з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території, визначені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII).
У силу вимог ст. 1 Закону № 796-XII встановлено мету та основні завдання цього Закону, а саме, що він спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв'язання пов'язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.
Отже, метою та завданнями цього Закону є захист громадян, які постраждали внаслідок: 1) Чорнобильської катастрофи; 2) інших ядерних аварій та випробувань; 3) військових навчань із застосуванням ядерної зброї.
У відповідності до стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України».
У подальшому, 28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
Крім того, 04 лютого 2016 року прийнято Закон № 987-VIII, який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і яким включив до Закону № 796-ХІІ статтю 39 такого змісту: громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
У подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 указав, що обмеження чи скасування Законом № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Отже, Закон № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
При цьому, в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону № 796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Конституційний Суд України у Рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
З огляду на вказане, з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону № 796-XII, яка була чинною до 01 січня 2015 року.
Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом № 987-VIII.
Стаття 39 у редакції Закону № 987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження.
Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов'язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів.
У свою чергу, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта - статті 39 Закону № 796-ХІІ (до внесення змін Законом № 76-VIII) спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції Закону № 987-VIII.
І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.
Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Як наслідок, з дня прийняття Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Тобто, з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону № 796-XII у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року в частині, яка не змінена Законом № 987-VIII, тому стаття 39 в редакції Закону № 796-XII із 17 липня 2018 року має такий зміст:
«громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати».
В іншій частині стаття 39 Закону № 796-XII діє у редакції Закону № 987-VIII від 04 лютого 2016 року.
У той же час, надання Законом № 79-VІІІ Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, не надає йому права їх зменшувати або скасовувати, тобто не надає йому права приймати підзаконні акти, які будуть суперечити Закону № 796-ХІІ, оскільки у самому Законі встановлені розміри підвищення пенсії, а не зазначено, що такий розмір встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Вказаний підхід був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/18.
При цьому, колегія суддів враховує, що Закон № 796-ХІІ не регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково - дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони врегульовано Законом України від 27.02.1991 № 791а-ХІІ «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон № 791а).
Визначення категорій зон радіоактивного забруднення передбачено статтею 2 Закону № 791а.
Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статтю 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац п'ятий частини другої статті 2 цього Закону виключено, відтак з 1 січня 2015 року стаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Тобто, з 1 січня 2015 року лише зона посиленого радіоекологічного контролю була виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом № 791а-ХІІ.
У свою чергу, перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року № 106, за якою с. Синява Київської області, де проживає позивач, віднесено до зони гарантованого (добровільного) відселення.
Отже, оскільки підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, а станом на день звернення до суду із цим позовом, с. Синява Київської області відноситься до території радіоактивного забруднення, то позивач є особою, яка проживає на такій території та має право на таку доплату.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду зразкової справи №580/2371/20 від 31 березня 2021 року.
Таким чином, колегія суддів прийшла висновку, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 та статті 39 Закону № 796-XII позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення.
У той же час позивач вважає, що вказане підвищення повинно здійснюватися у розмірі двох мінімальних заробітних плат, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, а не двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено законом на 01 січня календарного року.
З цього питання колегія суддів звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала спори з подібними правовідносинами.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи № 240/4937/18 (Пз/9901/55/18), дійшла до висновку про те, що позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону № 796-ХІІ, а також визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач проживає на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
б) позивач є непрацюючим пенсіонером;
в) відповідачем є відповідне управління Пенсійного фонду України;
г) предметом спору є нарахування та виплата із 17.07.2018 підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, в розмірі, визначеному частиною другою статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Втім, у подальшому, Велика Палата Верховного Суду вирішуючи у справі №240/19227/21 виключну правову проблему стосовно того, чи може прожитковий мінімум застосовуватись як розрахункова величина для визначення розміру підвищення (доплати) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яку визначено статтею 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01.01.2015, до інших виплат, розмір яких визначається без застосовування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини, відповідно до пункту 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII, у постанові від 04.04.2024 дійшла до наступних висновків:
«Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII, який набрав чинності 01.01.2017 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19.12.2019 № 410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 № 2415-VIII).
Отже, як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
З огляду на вказане, законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Разом з тим, Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом № 76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018].
З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
Таким чином, з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015).
Оскільки Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
До того ж, слід відзначити, що вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.».
Отже, з урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.04.2024 у справі №240/19227/21 виснувала, що норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.».
З урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України та висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезазначених постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову, оскільки позивачка має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року.
Крім того, нормами чинного законодавства не передбачено такої умови, як обов'язкова наявність у особи певного статусу, зокрема, посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи», передбачених Законом України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», для можливості користуватися пільгами та компенсаціями.
Щодо клопотання позивача про звернення рішення до негайного виконання, суд зазначає наступне.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої статті 371 КАС України, суд, який ухвалив рішення, за заявою учасників справи або з власної ініціативи може ухвалою в порядку письмового провадження або зазначаючи про це в рішенні звернути до негайного виконання рішення у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1 і 2 частини першої цієї статті.
Враховуючи, що предметом спору є визнання протиправними дії відповідача та зобов'язання вчинити певні дії, та за рішенням суду не вирішується питання про стягнення конкретно визначеного розміру суми пенсії, а лише вирішується питання щодо зобов'язання вчинити відповідача дії по виплаті пенсії, таке клопотання позивача не підлягає задоволенню.
Таким чином, враховуючи всі обставини встановлені під час розгляду даної справи, з метою належного та ефективного способу захисту прав, свобод та інтересів позивача від порушень з боку відповідача, а також забезпечення його виконання та виключення необхідності наступних звернень до суду, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про необхідність частково задовольнити позовні вимоги.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Отже, колегія суддів зазначає, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги є частково обґрунтованими.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Таким чином, аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до ч. 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта в ладних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити, у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Як вбачається з матеріалів справи, під час подання позовної заяви та апеляційної скарги позивачкою було сплачено судовий збір в розмірі 2684,00 грн., який підлягає стягнення з відповідача на користь позивача, як суб'єкта владних повноважень, відповідно до ст. 139 КАС України.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково:
- визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Київської області щодо ненарахування та невиплати, починаючи з 08.02.2023 року, підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київської області здійснити, починаючи з 08.02.2023 року, підвищення до пенсії ОСОБА_1 , як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року, з урахуванням раніше сплачених сум.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київської області (код ЄДРПОУ 22933548) витрати на сплату судового збору в розмірі 2684,00 грн., (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири грн. 00 копійок).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя І.О. Грибан
Судді: В.Ю. Ключкович
О.М. Кузьмишина
(повний текст постанови складено 19.06.2024р.)