18 червня 2024 року
м. Київ
справа № 580/11978/23
адміністративне провадження № К/990/21203/24
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Загороднюк А.Г., перевіривши касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом приватного акціонерного товариства "Азот" до відділу примусового виконання рішень Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування постанов,
Приватне акціонерне товариство "АЗОТ" (далі - позивач, ПАТ "АЗОТ") подало до суду позов до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - відповідач) в якому просило:
- визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 01 грудня 2023 року № 56640118 про стягнення виконавчого збору;
- визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 01 грудня 2023 року №56640118 про закінчення виконавчого провадження;
- зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України закінчити виконавчого провадження №56640118 на підставі пункту 5 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", про що винести відповідну постанову.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 01 грудня 2023 року ВП № 56640118 про стягнення виконавчого збору.
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2024 року касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року у справі № 580/11978/23 повернуто особі, яка її подала, відповідно до пунктом 4 частини п'ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями Міністерство юстиції України 31 травня 2024 року звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, Суд дійшов висновку про наявність підстав для її повернення з огляду на таке
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII.
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження, зокрема, у справах, визначених статтею 287 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Статтею 287 КАС України визначено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.
З матеріалів касаційної скарги встановлено, що в цій справі спір виник у правовідносинах з приводу рішень органу державної виконавчої служби.
За такого правового регулювання та обставин справи оскарження рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Такими чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у вказаній категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення, ухваленого за наслідком касаційного провадження, судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Оскаржуючи судове рішення, прийняте за правилами статті 287 КАС України, скаржник у касаційній скарзі тезисно зазначає, що розгляд цієї касаційної скарги має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки наявність необґрунтованих, з його погляду, судових рішень тягне за собою вчинення посадовими особами виконавчої служби дій, за результатом виконання останніх, що призведе до недоотримання коштів Державним бюджетом України.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржника, оскільки вони фактично зводяться до незгоди з скаржника з прийнятим судами попередніх інстанцій рішенням. Водночас обґрунтувань того, в чому полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, касаційна скарга не містить.
Верховний Суд зауважує, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого, підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, то у ній мають зазначатися, щонайменше, новітні, проблемні, засадничі, раніше ґрунтовно не досліджуванні питання права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні, не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховний Суд зауважує, що сама лише вказівка на те, що справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, без належного обґрунтування та за відсутності належних та допустимих доказів, не може бути визнана судом підставою для відкриття касаційного провадження у справах, розглянутих за правилами статті 287 КАС України.
Отже, доводи скаржника, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових справ є необґрунтованими.
Підставою касаційного оскарження у цій справі скаржник указує пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що суди не застосували висновки у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 27 липня 2023 року у справі № 500/3394/22 та від 11 серпня 2022 року у справі № 640/23271/21.
Суд такі доводи скаржника оцінює критично з огляду на таке.
Суд зазначає, що в разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких має місце однакове правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Суд зауважує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в мотивувальній частині постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Отже, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі з подібними правовідносинами.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, а не різним застосуванням норми.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У тексті касаційної скарги посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник мотивує тим, що суди попередніх інстанцій застосували частину другу статті 27 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) з урахуванням внесених змін Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII (далі - №2475-VIII), у взаємозв'язку з частиною третьою статті 40 цього Закону, зокрема без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 27 липня 2023 року у справі №500/3394/22 та від 11 серпня 2022 року у справі № 640/23271/21.
Судом установлено, що у постанові Верховного Суду від 27 липня 2023 року у справі №500/3394/22 спірні правовідносини виникли у зв'язку з прийняттям державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору від 13 квітня 2021 року у виконавчому провадженні №49784356.
Вирішуючи питання правомірності цієї постанови Верховний Суду у справі №500/3394/22 зазначив, що постанова про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №49784356 була винесена державним виконавцем в період дії Закону №1404-VІІІ, який діяв в редакції у редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII. При цьому Верховний Суд урахував, що виконавче провадження №49784356 було відкрите за правилами Закону № 606-XIV в редакції, який діяв на той час.
Проаналізувавши положення Закону № 606-XIV (в редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження №49784356) у зіставленні з положеннями Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII, чинній на момент прийняття оскаржуваної постанови) в частині бази обрахунку виконавчого збору, яка підлягає стягненню за виконавчим документом на користь державного виконавця, Верховний Суд констатував, що вони не ставлять можливість застосування санкцій у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
З огляду на це Верховний Суд уважав помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що виконавчий збір може бути стягнено лише за умов фактичного виконання судового рішення та вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішення, та про те, що розмір виконавчого збору має обраховуватися з фактично стягнутої суми.
Окрім того, Верховний Суд указав на необґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що становище позивача із застосуванням частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) погіршилося, зазначивши, що як під час відкриття виконавчого провадження (13 січня 2016 року, з огляду на редакцію Закону № 606-XIV) так і під час винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору (13 квітня 2021 року, з огляду на редакцію Закону № 1404-VIII) відповідальність позивача як боржника була однаковою, зокрема база обрахунку виконавчого збору в обох випадках становила 10 відсотків суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом.
У постанові від 11 серпня 2022 року у справі № 640/23271/21 спірні правовідносини виникли у зв'язку з прийняттям державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору від 20 липня 2021 року у виконавчому провадженні № 25291631.
Вирішуючи питання правомірності цієї постанови Верховний Суду у справі № 640/23271/21 зазначив, що постанова про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №25291631 була винесена державним виконавцем в період дії Закону №1404-VІІІ, який діяв в редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII. При цьому Верховний Суд урахував, що виконавче провадження №25291631 було відкрито 25 березня 2011 року (тобто за правилами Закону № 606-XIV, в редакції, які діяли на той час).
Здійснюючи буквальний аналіз положень Закону № 606-XIV (в редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження №25291631) та положень Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII, чинній на момент прийняття оскаржуваної постанови) в частині бази обрахунку виконавчого збору, яка підлягає стягненню за виконавчим документом на користь державного виконавця Верховний Суд дійшов висновку, що повернення виконавчого документа стягувачу (зокрема без реального його виконання) не заперечує наявності підстав для стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягала стягненню за цим (поверненим) виконавчим документом.
При цьому Верховний Суд визнав необґрунтованим посилання суду апеляційної інстанції на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 у справі №2540/3203/18, а також у постанові КАС Верховного Суду від 22 січня 2021 року у справі №400/4023/19, оскільки правовідносини у них виникли під час дії Закону № 1404-VIII (у редакції до 28 серпня 2018 року). Суд відзначив, що положення Закону № 1404-VIII (в редакції до 28 серпня 2018 року) зменшували відповідальність боржника в порівнянні з нормами Закону № 606-XIV, який був чинний на дату відкриття виконавчого провадження (25 березня 2011 року) та Закону № 1404-VIII, що врегулювали питання виконавчого збору, які були чинними з 28 серпня 2018 року, оскільки редакція цієї статті передбачала стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків від суми, яка фактично стягнена.
У свою чергу, у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли, зокрема у зв'язку з прийняттям державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору від 01 грудня 2023 року у виконавчому провадженні № 56640118.
Оцінюючи правомірність цієї постанови суди попередніх інстанцій виходили з того, що постанова про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 56640118 була винесена державним виконавцем в період дії Закону №1404-VІІІ, який діяв в редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII. Одночасно суди попередніх інстанцій урахували, що виконавче провадження № 56640118 було відкрите за правилами Закону №1404-VІІІ, яка була чинна до 28 серпня 2018 року.
Провівши аналіз правових норм Закону №1404-VІІІ (у редакції до 28 серпня 2018 року, чинній на момент відкриття виконавчого провадження № 56640118) та Закону №1404-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII, чинній на момент прийняття оскаржуваної постанови) в частині бази обрахунку виконавчого збору, яка підлягає стягненню за виконавчим документом на користь державного виконавця, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що база обрахунку виконавчого збору змінювалася, а саме: в період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, а у період після 28 серпня 2018 року 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.
Врахувавши, що із внесеними Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII змінами до статті 27 Закону № 1404-VІІІ становище позивача погіршилося, що суперечить статті 58 Конституції України, а також те, що виконавчою службою фактично було стягнуто з боржника кошти за виконавчим листом у сумі 466 589,21 грн, у тому числі 146 658,90 грн виконавчого збору, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про протиправність оскаржуваної постанови.
Аналізуючи наведене, Суд констатує незастосовність до обставин цієї справи правових позицій Верховного Суду, сформованих у постановах від 27 липня 2023 року у справі №500/3394/22 та від 11 серпня 2022 року у справі № 640/23271/21, адже їх ухвалено за інших фактологічних умов і нормативного регулювання.
З огляду на зазначене, Суд визнає недоведеним наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Судом установлено, що зміст касаційної скарги зводиться до незгоди скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, викладу фактичних обставин справи з посиланням на нормативно-правові акти, однак без належного обґрунтування підпунктів частини четвертої статті 328 КАС України, що суперечить вимогам статті 330 КАС України та унеможливлює вирішення Судом питання про відкриття касаційного провадження.
Таким чином, правильно пославшись у касаційній скарзі на положення частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не виклав передбачених статтею 328 КАС України підстав, за яких оскаржуване судове рішення може бути переглянуте судом касаційної інстанції та не обґрунтував наявність передбачених частиною третьою статті 333 КАС України умов для перегляду оскаржуваного судового рішення, ухваленого за правилами статті 287 КАС України, в касаційному порядку.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 КАС України,
Касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом приватного акціонерного товариства "Азот" до відділу примусового виконання рішень Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування постанов - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає.
Суддя: А.Г. Загороднюк