Справа №567/591/24
Провадження №2/567/306/24
12 червня 2024 року м. Острог
Острозький районний суд Рівненської області у складі :
головуючий суддя - Василевич О.В.
секретар - Клімович О.О.
з участю позивачки ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, -
В Острозький районний суд звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - житловим будинком за адресою : АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову вказує, що їй на праві власності належить житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначає, що у вказаному будинку, окрім неї, зареєстрований її брат ОСОБА_2 , однак за місцем реєстрації він не проживає з 2011 року та ймовірно виїхав на постійне місце проживання в рф, та місце його перебування їй не відоме.
Зазначає, що відповідач у вищевказаному житловому будинку за адресою : АДРЕСА_1 не проживає без поважних причин, комунальні платежі не сплачує, участі в утриманні житла не бере, особистих речей в будинку не має, договору найму житлового приміщення між нею та відповідачем не укладалося та намір укладати такий договір у неї відсутній.
Вказує, що факт реєстрації відповідача ОСОБА_2 у належному їй будинку порушує її право власності, оскільки перешкоджає їй вільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що й спонукало її звернутися до суду з вищевказаним позовом.
Ухвалою Острозького районного суду від 04.04.2024р. відкрито провадження у справі та призначено судовий розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, відповідачу було встановлено строк протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження для подачі відзиву на позовну заяву.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином у відповідності до п.4 ч.8 ст.128 ЦПК України, зокрема, шляхом розміщення оголошення на сайті Острозького районного суду веб-портал судова влади України http://ost.rv.court.gov.ua/sud1713/, правом подати відзив на позовну заяву не скористався.
Відповідно до ч.2 ст.131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно адресної довідки Острозької міської ради Рівненської області від 03.04.2024 року зареєстроване місце проживання відповідача: АДРЕСА_1 .
На адресу суду двічі повернулися поштові конверти з копією позовної заяви та судових повісток з відміткою поштового відділення про те, що адресат ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 відсутній.
Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала з підстав та доводів, наведених у позовній заяві, та просила їх задовольнити. Пояснила, що у належному їй житловому будинку зареєстрований відповідач ОСОБА_2 , який є її рідним братом, та який в 2011 році виїхав з належного їй будинку на інше постійне місце проживання, ймовірно в рф. Вказує, що перешкод у користуванні будинком відповідачу вона не чинила. Місце його перебування їй не відоме. Зазначила, що відповідач не проживає у даному будинку та не користується ним, не бере участі у витратах на його утримання. Вказуючи на те, що відповідач протягом тривалого часу не проживає в зазначеному житловому приміщенні без поважних причин, а факт реєстрації місця проживання відповідача у належному їй житловому приміщенні створює для неї, як власника, незручності та перешкоди у реалізації права власності, просить визнати відповідача таким, що втратив право на користування зазначеним житловим приміщенням.
Суд, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, заслухавши пояснення позивачки та покази свідків, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судовому засіданні, кожен окремо, пояснили, що проживають в АДРЕСА_1 та є сусідами позивачки ОСОБА_1 . Вказали, що проживають в с.Оженин по сусідству з позивачкою впродовж понад як 20 років та були знайомі з відповідачем ОСОБА_2 , який є братом позивачки та проживав у належному їй будинку за адресою : АДРЕСА_1 . Зазначили, що більше 10 років тому відповідач залишив місце проживання, та ймовірно виїхав в рф. З вказаного часу вони відповідача в с.Оженин Рівненського району Рівненської області не бачили. Пояснили, що час від часу навідуються погостювати до ОСОБА_1 та в будинку по місцю її проживання відсутні будь-які особисті речі відповідача. Факти, які б вказували б на те, що позивачкою чинились перешкоди відповідачу в користуванні житлом, їм не відомі.
З досліджених в судовому засіданні письмових доказів судом встановлено наступні обставини.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав № 351603950 від 24.10.2023 року позивачці ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 24.10.2023 на праві власності належить житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8-11).
Як вбачається з витягу про зареєстрованих у житловому будинку осіб №538/01-17-24 від 26.03.2024р. за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_2 (а.с.18).
Згідно акту обстеження умов проживання від 26.03.2024р., в належному ОСОБА_1 житловому будинку за адресою : АДРЕСА_1 , також зареєстрований, зокрема, її брат ОСОБА_2 , проте останній за вказаною адресою не проживає з кінця 2011 року, в зв'язку з виїздом на постійне місце проживання в рф. Будь-якого зв'язку з ним ОСОБА_1 не має, що вказує на неможливість реалізації її прав, як власника будинку, на припинення права ОСОБА_2 користування жилим приміщенням в позасудовому порядку (а.с.23).
Таким чином, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим у будинку за адресою АДРЕСА_1 , який належить позивачці, фактично в ньому не проживає більше 10 років та не є членом сім'ї позивачки.
Водночас судом встановлено, що між позивачкою і відповідачем не існує договірних відносин з приводу порядку та умов користування вищевказаним житловим будинком, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався та у встановленому законом порядку не реєструвався.
Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
За змістом зазначених норм, право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
В судовому засіданні встановлено, що відповідач був зареєстрований у вищевказаному будинку за згодою попереднього власника, водночас він не є членом сім'ї позивачки (нового власника будинку), не проживає разом з нею та не веде спільного господарства, що підтверджується показами свідків.
Доказів, які б підтверджували наявність правовідносин між відповідачем та позивачкою, як власником житла на даний час, відповідачем суду не надано.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Водночас суд враховує, що оскільки відповідач не є членом сім'ї позивачки, спірні правовідносини врегульовані статтями 383, 391 ЦК України, які передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, та усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені, зокрема статтями 16, 386, 391 ЦК України.
У разі порушення своїх прав власник, згідно зі ст.391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При цьому положення ст.391 ЦК України підлягають застосуванню у тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
В судовому засіданні встановлено, що відповідач не є співвласником спірного житлового приміщення, не є членом сім'ї позивачки, факт реєстрації відповідача у спірному будинку порушує право позивачки на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю.
Окрім того, із врахуванням положень ЖКУ, досліджених доказів в ході розгляду справи, суд приходить до висновку, що обставини справи, тривала відсутність відповідача, відсутність будь якого інтересу до будинку, свідчать про обрання відповідачем іншого постійного місця проживання. Інтересу до будинку, що належить позивачці, відповідач не проявляв, жодного доказу щодо цього суду не надано, а тому визнання його таким, що втратив право на користування жилим приміщенням, не буде свідчити про втрату ним житла взагалі і в свою чергу буде захищати права власника такого приміщення (позивача), що в сукупності з наведеним вище є свідченням того, що втручання у право відповідача є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі №6-709цс16 зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 №265, визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.
Відповідно до пп.2 п.50 вищевказаного Порядку, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Питання про визнання припиненим права користування житлом у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.
Пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розглядає принцип пропорційності як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності та права користування.
Принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв'язків та має інше житло.
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення, як і визнання такою, що втратила право користування житлом, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У спірних правовідносинах при вирішенні питання позбавлення особи права користування житлом таке право має бути оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції із встановленням відповідності переслідуваній легітимній меті та з дотриманням балансу захисту інтересів як власника майна, так і члена її сім'ї.
Аналогічний правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду № 211/159/14-ц від 26.04.2023 року.
Легітимною метою у цій справі є захист прав власника будинку, гарантованих статтею 41 Конституції України, статтями 317, 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Врахувавши вимоги про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування спірним житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд дійшов висновку про те, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, передбачене законом і є необхідним.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом.
Відповідно до ст.ст.76-83 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд визнає належними і допустимими надані позивачкою докази, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов'язані з тими обставинами, які підтверджують наявність підстав для визнання відповідача, таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
В судовому засіданні з доводів позивачки, пояснень свідків, досліджених письмових доказів, які не викликають сумніву у їх об'єктивності, встановлено, що відповідач не проживає в спірному будинку впродовж десяти років, при цьому залишив будинковолодіння позивачки самостійно, переїхавши на інше місце проживання, поважних причин не проживання за адресою реєстрації та підстав для продовження терміну зберігання за ним права користування житловим приміщенням не встановлено, особисті речі відповідача в будинку відсутні, участі в оплаті комунальних послуг за будинок відповідач не приймає, що свідчить про втрату ним інтересу до зазначеного житла як до свого постійного місця проживання.
Одночасно, вирішуючи спір, суд враховує, що право позивачки є абсолютним і полягає у здійсненні права беззаперечного користування і розпорядження своїм майном, інтереси позивачки, як власника будинку, перевищують інтереси відповідача, в якого припинилися правові підстави користуватися чужим майном, а відтак її право підлягає захисту, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням - житловим будинком за адресою : АДРЕСА_1 .
Одночасно, суд вважає, що визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, в цілому відновить порушене право позивачки.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 383, 391 ЦК України, ст.ст.10, 12, 258-259, 263-265 ЦПК України, -
Позов ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ) про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право на користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду через Острозький районний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 18.06.2024 року.
Суддя Острозького районного судуВасилевич О.В.