Справа № 757/418/21-ц Головуючий у суді І інстанції Зотько Т.А.
Провадження № 22-ц/824/2267/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
12 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 27 квітня 2023 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У грудні 2020 року ФОП ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що 22 лютого 2020 року між нею та ОСОБА_1 було укладено договір № 22/02/2020 про надання послуг по виготовленню меблів.
На виконання умов цього договору 22 лютого 2020 року відповідачка сплатила позивачці 80 % від ціни договору, а саме 6 200,00 доларів США.
01 червня 2020 року позивачка повідомила відповідачку про готовність товару до його відвантаження та встановлення на об'єкті.
У свою чергу відповідачка повідомила, що перебуває у скрутному матеріальному становищі та не може здійснити доплату за виготовлений товар, однак наполягала на відвантаженні та монтажу меблів без здійснення нею повної оплати і гарантувала, що таку оплату буде здійснено, але у будь-якому випадку не пізніше дати передачі товару та його встановлення.
Позивачкою було прийнято рішення щодо здійснення відвантаження та встановлення меблів відповідачці без зміни умов договору, що було завершено 20 липня 2020 року.
Відповідачці для підписання було передано акт приймання-передачі, проте остання необґрунтовано відмовилась від його підписання та відмовилась від повної оплати.
Незважаючи на те, позивачка виконала свої зобов'язання в повному обсязі, відповідачка безпідставно порушила умови договору та не сплатила позивачці 20 % від суми договору, що складає 1 600,00 доларів США.
Прострочення оплати станом на дату подачі позову складає 205 календарних днів (01 червня 2020 року - 23 грудня 2020 року), а відтак 3 % річних від простроченої суми становлять 27,00 доларів США.
Крім того, відповідно до умов договору замовник сплачує виконавцю винагороду за зберігання виробу у розмірі 0,1 % від вартості товару за кожен день прострочення, що відповідно до здійсненого розрахунку за період з 01 червня 2020 року по 20 липня 2020 року складає 390 доларів США.
Таким чином заборгованість відповідачки складає 2 017,00 доларів США, яку позивачка просила стягнути на свою користь разом з понесеними судовими витратами.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 600,00 доларів США, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 840,80 грн.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 травня 2023 року із ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 500,00 грн.
У задоволенні решти вимог заяви позивачки про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, відповідачка через представника - адвоката Горкушу В.В. звернулася з апеляційною скаргою, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом при розгляді справи не здійснено об'єктивної оцінки доказів у вигляді чеків, що були видані ОСОБА_1 при здійснені нею оплат (сплати авансу та повного розрахунку) за договором, а також не надано належної оцінки тому факту, що грошові кошти відповідачкою були сплачені ФОП ОСОБА_2 за договором через її законного чоловіка - ОСОБА_3 , який приймав участь у виконанні договору, й остання дані обставини не заперечує, а зазначає лише про те, що ОСОБА_3 не є її працівником та не уповноважений на отримання коштів.
Судом першої інстанції надано перевагу поясненням позивачки про те, що ОСОБА_3 є окремим суб'єктом господарювання та здійснював окремі монтажні роботи за договором підряду при тому, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження зазначених обставин, а умови договору не передбачають можливість залучення підрядників і обов'язок щодо монтажу меблів покладено саме на ФОП ОСОБА_2 , відтак ОСОБА_3 був представником саме позивачки та її законним чоловіком, а ОСОБА_1 , сплачуючи 02 жовтня 2020 року грошові кошти ОСОБА_3 за договором, що підтверджується товарним чеком, здійснила повний розрахунок за поставлені меблі згідно з умовами договору, укладеного з ФОП ОСОБА_2 .
Також не погоджується із висновком суду про недоведеність стороною відповідачки факту повного розрахунку за укладеним між сторонами договором, оскільки в наданих суду копіях матеріалів по проведеній перевірці Головним управлінням Держспоживслужби в м. Києві наявні в додатку письмові пояснення ФОП ОСОБА_2 від 11 травня 2021 року, з яких вбачається, що позивачка припинила співпрацю з відповідачкою з причин порушення укладеного між ними письмового договору, а саме остання не сплатила 20 % від суми, прописаної в договорі.
Вказує, що судом проігнорована та обставина, що ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держспоживслужби в м. Києві 30 вересня 2020 року, а висновок перевірки Головним управлінням Держспоживслужби в м. Києві у травні 2021 року здійснено виключно на підставі письмових пояснень ОСОБА_2 щодо не здійснення з нею розрахунку. Враховуючи тривалий час, більше ніж півроку, між зверненням відповідачки та фактичною перевіркою Головного управління Держспоживслужби в м. Києві, у матеріалах справи відсутні пояснення ОСОБА_1 щодо розрахунку за договором, що свідчить про формальне проведення перевірки, й не може містити об'єктивної інформації щодо розрахунку ОСОБА_1 за договором, укладеним з ФОП ОСОБА_2 . Судом не було враховано дану обставину та помилково було здійснено висновок щодо не здійснення ОСОБА_1 повного розрахунку на підставі вказаної перевірки.
Крім того, є безпідставним та незаконним ухвалення рішення про стягнення грошових коштів в іноземній валюті, а саме у доларах США. Виходячи зі змісту оскаржуваного рішення, суд прийняв таке рішення, посилаючись на статті 524, 533 ЦК України та правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Однак, як вбачається із договору № 22/02/2020 про надання послуг з виготовлення меблів, зобов'язання щодо оплати за договором не виражене у гривнях, а отже зазначена сума у доларах не може бути її грошовим еквівалентом в іноземній валюті. Еквівалент в іноземній валюті може бути застосований виключно до суми, яка виражена у гривні. Зазначення ціни договору у доларах, без визначення її у гривнях, призводить до неможливості фактичного встановлення розміру зобов'язання відповідно до норм чинного законодавства України. Також зазначену у договорі ціну у доларах (навіть без визначення конкретної іноземної валюти) не можна вважати грошовим еквівалентом в іноземній валюті, оскільки відсутня ціна у гривнях для визначення її еквіваленту.
За таких обставин та з урахуванням норм чинного законодавства України, відповідачка вважає, що взагалі неможливо визначити суму зобов'язань за укладеним з ФОП ОСОБА_2 договором, що призводить до неможливості розрахунків, у тому числі в іноземній валюті.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги у даній справі, всупереч частини першої статті 141 ЦПК України, ухвалив рішення щодо стягнення із ОСОБА_1 повної суми судового збору, що суперечить нормам процесуального права.
При цьому, під час ухвалення додаткового рішення судом не було надано оцінку дотриманню представником позивачки процесуальних вимог щодо строку та порядку подачі заяв та доказів про розмір судових витрат, а також проігноровано вимоги частини другої статті 141 ЦПК України щодо пропорційності відшкодування витрат на правову допомогу до розміру задоволених позовних вимог. Заява про розподіл судових витрат з долученими до неї документами подана до суду з порушенням порядку та строків, визначених частиною восьмою статті 141 ЦПК України та статтею 246 ЦПК України.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просить рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2023 року та додаткове рішення цього ж суду від 22 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу від позивачки на адресу Київського апеляційного суду не надходив.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Суд першої інстанції встановив, що 22 лютого 2020 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір № 22/02/2020 про надання послуг по виготовленню меблів.
Згідно пункту 1.4 договору доставка та установка товару здійснюється за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 3.6 договору виконавець зобов'язаний доставити готовий виріб замовнику в зазначене ним місце протягом 3 робочих днів з моменту повідомлення замовника про готовність виробу, за умови повної його оплати замовником у відповідності до пункту 4 цього договору.
Загальна сума договору складає 7 800 доларів. Оплата здійснюється замовником наступним чином: 80 % від суми договору, що складає 6 200 доларів (шість тисяч двісті доларів), замовник оплачує авансом в момент підписання даного договору. Доплату у розмірі 20 % від суми договору, що становить 1 600 доларів (тисяча шістсот доларів), замовник вносить перед вивезенням і початком установки меблів (пункти 4.1 - 4.3 договору).
22 лютого 2020 року відповідачка на виконання умов вказаного договору сплатила позивачці 80 % від суми договору, а саме 6 200,00 доларів США.
Відповідно до змісту позовної заяви позивачкою умови договору виконані належним чином, виконавцем здійснено виготовлення та установка меблів. Відповідачка в свою чергу виконала свої зобов'язання частково, сплативши позивачці лише завдаток у розмірі 80 % від ціни договору.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки 1 600,00 доларів США, суд першої інстанції виходив з того, що вона не виконала умови договору і не сплатила позивачці вказану суму.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За приписами статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно частини першої статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).
Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
При цьому колегія суддів враховує, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18). З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.
У справі, яка переглядається, укладений між сторонами договір за своєю юридичною природою є договором про надання послуг.
Сторони у договорі встановили його предмет - виготовлення меблів, ціну - 7 800,00 доларів США, строк виконання не встановили. Також сторони передбачили умови, за яких відбувається виконання договору виконавцем та оплата замовником.
Так, відповідно до пункту 3.13 договору приймання виробу оформлюється актом приймання-передачі, підписаного обома сторонами. З моменту підписання акту приймання-передачі виконавець вважається таким, що виконав всі свої обов'язки за цим договором.
Відповідно до пункту 3.14 договору замовник зобов'язаний здійснити перевірку та прийняти виріб по кількості, якості, комплектності і комплектації та підписати акт приймання-передачі. При доставці і монтажу виробу виконавцем, акт приймання-передачі підписується сторонами після завершення монтажу.
Пунктом 3.15 договору передбачено, що у випадку необґрунтованої відмови замовника від підписання акту приймання-передачі, виріб вважається переданим замовнику в належній якості, кількості, комплектності, комплектації, а виконавець таким, що виконав свої зобов'язання.
Як вбачається із матеріалів справи, сторони не підписали акт приймання-передачі виробу. Доводи позивачки про те, що відповідачка відмовилась від такого підписання є голослівними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на доведення цієї обставини.
Разом із тим, сторони не заперечують, що меблі були відповідачці доставлені і встановлені, але між сторонами виникали суперечності щодо якості отриманого відповідачкою виробу.
Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положення цього конституційного принципу закріплені у статтях 12, 13 ЦПК України, якими встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) (пункт 81 зазначеної постанови): «Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18)».
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо безпідставності висновків суду першої інстанції про відсутність оплати з боку відповідачки спірних 1 600,00 доларів США, колегія суддів встановила таке.
В укладеному сторонами договорі про надання послуг не визначено, яким чином і кому саме замовник має сплачувати кошти за договором, з чого можна зробити висновок, що ця оплата може проводитись за домовленістю сторін договору у спосіб, який є зручним для них обох.
Виходячи із змісту договору, внесення замовником попередньої оплати у розмірі 80 % від ціни договору є обов'язковою умовою для початку виконання робіт з виготовлення меблів, а внесення залишку у розмірі 20 % від ціни договору є обов'язковим до отримання меблів замовником та їх монтажу.
Тобто, меблі не можуть бути поставлені замовнику до отримання виконавцем повної суми оплати.
Отже, якщо виходити лише з умов укладеного між сторонами правочину, то сам факт встановлення меблів у квартирі відповідачки може бути доказом виконання нею умов договору щодо остаточної їх оплати.
Та обставина, що сплата 6 200,00 доларів США вже була зазначена у договорі, не спростовує того, що така оплата була проведена ОСОБА_1 працівнику позивачки - ОСОБА_4 із видачею їй позивачкою товарного чеку від 22 лютого 2020 року.
В товарному чеку від 22 лютого 2020 року зазначена дата, передоплата за корпусні меблі - 6 200, всього на суму шість тисяч двісті доларів. Товар відпустив ОСОБА_4 Проти належності цього доказу ФОП ОСОБА_2 не заперечувала (а.с. 148, т. 1).
Водночас ОСОБА_1 надала суду аналогічний доказ її сплати 1 600,00 доларів США, яким також є товарний чек, у якому зазначено: дата - 02 жовтня 2020 року, доплата за меблі - 1 600, всього на суму одна тисяча шістсот доларів США. Товар відпустив ОСОБА_3 (а.с. 147, т. 1).
Обидва товарні чеки не мають номерів, будь-яких штампів, печаток.
Між тим, позивачка не ставить під сумнів дійсність товарного чеку від 22 лютого 2020 року, не дивлячись на те, що він не підписаний нею особисто, не містить назви посади особи, яка прийняла кошти і видала цей чек.
Однак, позивачка заперечує отримання нею 1 600,00 доларів США за товарним чеком від 02 жовтня 2020 року, посилаючись на те, що ОСОБА_3 не є її працівником, вона його не уповноважувала на отримання коштів, оскільки він є лише установником меблів.
Суд першої інстанції погодився із такими доводами позивачки, не поставившись до них критично. При цьому суд не надав оцінки тій обставині, що позивачкою не заперечується отримання нею коштів у розмірі 6 200,00 доларів США за аналогічним товарним чеком тому, за яким відповідачка сплатила також 1 600,00 доларів США.
В силу вимог статті 3 ЦК України дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
В оцінці доводів відповідачки у цій справі суд першої інстанції мав застосувати до спірних правовідносин принцип заборони суперечливої поведінки, яка базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці.
Оскільки позивачка приймала від відповідачки кошти з видачею їй документу на підтвердження отримання цих коштів із назвою товарний чек, то відповідачка не мала сумнівів в тому, що саме такий документ їй мають видати і після внесення нею 1 600,00 доларів США.
Отже, заперечення позивачки того, що саме в такий спосіб відповідачка мала остаточно розрахуватись з нею за виконану роботу суперечать її попередній поведінці.
Крім того, відповідачка обґрунтовано розраховувала, що ОСОБА_3 , який проводив монтаж меблів, усував недоліки допущені при їх виготовлені, є тією особою, з якою вона має остаточно розрахуватись після закінчення усіх робіт.
Посилання позивачки на те, що ОСОБА_3 не є її працівником, а є сторонньою особою, не доводиться жодним доказом, який є в матеріалах справи. Так, позивачка не надала суду договір, укладений між нею та ОСОБА_3 , про надання послуг з монтажу меблів, не послалась на пункт договору № 22/02/2020, за яким монтаж та установку меблів можуть поводити інші особи, які не є учасниками цього договору.
Отже, на думку суду апеляційної інстанції, доводи відповідачки щодо виконання нею умов договору про надання послуг по виготовленню меблів і сплату 1 600,00 доларів США є більш переконливими, аніж доводи позивачки щодо невиконання замовником своїх зобов'язань за цим договором.
При цьому, враховуючи споживчий характер правовідносин між сторонами, суду належало виходити з того, що всі сумніви та припущення мають тлумачитися на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною у таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з виконавцем послуг фактично не є рівними.
Аналогічні висновки викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 686/30030/21 (провадження № 61-5111св23).
Однак, суд першої інстанції не врахував, що саме ФОП ОСОБА_2 мала доводити обставини невиконання відповідачкою умов договору про надання послуг в частині проведення остаточного розрахунку за поставлений товар, а у разі недоведеності цих обставин, необхідно виходити з відсутності вини відповідачки як споживача у виникненні боргу після встановлення у її квартирі меблів, виготовлення і монтаж яких було передбачено укладеним між сторонами договором.
Щодо поведінки та способу ведення справ позивачкою, суд також не врахував, що ФОП ОСОБА_2 є професійним учасником ринку надання відповідного виду послуг, у зв'язку з чим до неї висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачеаою є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
Враховуючи вищенаведене, розглядаючи зазначений позов ФОП ОСОБА_2 про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за договором про надання послуг, суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, належним чином не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну правову оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення із ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 1 600,00 доларів США в якості недоплати за поставлені меблеві вироби за договором про надання послуг, тому рішення суду відповідно до положень статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
З матеріалів справи вбачається, що за заявою представника позивачки - адвоката Гери Р.Ю. про розподіл судових витрат 22 травня 2023 року Деснянським районним судом м. Києва ухвалено додаткове рішення, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 500,00 грн, а в задоволенні решти вимог заяви відмовлено.
Статтею 270 ЦПК України встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.
За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
Отже, додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України, є невід'ємною частиною основного рішення у справі по суті спору, та не може існувати окремо від нього.
Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2023 року по суті спору у даній справі, то додаткове рішення цього ж суду від 22 травня 2023 року також слід скасувати.
За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Виходячи з наведеного, із ФОП ОСОБА_2 стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ОСОБА_1 у межах даної справи, а саме 1 260,20 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 27 квітня 2023 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.
Стягнути із фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 260,20 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.О. Писана
Д.О. Таргоній