Головуючий у суді першої інстанції: Волошин В.О.
Єдиний унікальний номер справи № 761/12741/23
Апеляційне провадження № 22-ц/824/9301/2024
06 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мережко М.В.,
суддів - Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
секретар - Кролівець О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про стягнення заборгованості зі сплати премії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,
У квітні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він працював у відповідача, остання посада, яку обіймав позивач - менеджер з судового врегулювання заборгованості Відділу врегулювання заборгованості на пізніх стадіях Департаменту роботи з проблемною заборгованістю.
Згідно з наказом відповідача за № 501-К від 29 грудня 2022 року позивач був звільнений з роботи, на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін).
На думку позивача, відповідачем, як роботодавцем, не було проведено остаточного розрахунку з позивачем, як з працівником, що звільняється, а саме не було сплачено 50 % премії за результатами роботи за 2021 року в розмірі 247084,0 грн.
Роботодавець послався на те, що рішенням від 29 грудня 2022 року, протокол №388, затверджені зміни до Порядку розрахунку та виплати працівникам НАК «Нафтогаз України» її відокремлених підрозділів, юридичних осіб Групи Нафтогаз окремих видів інших заохочувальних та компенсаційних виплат, затвердженого рішенням Правління від 03 жовтня 2022 року протокол № 12КІ, із внесенням змін у п. 10.3 п. 10 цифри та слова «на 2023 рік» замінено словами «до прийняття відповідного рішення правління з цього питання».
Позивач вважає, що таке рішення відповідача, як роботодавця, про відтермінування виплати решти премії за результатами роботи за 2021 року є незаконним, оскільки відповідач порушив положення ст. 116 КЗпП України. З метою захисту свого порушеного права, позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом, про стягнення недоотриманої частини премії за результатами роботи за 2021 року, та стягнення з відповідача на свою користь, в порядку ст. 117 КЗпП України, середнього заробітку за весь час затримки належних до виплати сум.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд:
- стягнути з відповідача на свою користь суму заборгованості з виплати премії за результатами роботи за 2021 року в розмірі 247 084 грн (без оподаткування);
- стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток з 30 грудня 2022 року по 13 квітня 2023 року у розмірі 383 335,05 грн та по день фактичного розрахунку.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 18 квітня 2023р. відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти позову заперечив, зазначивши, що доводи та аргументи позивача є безпідставними, оскільки не враховують положення ст. 97 КЗпП України, ст. 2 Закону України «Про оплату праці», положення Колективного договору НАК «Нафтогаз України» на 2017-2020 рр., ухваленого конференцією трудового колективу працівників НАК «Нафтогаз України» 15 червня 2017 року (п. 4.8-4.10) та Положення про преміювання працівників НАК «Нафтогаз України», зокрема п. 3.4, яке є додатком до Колективного договору.
Також на думку відповідача, виплата премії працівнику можлива виключно на підставі наказу роботодавця, в межах яких, враховуючи наявні фінансової можливості підприємства, він вправі самостійно приймати рішення про виплату премії, як додаткової заохочувальної та компенсаційної виплати працівнику.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року в задоволені позову відмовлено.
Не погоджуючись із таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що відмовляючи позивачу в позові, суд першої інстанції не урахував, що, відповідно до умов колективного договору, заявлена позивачем до стягнення грошова винагорода виплачується на підставі рішення органу управління за результатами оцінки досягнених цілей на 2021 рік та ключових результатів діяльності Компанії, додаткових умов для виплати премії Порядком та Колективним договором не передбачено.
За таких обставин, апелянт вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення позову в повному обсязі.
До Київського апеляційного суду 27 березня 2023 року надійшов відзив АТ НАК «Нафтогаз України». Відповідач зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Апеляційну скаргу вважає безпідставною, просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року - без змін.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
У судовому засіданні 06 червня 2024 року взяли участь позивач ОСОБА_1 та представник відповідача ОСОБА_2 .
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно з вимогами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Встановлено, що з 03 вересня 2018 року по 29 грудня 20222 року ОСОБА_1 працював у АТ НАК «Нафтогаз України».
Згідно з наказом АТ НАК «Нафтогаз України» № 501-К від 29 грудня 2022 року позивач був звільнений з роботи, на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін).
Звертаючись до суду з вимогою про стягнення премії, позивач обґрунтовував її тим, що відповідачем неправомірно, в порушення строків, визначених ч. 1 ст. 116 КЗпП України, не було сплачено 50 % належної позивачу премії за результатами роботи за 2021 рік у розмірі 247 084 грн.
Частина 4 ст. 97 КЗпП України визначає, що власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Статтею 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У частині 1 ст. 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно з положеннями ст. ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов'язку доведення наявності права на отримання відповідних сум. (постанова Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 757/47711/19-ц).
Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05:30 год. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
В подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався.
Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Отже, Конституція України передбачає, що в умовах воєнного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, зокрема, щодо прав, передбачених ст.43 Конституцією України.
Як визначено п.2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
24 березня 2022 року набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Згідно із ст. 1 зазначеного Закону (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Встановлено, що наказом відповідача від 18 жовтня 2022р. за № 72-КІ «Про преміювання за результатами оцінки досягнення цілей та ключових результатів, установлених на 2021 рік» було визначено:
«1. Преміювати працівників Компанії за результатами оцінки досягнення цілей та ключових результатів, установлених на 2021 рік. Нарахування та виплату суми премії працівникам Компанії, зазначеним у додатку до цього наказу, здійснити частинами:
у жовтні 2022 року в розмірі 30 % фактичної суми премії за результатами оцінки досягнення ЦКР, установлених на 2021 рік;
у грудні 2022 року в розмірі 20 % фактичної суми премії за результатами оцінки досягнення ЦКР, установлених на 2021 рік.
2. Нарахування та виплату 50 % фактичної суми премії за результатами оцінки досягнення ЦКР, установлених на 2021 рік, працівникам Компанії, зазначеним у Додатку до цього наказу, здійснити у 2023 році на підставі відповідного наказу.
3. Звільненим працівникам НАК «Нафтогаз України», які станом на 03.10.2022 не є працівниками Компанії, або її відокремлених підрозділів або юридичних осіб Групи Нафтогаз, нарахування та виплату премії за результатами оцінки досягнення ЦКР, установлених на 2021 рік, здійснити протягом трьох місяців з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні…» (т 1, а.с. 122, 123).
В судовому засіданні в суді першої інстанції сторони визнали, що в досудовому порядку позивачем, було отримано спочатку 30% відсотків відповідної премії, і в подальшому 20 % премії.
Також з пояснень сторін суд установив, що на виконання п. 2 наказу відповідача за 72-КІ від 18 жовтня 2022 року, відповідачем, як колишнім роботодавцем позивача не видавався окремий наказ про виплату позивачу решти 50 % премії за результати роботи за 2021 року.
Як роз'яснив Верховний Суд в постанові від 15 грудня 2021 року по справі № 1840/2970/18, преміювання та встановлення відповідних надбавок провадиться у межах наявного фонду оплати праці та належить до дискреційних повноважень роботодавця. Крім того, право встановлення надбавок та премій належить саме до варіативних дискреційних повноважень, в силу яких, роботодавець вільний у виборі в межах затвердженого кошторису встановлювати їх або не встановлювати.
Верховний Суд зазначив, що дискреція це не обов'язок, а повноваження адміністративного органу, оскільки юридична концепція дискреції передбачає можливість вибору між альтернативними способами дій та/або бездіяльністю. У разі, якщо законодавство передбачає прийняття лише певного конкретного рішення, то це не є реалізацією дискреції (повноважень), а є виконанням обов'язку.
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених ст. 43, 44 Конституції України. При застосуванні норм права у порядку суд ураховує наступний висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 06 квітня 2021р. у справі № 910/10011/19. Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Зважаючи на характер спірних відносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимога про стягнення суми невиплаченої премії, з урахуванням положенням ст. ст. 6, 19 ГК України є фактичним втручанням в господарську діяльність відповідача, як суб'єкта господарювання, оскільки органами управління відповідача не приймалося відповідне рішення (наказ, розпорядження тощо) щодо виплати позивачу решти премії за результатами роботи за 2021 рік,.
Суд також урахував висновки Великої Палати Верховного Суду по справі № 317/2777/17 в постанові від 30 червня 2020 року, відповідно до яких при вирішенні питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту суди мають уникати зайвого втручання у внутрішні питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішеннями відповідних органів товариства.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави для задоволення вимоги про стягнення премії.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення премії, відсутні також підстави для задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд також звернув увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Як регламентує стаття 15 ЦК України, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).
Відповідно до частин першої, другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Суд звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Обрання неефективного способу захисту порушеного права, який не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та спричиненим цим діянням наслідкам, є самостійною та достатньою підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 922/3308/20).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Тобто спосіб захисту має бути дієвим (ефективним), а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.
Завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб. Тобто вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, та з урахуванням передчасності позовних вимог, обґрунтовано відмовлено у їх задоволенні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.
Керуючись ст.ст. 141, 369, 374, 375, 382, 383, 384 України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено 13 червня 2024 року.
Головуючий: М.В. Мережко
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова