№ справи: 753/4815/20
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/7162/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Каліушко Ф.А.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
04 червня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,
секретар - Черняк Д.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Фролова Олена Олександрівна, про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року,
встановив:
у березні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування нежилого приміщення, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 12 березня 2016 року, та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на нежиле приміщення №1 (групи приміщень №400) (в літ.А) за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що вказаний договір є фіктивним та спрямований на уникнення звернення стягнення на майно.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року позов було задоволено, визнано недійсним договір дарування від 12 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , скасовано рішення про державну реєстрацію.
Не погоджуючись із рішенням, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_4 просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивача - ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що 25 квітня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк», правонаступником якого він є, та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір. Заочним рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 03 березня 2016 року було задоволено позовні вимоги банку та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 51 727 дол. США. Зазначав, що одразу після ухвалення заочного рішення, а саме 12 березня 2016 року ОСОБА_2 відчужив на користь свого сина ОСОБА_1 нежиле приміщення №1 (групи приміщень №400) (в літ.А) загальною площею 16,40 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Вказував, що вказаний договір було вчинено на шкоду інтересам кредитора з метою уникнення відповідальності та виконання зобов'язань перед банком, що є підставою для визнання договору дарування недійсним.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року позов було задоволено, визнано недійсним договір дарування від 12 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , скасовано рішення про державну реєстрацію.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що укладення оспорюваного договору дарування відбулось з метою недопущення звернення стягнення на майно в рахунок виконання зобов'язань перед ПАТ «Кредит Європа Банк», що є підставою для визнання його недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 . Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 посилається на те, що на момент укладення оспорюваного договору дарування не існувало заборони відчуження майна відповідача і сторонами було вчинено дії, спрямовані на його виконання, що свідчить про відсутність підстав вважати його фіктивним. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, у березні 2015 року ПАТ «Кредит Європа Банк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором і ухвалою Деснянського районного суду м.Києва 02 квітня 2015 року у праві було відкрито провадження (справа №754/4030/15-ц).
Заочним рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 03 березня 2016 року у вказаній справі було задоволено позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором в розмірі 51 727,96 дол. США.
12 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування нерухомого майна - нежилого приміщення №1 (групи приміщень №400) (в літ.А) загальною площею 16,40 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 25 травня 2016 року заочне рішення було скасовано, справу призначено до розгляду.
Повторним заочним рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 02 липня 2018 року позовні вимоги було задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 56 935,43 дол. США.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року заочне рішення Деснянського районного суду м.Києва від 02 липня 2018 року було скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 00011-МL-000000000219 від 25 квітня 2008 року, яка становить 45 316,35 доларів США та 624,89 грн., з яких: 43 766,13 доларів США - заборгованість по кредиту, 1 550,22 доларів США - заборгованість по процентам станом на 04 грудня 2014 року та 624,89 грн. - заборгованість по неустойці станом на 04 грудня 2014 року. В задоволенні інших вимог відмовлено.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Ляпіна Д.В. від 16 жовтня 2020 року у виконавчому провадженні НОМЕР_1 виконавчий лист, виданий 04 квітня 2019 року Деснянським районним судом м. Києва на виконання рішення у справі №754/4030/15-ц, було повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з відсутністю у боржника майна, на яке можна звернути стягнення.
В ході здійснення виконавчого провадження НОМЕР_1 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Ляпіним Д.В. листом від 05 березня 2020 року було повідомлено стягувача - АТ «Кредит Європа Банк» про те, що відповідно до повідомлення КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 20 травня 2019 року за боржником проведено реєстрацію права власності на нежиле приміщення №1 (гр. приміщень №400) (в літ.А) загальною площею 16,40 кв.м., однак вказане майно було відчужено за договором дарування на користь ОСОБА_1 12 березня 2016 року (а.с.14).
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з частиною першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідні ознаки фіктивного правочину визначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, провадження № 14-260цс 19, та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20, провадження № 61-4796 св 22.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі №910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».
Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Відповідних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260 цс 19).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 , відчужуючи спірне нерухоме майно, був обізнаний про розгляд судом справи про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що майно, яке перебувало у власності відповідача, який мав значний розмір заборгованості перед позивачем, було відчужене на підставі безоплатного договору на користь свого сина - ОСОБА_1 в досить короткий проміжок часу, а саме через вісім днів з дня ухвалення заочного рішення про стягнення заборгованості.
Вказані обставини свідчать про фіктивність оспорюваного договору дарування та відсутність наміру у відповідачів створити правові наслідки, обумовлені цим договором, з метою уникнення цивільно-правової відповідальності.
Таким чином в даній справі доведеним є те, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно за наслідками задоволення позовних вимог ПАТ «Кредит Європа Банк». На підтвердження зазначеного свідчить: момент вчинення правочину (12 березня 2016 року), тобто після ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості; контрагент з яким боржник уклав оспорювані договори дарування (син ОСОБА_2 ); безоплатність оспорюваного договору дарування.
Доводи скаржника по те, що йому не було відомо про ухвалення судом заочного рішення є неспроможними та не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки ОСОБА_2 був обізнаний про розгляд справи судом та брав участь у ній через свого представника. Доказів на підтвердження того, що на момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_2 не був обізнаний не тільки про рішення суду, а й про власні зобов'язання перед ПАТ «Кредит Європа Банк», до суду не надано.
Також не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було витребувано та досліджено матеріали кредитної справи ОСОБА_2 , оскільки кредитні правовідносини, які виникли між сторонами, не є предметом спору в даній справі та не входять до предмету доказування, оскільки на даний час у ОСОБА_2 існують зобов'язання перед позивачем за рішенням суду.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ч. 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За положеннями ч. 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Пропуск строку позовної давності може бути підставою для відмови у задоволенні позову якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. За відсутності порушення суб'єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб'єктивного права позовна давність застосовуватись не може. Тому, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
При зверненні до суду з апеляційною скаргою скаржник посилався на те, що судом першої інстанції безпідставно не було застосовано наслідки пропуску позивачем строку позовної давності.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач стверджував, що дізнався про те, що у власності ОСОБА_2 перебувало спірне нежиле приміщення, а також про вибуття його із власності відповідача, 06 березня 2020 року з листа приватного виконавця від 05 березня 2020 року.
Відповідач зазначав, що в ході розгляду справи №754/9339/21 за позовом АТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування частини квартири, судом було встановлено, що позивач АТ «Кредит Європа Банк» 30 листопада 2015 року та 11 липня 2016 року отримував інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо майна ОСОБА_2 . За таких обставин скаржник стверджує, що станом на 11 липня 2016 року позивач був обізнаний про вибуття майна із власності ОСОБА_2 і тому строк позовної давності за даними вимогами на момент звернення до суду з позовом сплинув.
Однак, такі доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Матеріали справи не містять доказів на спростування доводів позивача про те, що про укладення оспорюваного договору дарування банк дізнався у березні 2020 року від приватного виконавця.
При зверненні до суду з позовом позивачем було надано до суду інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, з якої вбачається, що за запитом з параметром пошуку реєстраційного номеру об'єкта нерухомості №876607080000 міститься лише запис про реєстрацію права власності вказаного об'єкту - нежилого приміщення №1 (групи приміщень №400) (в літ.А) за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 12 березня 2016 року, дата реєстрації права власності - 12 березня 2016 року (а.с.18). Доказів про те, що до укладення оспорюваного договору дарування інформація щодо права власності ОСОБА_2 на вказане нежиле приміщення була внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно і про це було відомо позивачу, до матеріалів справи не надано.
Саме по собі посилання скаржника на те, що позивач отримував інформаційні довідки з реєстрів та мав бути обізнаним про вибуття майна з власності боржника, не свідчить про те, що АТ «Кредит Європа Банк» дізнався про порушене своє право саме на момент отримання таких довідок, оскільки доказів про те, що запити здійснювались щодо ОСОБА_1 , за яким вже було зареєстровано право власності, а не щодо боржника ОСОБА_2 , матеріали справи не містять.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що скаржником ОСОБА_2 при розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій не було надано доказів про те, що його зобов'язання перед АТ «Кредит Європа Банк» виконані або їх можна виконати за рахунок іншого належного боржнику майна.
Матеріали справи свідчать про те, що кредитні зобов'язання ОСОБА_2 були забезпечені відповідно до Іпотечного договору№00011-ML-000000000219/і, за умовами якого в іпотеку АТ «Кредит Європа Банк» було передано нежилі приміщення №1, 2, 3, 4 (групи приміщень №12) загальною площею 21,10 кв.м., розташовані по АДРЕСА_2 .
Разом з тим, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 січня 2009 року договір купівлі-продажу вказаних нежилих приміщень, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , на підставі якого останній набув на них право власності, було визнано недійсним, що свідчить про відсутність у ОСОБА_2 права на передачу вказаного майна в іпотеку АТ «Кредит Європа Банк». Зазначені обставини встановлені рішенням Солом'янського районного суду м.Києва від 30 листопада 2020 року (справа №760/27780/17).
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року- без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 11 червня 2024 року.
Головуючий
Судді