ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/3583/24
провадження № 2/753/4231/24
20 травня 2024 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді Котвицького В.Л.,
за участю секретаря судового засідання Овчар В.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за адресою: м. Київ, вул. О. Кошиця, 5а у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини,
У лютому 2024 року позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини. В обґрунтування заявленої позовної вимоги позивач посилається на те, що сторони у період з 23.09.2011 до 30.06.2022 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу у сторін народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Протягом липня - серпня 2022 року ОСОБА_2 скаржилась колишньому чоловіку ОСОБА_1 , що не справляється з дітьми та не може далі приймати участь у вихованні та утриманні їх спільних дітей. ОСОБА_1 погодився взяти дітей на одноосібне, самостійне виховання та утримання, без участі ОСОБА_2 .
Як наслідок, 02.09.2022 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про утримання та виховання дітей, який був посвідчений приватним нотаріусом Івано - Франківського міського нотаріального округу Квочак Л.Т., про що було зроблено запис у реєстрі за №5356. Згідно умов укладеного договору, спільні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 постійно проживають з батьком за місцем постійного проживання батька, батько виховує дітей самостійно, діти проживають окремо від матері, мати не приймає участі в утриманні та вихованні дітей.
Після укладення вказаного договору, спільні діти сторін постійно проживають з батьком ( ОСОБА_1 ), окремо від матері ( ОСОБА_2 ), батько самостійно вирішує всі питання виховання та утримання дітей, без участі матері.
ОСОБА_2 після укладення договору постійно проживає в Івано-Франківській області. Малолітні діти на даний час проживають разом з батьком у м. Києві. Для дітей створенні відповідні умови для комфортного перебування, у дітей є власна кімната, яка облаштована необхідними меблями, є ліжка, столи для навчання, планшети для дистанційного навчання.
ОСОБА_1 офіційно працевлаштований, займається підприємницькою діяльністю, має стабільний і достатньо високий дохід, що підтверджується доданими до позову статутними документами ФОП ОСОБА_1 та документами податкової звітності, які здавались до органів державної податкової служби. ОСОБА_1 алкогольними напоями не зловживає, наркотичні препарати не вживає, за час проживання скарг та заяв від мешканців не надходило. До відповідальності ніколи не притягався, судимості немає.
Крім того, ОСОБА_1 є добровольцем ІНФОРМАЦІЯ_3 та виконує бойові завдання НОМЕР_1 окремої бригади територіальної оборони ІНФОРМАЦІЯ_4, має грамоти та подяки за сумлінне несення бойової служби, що підтверджується доданими до позову контрактом добровольця, посвідченням, бойовими наказами та грамотами.
Разом з тим, останнім часом між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникають непорозуміння та розбіжності з приводу місця проживання їх спільних дітей, ОСОБА_2 висловлює вимоги, що діти повинні проживати у Івано - Франківській області, де їм буде краще, на думку ОСОБА_2 .
Таким чином, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не має одностайної згоди щодо того, з ким та де будуть проживати їх спільні малолітні діти, що стало підставою для звернення позивача до суду із вказаним позовом.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, зобов'язано третю особу надати письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, призначено підготовче засідання, яке в подальшому неодноразово відкладалось з різних підстав.
До суду 02.04.2024 від відповідача надійшла заява про визнання позову, відповідно до якої відповідач підтримала обґрунтування викладені позивачем у позові, тому не заперечувала проти задоволення позовних вимог. Також, відповідач подала до суду клопотання про розгляд справи за її відсутності.
До суду 25.04.2024 позивачем подано додаткові письмові пояснення щодо обґрунтування позовних вимог, у яких зазначив, що він звернувся до суду із позовом, в якому об'єднав дві позовні вимоги про визначення місця проживання малолітніх дітей та про встановлення факту, що має юридичне значення, самостійного виховання та утримання позивачем своїх малолітніх дітей. Основним мотивом та підставою для об'єднання позовних вимог є ті факти, що обидві вимоги позивача пов'язані між собою підставою виникнення та поданими доказами. Більше того, позовні вимоги є по своїй суті взаємопов'язаним і нерозривними в певній мірі, оскільки по фактичним обставинам справи склалася ситуація, за якої позивач вимушений самостійно виховувати та утримувати своїх малолітніх дітей та як наслідок логічним є чітке визначення місця проживання дітей із їхнім батьком (позивачем) з метою встановлення максимальної визначеності за судовим рішенням місця проживання дітей та затвердження чіткого механізму вирішення усіх питань виховання та утримання дітей (максимально комфортним для дітей буде ситуація за якої батько буде самостійно та одноосібно вирішувати усі питання виховання та утримання дітей, діти будуть проживати з батьком, дітям повинен бути забезпечений сталий, зрозумілий та чіткий шлях їхнього виховання та забезпечення такого виховання в майбутньому, а наявність можливих періодичних вкидів з боку відповідача щодо алгоритму виховання та утримання дітей, в умовах коли відповідач не бере постійної та систематичної участі у їх вихованні (відповідач постійно проживає окремо та не бере участі у вихованні та утриманні дітей), не відповідає інтересам та спокою дітей).
Позивач по суті є батьком-одинаком, самостійно виховує та утримує своїх малолітніх дітей. Саме у зв'язку із цим фактом позивач задумався над встановленням факту самостійного виховання і утримання дітей через суд, оскільки іншого способу встановлення такого факту не існує, такий спосіб не визначений та не врегульований законом
До суду 26.04.2024 третьою особою подано висновок про визначення місця проживання дітей, відповідно до якого, з метою забезпечення прав та інтересів дітей райдержадміністрація як орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітніх дітей з батьком ОСОБА_1 позивачем у справі.
До суду 06.05 2024 від відповідача надійшли додаткові пояснення, в яких вона зазначила, що дійсно, мала намір забрати дітей із собою, через що у неї з позивачем виникали непорозуміння з позивачем та через що вочевидь позивач був вимушений звернутися із позовом до суду про визначення місця проживання дітей із позивачем. Але після відкриття провадження у справі, відповідач зрозуміла, що її дітям буде краще із їхнім батьком та вона не має можливості забезпечити для дітей належний рівень їх виховання та утримання. А позивач зможе це краще зробити за неї і її дітям буде краще із їхнім батьком в Україні.
Із врахуванням викладеного, відповідач просила суд здійснювати судовий розгляд справи за її відсутності. Позов визнала в повному обсязі.
У судовому засіданні позивача позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позові та просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Відповідач та представник третьої особи у судове засідання не з'явились, у своїх поясненнях щодо позовних вимог просили суд розглядати справу за їх відсутності.
У судовому засіданні було заслухано думку малолітнього ОСОБА_5 , який пояснив суду, що проживає в Києві з татом та молодшою сестрою. Втрьох проживають біля року, мама проживає окремо. Зранку тато водить в школу та забирає зі школи разом із сестрою, іноді ОСОБА_6 йде додому з друзями після школи. З мамою ОСОБА_6 не спілкується та хоче проживати з татом.
За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача та третьої особи.
Суд, заслухавши позивача та думку дитини ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про те, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони у період з 23.09.2011 до 30.06.2022 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу у сторін народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У подальшому, 02.09.2022 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про утримання та виховання дітей, який був посвідчений приватним нотаріусом Івано - Франківського міського нотаріального округу Квочак Л.Т., про що було зроблено запис у реєстрі за №5356. Згідно умов укладеного договору, спільні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 постійно проживають з батьком за місцем постійного проживання батька, батько виховує дітей самостійно, діти проживають окремо від матері, мати не приймає участі в утриманні та вихованні дітей.
Звертаючись до суду з позовом, позивач вказав, що ОСОБА_2 після укладення договору постійно проживає в Івано-Франківській області. Малолітні діти на даний час проживають разом з батьком у м. Києві. Для дітей створенні відповідні умови для комфортного перебування, у дітей є власна кімната, яка облаштована необхідними меблями, є ліжка, столи для навчання, планшети для дистанційного навчання.
Обставини щодо проживання дітей з позивачем не заперечувались і відповідачем.
За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ст.ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У п.1 ст.9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч.1 ст.3 Конвенції).
Частиною 1 ст.8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно з ч.1 ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно з ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Частинами 6, 8 ст.7 СК України визначено, що жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Приписами ч.1 ст.9 СК України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст.157 цього Кодексу.
Згідно з ч.1, ч.2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Як визначено ч.1 ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Відповідно до положень ч.5 ст.157 СК України той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.
Відповідно до ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Згідно ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. В ч. 2 цієї ж статті вказано, що орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Відповідно до ч.1 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Відповідно до ч.4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.
З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини. Першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків, що визначено ч.1 ст.160 СК України. І тільки у випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом, як визначено ч.1 ст.161СК України.
При вирішенні спору щодо місця проживання дитини, суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, бажання дитини, стать, вік дитини, матеріальне забезпечення батьків, їх працевлаштування та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.09.2022 у справі № 461/9136/19 (провадження № 61-440св22) зроблено висновок, що «при вирішенні спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини (з урахуванням її вікової зрілості), необхідним є з'ясування психоемоційного стану дитини, її інтересів та ставлення до кожного із батьків, а також мотивів бажання проживати з одним із батьків».
Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.
Судом встановлено, що між сторонами відсутній спір про визначення місця проживання малолітніх дітей, які на час вирішення справи зареєстровані та проживають за місцем проживання позивача та, що відповідач не створює будь-яких перешкод щодо місця проживання дітей з батьком.
Доказів створення відповідачем перепон для спілкування з дитиною, позивачем суду не надано.
За таких обставин, у відповідності до вимог ст.29 ЦК України, ст.160 СК України місце проживання дітей за згодою батьків визначено за місцем проживання батька.
Тобто сторони, як це і передбачено ч. 1 ст. 160 СК України, фактично, визначили місце проживання їх спільних дітей з батьком за взаємною згодою.
Сімейні відносини, враховуючи їх особистісний характер, повинні в першу чергу вирішуватися за згодою їх учасників, і тільки в разі відсутності такої згоди (існування між ними спору) - зокрема, в суді.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак, вказана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене права чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Втім, саме порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Отже, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушення.
Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч.1, ч.2 ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
У даному випадку, спір про визначення місця проживання дитини ініційований батьком дітей, з яким діти і так фактично проживають, і від якого мати зміни місця проживання дитини не вимагає.
Натомість, у судовому засіданні встановлено, що за відсутності будь-яких перешкод у спілкуванні з дітьми, відповідач не цікавиться дітьми та не бере участі в їх вихованні.
Вказані обставини також об'єктивно підтверджені і поведінкою відповідача, а саме у її заяві про визнання позовних вимог та у її додаткових поясненнях.
За встановлених обставин у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення позивача до суду з даним позовом, наявний спір про визначення місця проживання дітей за проживання дітей з позивачем та відсутності порушення відповідачем питань про відібрання дітей, або про визначення місця проживання дітей з нею.
Однак, зверненню до суду із позовом про визначення місця проживання дитини має передувати саме спір між батьками дитини про визначення місця її проживання.
При тому, той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом, має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір. Вказані обставини підлягають перевірці судом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верхового Суду від 10.06.2021 справа №369/1587/19.
З урахуванням встановлених обставин, суд доходить висновку, що вимоги про визначення місця проживання дітей заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками про визначення місця проживання дітей.
Відсутність між сторонами відповідного спору, унеможливлює вирішення питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.
Щодо позовних вимог про встановлення факту, що має юридичне значення, самостійного виховання та утримання позивачем своїх малолітніх дітей, суд зазначає наступне.
Як вбачається із заяви ОСОБА_1 він не зазначає, які юридичні наслідки безпосередньо для нього породжує розгляд даної справи та встановлення вказаного ним факту факт, надавши суду при цьому в якості доказів юридичного значення встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей свої письмові звернення до різних органів державної влади з проханням надати пільги або гарантії, передбачені законодавством. Жодної відповіді на такі свої звернення, в яких би йому було відмовлено в наданні встановлених законом гарантій або пільг без підтвердження його статусу батька, який самостійно виховує малолітніх дітей, позивач не представив, що само по собі свідчить про відсутність порушення його прав та законних інтересів.
Окрім цього, факт проживання та самостійного виховання дітей не оспорювався жодним з учасників справи.
При цьому метою заявленого ним встановлення факту проживання та самостійного виховання дітей, йому потрібно для захисту прав дітей.
Однак, законодавством не передбачено встановлення юридичного факту з метою майбутніх та потенційно можливих ускладнень щодо соціальних прав.
Отже, слід дійти висновку, що позивач звернувся до суду з метою закріплення факту, який ніким не оспорюються та не ставиться під сумнів.
Частина перша ст. 319 ЦПК України зобов'язує суд у рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення, серед іншого зазначити мету встановлення факту.
До сфери п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України також належать суміжні способи захисту прав, що не вносять змін до існуючих правовідносин. Зокрема, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність та прикладну значущість і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження. Важливою також є не тільки конкретна мета встановлення факту, а його зв'язок із певним суб'єктивним матеріальним правом.
Важливе значення має вимога про обов'язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.
Суд у даній справі не встановив факт порушення особистих прав позивача, які б підлягали захисту у судовому порядку в обраний ним спосіб, та необхідність, дійсну мету встановлення (підтвердження) судом факту, про який просив заявник.
Верховний Суд України у листі від 01.01.2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: 1. Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.
На думку суду, встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у заяві, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у заяві.
Крім того, в судовому засіданні не встановлено обставин, які б свідчили, що мати дитини ОСОБА_2 не здатна виконувати свої батьківські обов'язки щодо дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.
Та обставина, що позивач та відповідач врегулювали порядок виконання своїх батьківських обов'язків відносно своїх малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в договірному порядку у такий спосіб, внаслідок якого більший тягар з виховання дитини покладено на заявника, не свідчить про те, що заявник самостійно виховує дитину і може вважатися в розумінні закону «одиноким батьком», оскільки такий договір не позбавляє матір дитини батьківських прав і не залишає дитину без материнського виховання.
Таким чином, твердження заявника про існування юридичного факту, що він є батьком, який самостійно виховує дітей віком до 18 років, не знайшли свого підтвердження під часу судового розгляду, оскільки матір дитини ОСОБА_2 не позбавлена батьківських прав, зобов'язана належним чином виконувати свої батьківські обов'язки, бере участь у вихованні малолітніх дітей, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а зобов'язання про утримання дітей Позивач ОСОБА_1 взяв на себе в договірному порядку, а тому вимоги заявника є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, самостійного виховання та утримання позивачем своїх малолітніх дітей, слід також відмовити у зв'язку з її необґрунтованістю.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 12.ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Стаття 77. Належність доказів предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 2 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, разом з тим, позивач не повідомив суд про підстави звільнення від доказування.
За таких підстав, в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити у повному обсязі.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
З огляду на відхилення позовних вимог судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись статтями 10, 12, 13, 76-81,141, 263-265, 280-284, 289 ЦПК України, суд
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Повний текст рішення виготовлено 10.06.2024.
Суддя В.Л. Котвицький