Іменем України
11 червня 2024 року
м. Харків
справа № 639/3248/21
провадження № 22-ц/818/1985/24
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Сізонової О.О.
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1 ,
відповідач- ОСОБА_2 ,
третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Мусієнко Олена Іванівна,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Мусієнко Олена Іванівна про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2023 року, постановлене під головуванням судді Баркової Н.В., -
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Мусієнко Олена Іванівна про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мусієнко Олена Іванівна про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права спільної сумісної власності на житловий будинок задоволено частково. Встановлено юридичний факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по 10.01.2021 року. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 гривень.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Устименко Ігор Анатолійович просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні права спільної сумісної власності на житловий будинок та постановити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вимоги позивача в повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що при ухваленні рішення судом не надано належної оцінки правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, не враховано принципу диспозитивності та засад змагальності сторін, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про недоведеність факту придбання спірного будинку за сумісні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по 10.01.2021 рокуне оспорюється, тому судом апеляційної інстанції не переглядається.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на досліджені судом письмові докази, показання свідків, світлини, визнання певних обставин відповідачем, суд прийшов до висновку що між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_4 виникли стосунки, які притаманні подружжю: вказані особи не перебували в інших шлюбах, разом проживали під одним дахом, мали спільний побут, разом опікувались та виконували обов'язки по домогосподарству, мали спільний відпочинок. Вказані обставини не заперечувались і визнані відповідачем. Отже суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність передбачених законом підстав для встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по 10.01.2021 року. Між тим спірний житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований на праві приватної власності за ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . У судовому засіданні, суду першої інстанції, встановлено на підставі письмових договорів, показань свідків, а також визнано позивачем, що спірний будинок АДРЕСА_1 був придбаний 01.08.2006 року ОСОБА_4 саме за кошти, що були отримані від продажу належного їй особисто майна, а саме двох квартир, які належали їй: одна - на підставі договору дарування, а інша - отримана у спадок. Вказані квартири були продані безпосередньо перед придбанням спірного будинку і для його придбання, що також визнано позивачем і підтверджено показами свідків, а також вбачається з дат укладення таких договорів. Сума, отримана від продажу квартир (122760,00 грн + 300475, 00 грн = 423235, 00 грн) була більшою вартості будинку АДРЕСА_1 , на купівлю якого витрачено 310 000 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 01.08.2006 року. Враховуючи викладене, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірний будинок хоча і був придбаний під час проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, однак є особистою власністю ОСОБА_4 , оскільки придбаний за її особисті кошти, отримані від продажу майна, що було її особистою власністю відповідно до закону. Зазначені висновки не спростовуються даними про наявність у позивача постійного трудового стажу, а також обставинами щодо тривалого ремонту будинку і участі позивача в сплаті комунальних послуг у спірному будинку. При цьому позивачем суду не надано жодних належних доказів його участі у придбанні спірного будинку особистими коштами. Таким чином, оцінивши досліджені докази, суд прийшов до висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , а також визнання за ОСОБА_1 з цих підстав права власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Такі висновки суду першої інстанції в повній мірі відповідають вимогам закону.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м. Харків) 12.01.2021 року (а.с.160 т.1).
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина, до складу якої входить житловий будинок АДРЕСА_1 , якій належав померлій на підставі договору купівлі-продажу від 21.08.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хащіною Н.В. за реєстровим № 2603 (а.с.67-68 т.1)
Зазначені обставини підтверджуються інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 18.05.2021 року(а.с.8 т.1).
Після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , її донька ОСОБА_2 , 19.01.2021 року звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мусієнко О.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті матері (а.с.159 т.1), заведена спадкова справа за №220/2018 (а.с.161-168 т.1).
07.05.2021 року ОСОБА_1 також звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мусієнко О.І. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 10.01.2021 року (а.с.180 т.1).
Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №63219413 від 19.01.2021 року та інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) №63219520 від 19.01.2021 року, спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину відсутні, а також за життя ОСОБА_4 заповіт не складала, спадковий договір не укладала (а.с.165-168 т.1).
ОСОБА_2 є дочкою померлої ОСОБА_4 та спадкоємицею першої черги.
З копії спадкової справи вбачається, що до складу спадкоємців ОСОБА_4 входять ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
З копії договору купівлі-продажу від 29.06.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кулієвою Л.Л. за №729 ОСОБА_4 продала квартиру АДРЕСА_2 , що належала їй на підставі Договору дарування від 23.08.1998 року №2-884. Продаж вчинено за 122 760,00 грн. Згідно п.5 договору продавець стверджує, що прав щодо вищевказаної квартири у третіх осіб (в тому числі членів сім'ї та за договором найму чи шлюбним контрактом) немає (а.с. 61-62 т.1).
З копії договору купівлі-продажу від 03.08.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глуховцевою Н.В. за №1-2411, убачається, що ОСОБА_4 продала квартиру АДРЕСА_3 , що належала їй на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Восьмою Харківською державною нотаріальною конторою 02.03.2005 року за реєстровим №2-285. Продаж квартири вчинено за ціною 300 475,00 грн. Відповідно до п.5 договору продавець свідчить, зокрема, що обтяжень, а також будь-яких прав у третіх осіб щодо квартири немає (а.с. 63-66 т.1).
За договором купівлі-продажу від 21.08.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хащіною Н.В. ОСОБА_4 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 . Відповідно до п.4 договору продаж житлового будинку за домовленістю сторін вчинено за 310 000, 00 грн. За змістом договору, єдиним покупцем житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_4 , право власності на який у неї виникло з моменту державної реєстрації, факт проведення якої підтверджується відповідним витягом від 23.08.2006 року. Як вбачається з інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 18.05.2021 року, ОСОБА_4 належить на праві приватної власності будинок АДРЕСА_1 .
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що з 1995 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав однією сім'єю з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Разом вони були пов'язані спільним побутом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, фактично виконували права та обов'язки подружжя, тобто проживали однією сім'єю, як чоловік та жінка. Відповідач є донькою померлої ОСОБА_4 від попереднього шлюбу, яка проживала разом з матір'ю та позивачем. Під час спільного проживання за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було придбано будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Після придбання вищезазначеного будинку позивач із дружиною та відповідачем проживали там разом. Відповідач декілька років тому переїхала до іншого помешкання, де проживає до теперішнього часу. ОСОБА_1 на даний час мешкає в спірному будинку, утримує його, сплачує комунальні платежі, тощо. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла. ОСОБА_1 здійснив її поховання, як чоловік. Після смерті матері, в січні 2021 року, відповідач забрала всі правовстановлюючі документи на спірний будинок, які знаходились за місцем проживання позивача ( АДРЕСА_1 ) та звернулася до приватного нотаріуса Мусієнко О. І. з заявою про прийняття спадщини. На даний час договір купівлі-продажу, технічний паспорт та інші документи знаходяться у відповідача. У зв'язку з викладеним, позивач вимушений звернутися до суду з вказаним позовом.
Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є інші юридичні факти.
Згідно зі ст. 12 ЦПК України та відповідно до ч.ч. 1, 5 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасникам справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною другою ст. 3 СК України, чинного з 01.01.2004 року визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з ч.1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Отже для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Судом першої інстанції встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року по 10.01.2021 року, в цій частині рішення суду не оспорюється, та судом апеляційної інстанції не переглядається.
У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.
Порядок набуття у власність вказаного майна врегульовано ст. 57 та 60 СК України та ч.3 ст. 368 ЦК України
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно ч.2 ст. 60 СК України, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма ч. 3 ст. 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частинами 1-3 статті 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: як час набуття майна, так і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)).
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З матеріалів справи убачається, що за договором купівлі - продажу від 29.06.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кулієвою Л.Л. за №729 ОСОБА_4 продала квартиру АДРЕСА_2 , що належала їй на підставі Договору дарування від 23.08.1998 року №2-884. Продаж вчинено за 122 760,00 грн.
З копії договору купівлі-продажу від 03.08.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глуховцевою Н.В. за №1-2411, убачається, що ОСОБА_4 продала квартиру АДРЕСА_3 , що належала їй на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Восьмою Харківською державною нотаріальною конторою 02.03.2005 року за реєстровим №2-285. Продаж квартири вчинено за ціною 300 475,00 грн.
21.08.2006 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 придбано житловий будинок АДРЕСА_1 за 310 000, 00 грн.
За таких обставин колегія суддів вважає доведеним факт придбання спірного будинку за рахунок власних коштів ОСОБА_4 .
Доводи позивача про придбання вказаної квартири за рахунок коштів, що належали на праві сумісної власності йому та ОСОБА_4 спростовуються наявними у справі доказами.
Даних про наявність інших коштів у подружжя, які було витрачено на придбання спірного будинку, матеріали справи не містять.
Тому висновок суду про недоведеність позовних вимог в цій частині є обґрунтованим.
Належних, допустимих доказів наявності спільних коштів, за рахунок яких було придбано спірний житловий будинок, позивачем суду не надано. Також відсутні докази, що отримані ОСОБА_4 за продаж належних їй квартир кошти, були витрачені не на придбання спірного будинку, а на інші цілі.
Рішення суду ухвалено з додержанням вимог матеріального та процесуального права.
Підстав для його зміни або скасування немає.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 грудня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Н.П. Пилипчук
О.Ю. Тичкова
Повне судове рішення виготовлено 13.06.2024 року.