Провадження № 22-ц/803/4012/24 Справа № 201/11264/23 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
12 червня 2024 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.
за участю секретаря судового засідання - Лопакової А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Діпропетровська від 22 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,-
У вересні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 11 червня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з пропозицією позичити йому грошові кошти в сумі, еквівалентній 20 000,00 доларів США.
12 червня 2014 року позивач у присутності свідків добровільно передав відповідачу 20000,00 доларів США в якості позики. Строк повернення позики сторони погодили моментом пред'явлення вимоги позивачем. Письмово сторони договір позики не оформили, адже відповідач запевнив позивача, що це зайве та жодних проблем з поверненням коштів не буде.
В травні 2015 року позивач почав телефонувати відповідачу з питанням повернути запозичені гроші, на що відповідач повідомив, що треба ще почекати, посилаючись на певні господарські труднощі підприємства. Пообіцяв повернути кошти до 12 вересня 2015 року.
12 вересня 2015 року позивач знов зателефонував відповідачу з вимогою повернути гроші, на що він просив відтермінування строку виконання угоди, тепер вже до 12 жовтня 2015 року і гарантував, що особисто привезе всі гроші 15 жовтня 2015 року в м. Київ де передасть їх позивачу. Після цієї розмови відповідач перестав відповідати на телефонні дзвінки позивача або брав трубку і говорив грубощі. Ані в Київ, ані в інше місце відповідач так і не приїхав, гроші позивачу не віддав. Останній раз позивач бачив відповідача в квітні 2016 року коли останній приїхав до м. Дніпро, де у них відбулась зустріч, в процесі якої відповідач підтвердив той факт, що він взяв у позивача грошові кошти в розмірі 20 000,00 доларів США, але документи на цю суму надати він не може, бо ці документи він не оформив, а грошові кошти він витратив і повертати він їх не збирається.
06 жовтня 2016 року позивач звернувся до Соборного ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області із заявою про вчинення відповідачем щодо нього кримінального правопорушення, що підтверджується витягом з ЄРДР від 06 жовтня 2016 року.
У зв?язку з тим, що відповідач і досі не повернув позивачу взяті в борг кошти, позивач вважає що він має сплатити суму боргу, а також проценти до дня фактичного повернення позики на рівні облікової ставки Національного банку України, адже сторонами не визначений розмір процентів за позикою, а також не погоджено, що позика є безпроцентною.
Враховуючи наведене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 1 678 637,70 грн.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Діпропетровська від 22 січня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів - відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що в провадженні СВ Голосіївського управління Національної поліції у м. Києві перебувало кримінальне провадження № 12016040650004228 від 06 вересня 2017 року, правова кваліфікація - ч. 3 ст. 190 КК України.
Постановою слідчого СВ Голосіївського управління Національної поліції у м. Києві Расюка В. від 27 червня 2023 року кримінальне провадження № 12016040650004228 від 06 вересня 2017 року було закрито, у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення.
Із тексту вищевказаної постанови від 27 червня 2023 року вбачається, що досудовим розслідуванням було встановлено, що 03 жовтня 2016 року до Соборного ВП ДВП надійшла заява від ОСОБА_1 , який повідомив, що 11 червня 2014 року ОСОБА_2 шахрайським шляхом заволодів належними йому грошовими коштами у розмірі 20 000 доларів США. ОСОБА_1 не надав ніякого документального підтвердження своїм словам.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки на підтвердження зазначених правовідносин та наявність грошового зобов'язання, позивачем суду не надано жодних належних та допустимих доказів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до положень ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Згідно ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Відповідно до вимог ст.ст. 626-629 ЦК України договором є домовленість двох або більш сторін, спрямована на становлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтями 509, 526 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є право відношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Згідно вимог ст.ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання ( неналежне виконання ). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені законом або договором, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків.
Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Згідно ч.2 ст.1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. (ч.1 ст.1047 ЦК України)
Виходячи з положень ч. 2 ст. 1047 ЦК України, допускається пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Суд розглядає справу не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд ( стаття 13 ЦПК України ).
Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами ст. 78 ЦПК України визначено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Як зазначає ОСОБА_1 у позовній заяві, 11 червня 2014 року до ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з пропозицією позичити йому грошові кошти в сумі, еквівалентній 20 000,00 доларів США. 12 червня 2014 року позивач у присутності свідків добровільно передав відповідачу 20 000,00 доларів США в якості позики. Строк повернення позики сторони погодили моментом пред'явлення вимоги позивачем. Письмово сторони договір позики не оформили.
В даному випадку сума позики у розмірі 20 000,00 доларів США є значно вищою, ніж двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, та є обов'язковою умовою письмової форми договору позики.
Однак, на підтвердження зазначених правовідносин та наявність грошового зобов'язання, позивачем суду не надано жодних належних та допустимих доказів, а тому, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, так як вони є необґрунтованими та такими, що не відповідають приписам чинного ЦК України.
Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи зазначене, відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Що стосується судових витрат понесених апелянтом, то колегія суддів їх не переглядає, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Діпропетровська від 22 січня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства.
Судді: