справа № 756/6668/23 головуючий у суді І інстанції Шевчук А.В.
провадження № 22-ц/824/8474/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
10 червня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Лобоцької В.П.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, -
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та просив визначити місце проживання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із її батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за його місцем проживання; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки всіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця, починаючи з дня подання позовної заяви і до досягнення донькою повноліття.
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 рокузакрито провадження у справі в частині визначення місця проживання дитини на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції через порушення норм процесуального права та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що під час розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем не було вирішено питання про місце проживання малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року по справі № 200/952/18, дає підстави вважати, що з метою захисту прав та інтересів дитини, суд може вийти за межі позовних вимог щодо вирішення питання про місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків навіть одночасно з вимогою про розірвання шлюбу за відсутності спору про проживання дитини. При цьому, позивач звертає увагу, що проживання батьків за однієї адресою не є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини (дітей) разом з одним із них. Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 березня 2021 року при розгляді справи №288/39/20, продовження №61-17698св20. З метою захисту прав та інтересів малолітньої доньки, та ненастання в майбутньому негативних наслідків, позивач просить суд юридично закріпити шляхом встановлення місця проживання малолітньої доньки разом із ним, оскільки це не визначено. Крім того, визначення місця проживання дитини з позивачем не може розцінюватися як розлучення дитини з матір'ю, яка має такі ж права що і батько, а, відтак, маючи бажання, може займатися вихованням та розвитком доньки на рівні з позивачем. Мати дитини у разі визначення місця проживання доньки з батьком не обмежена у своєму праві на спілкування з нею, турботі та участі у його вихованні й може реалізувати свої права шляхом домовленості з батьком дитини щодо встановлення часу спілкування або за рішенням органу опіки і піклування чи за рішенням суду. Стороною позивача до суду першої інстанції були надані достатні докази, які підтверджують, що є потреба у визначенні місця проживання доньки разом із її батьком позивачем. Водночас, суд першої інстанції не врахував правової позиції Верховного Суду, ні доводи позивача, ні бажання самої дитини, ні сам факт визнання позовних вимог відповідачем. Обставини та обґрунтування, які визначає позивач, підтверджуються усіма необхідними документами, копії яких долучені до позовної заяви.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 вказує про те, що з моменту подачі позивачем позовної заяви про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів пройшов практично один рік. Весь цей час батько проживає з донькою. Зі сторони матері не було вчинено жодних дій, які б перешкоджали цьому. Більш того, сам батько робить все для того, щоб розлагодити відносини матері та доньки. Дитина боїться батька та знаходиться під повним його контролем. Про це свідчить манера спілкування доньки та матері та рідкісні зустрічі тільки в присутності батька. Сторона позивача в своїй скарзі наводить положення ч. 1 ст. 162 СК України та стверджує, що малолітня дитина не може без спільної згоди її батьків самостійно визначити місце проживання. Але тут позивач суперечить сам собі. Наразі є згода матері стосовно визначення місця проживання з батьком, яка була викладена в письмових поясненнях та в рішенні суду першої інстанції. Позиція відповідача на теперішній час не змінилась. Як тоді, так і зараз немає спору між сторонами, про що було зазначено в ухвалі про закриття провадження. У зв'язку з цим, відповідач вважає, що ухвала є законною та відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.
Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що мати не заперечувала та не заперечує, не чинила і не чинить перешкод такому проживанню, більше того погоджується з усіма ініціативами батька задля уникнення травмування психіки дитини, що підтверджується наданими письмовими поясненнями.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Згідно з частиною 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку із цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Разом і тим, за змістом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд може закрити провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо встановить, що предмет спору був відсутній на час пред'явлення позову.
Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто, не існувати на час пред'явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв'язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні).
Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема, шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18, від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20.
Таким чином, сама по собі відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем, тобто, батьком дитини не може свідчити про те, що між сторонами був відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини на час звернення позивача до суду із цим позовом, а також на час постановлення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали, а тому суд першої інстанції не мав достатніх підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України.
У справі «Bellet v. France» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.
Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (частина 1 статті 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя.
Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку та постановлення ухвали про закриття провадження у справі, у зв'язку з відсутністю предмета спору, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду, не взявши до уваги, що на час відкриття провадження у справі і до моменту постановлення судом оскаржуваної ухвали між сторонами існував спір щодо визначення місця проживання дитини, тому суду необхідно було розглянути по суті заявлені позовні вимоги, а у випадку їх необґрунтованості відмовити у їх задоволенні через безпідставність чи недоведеність згідно із вимогами ЦПК України.
Відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
На підставі викладеного та керуючись статтями 255, 374, 379, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити.
Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 рокускасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 11 червня 2024 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.