Справа №345/2503/24
Провадження № 2/345/643/2024
06.06.2024 року м. Калуш
Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі
головуючого судді Онушканича В. В.
з участю секретаря судового засідання Слободян Т.Я.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомпанія Прикарпаття" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним з моменту його укладення,
Позивач звернувся до суду з вищенаведеним позовом. Свої вимоги мотивує тим, що він є власником земельної ділянки, площею 1,1938 га, кадастровий номер 26228822000:02:002:0175, розташованої на території с. Довгий Войнилів Калуського району Івано-Франківської області згідно державного акта про право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ІФ №049143. ОСОБА_1 стало відомо, що нібито 06.06.2028 року між ним та ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» укладено договір оренди земельної ділянки, який згідно з даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстрований державним реєстратором Тлумацької міської ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області Копич Н.З.
ОСОБА_1 наголошує, що жодних договорів оренди земельної ділянки з відповідачем ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» він не укладав та не підписував, у зв'язку із чим було відсутнє вільне волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору оренди землі відповідно до вимог ч.3 ст.203 ЦК України. Окрім того, позивач звертає увагу, що на момент так званого «укладання» договору оренди земельної ділянки (06.06.2018 року) ще не була проведена державна реєстрація спірної земельної ділянки у ДЗК та, відповідно, не присвоєно кадастрового номера. Так, згідно витягу із ДЗК та копії технічної документації дата державної реєстрації земельної ділянки - 04.07.2019 року. Тому зазначеного в оспорюваному договорі оренди земельної ділянки кадастрового номера 26228822000:02:002:0175 станом на червень 2018 року ще не існувало.
Окрім того позивач неодноразово звертався про дострокове припинення договору оренди за згодою сторін, але питання до цього часу так і не залишилося вирішеним. Тому позивач змушений звернутися до суду, просить визнати договір оренди земельної ділянки від 06.06.2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» - недійсним з моменту його укладення, а також стягнути з відповідача на користь позивача сплачений судовий збір.
Представник відповідача ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» подав відзив на позов. Відповідач не погоджується із вимогами, які заявлені у позовній заяві, вважає заявлені вимоги такими, що не підлягають задоволенню. Оспорюваний договір оренди землі від 06.06.2018 року укладено між позивачем та відповідачем, відповідно до умов якого орендодавець ОСОБА_1 передає, а орендар ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,1938 га. Строк дії договору оренди - 7 років, сплив якого починається з моменту державної реєстрації права оренди в порядку, передбаченому законодавством, але в будь-якому випадку сторони дійшли згоди, що даний договір та право оренди за даним договором є чинним до моменту закінчення збирання урожаю орендарем.
Договір оренди землі від 06.06.2018 року зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26.07.2019 року, номер запису: 32663613, строк дії: 25.07.2026 року. Згідно із п.4.1 договору оренди землі від 06.06.2018 року орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі 8% нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, що складає 1863,35 грн. за рік оренди. На виконання умов вищевказаного договору оренди землі, в рахунок суми орендної плати за користування земельною ділянкою орендодавець ОСОБА_1 отримав дохід в розмірі 14911,47 грн. (за період з 2018 по 2023 роки). Орендарем з цих сум отриманого доходу нараховано та сплачено щороку до бюджету податок з доходів фізичних осіб в розмірі 2684,04 грн. та військового збору у розмірі 223,68 грн.
Отримуючи орендну плату за землю, яка проводилася на підставі умов договору оренди землі від 06.06.2018 року, орендодавець ОСОБА_1 тим самим підтвердив свою згоду з умовами укладеного договору оренди землі від 06.06.2018 року та факт виконання зі сторони позивача своїх прав і обов'язків по ним.
Представник відповідача наголошує, що договір оренди землі між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» укладений (підписаний) 06.06.2018 року у зв'язку із тим, що:
-станом на дату укладення в орендодавця (позивача) був наявний тільки державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ІФ №049143 від 10.07.1999 року старого зразка (без кадастрового номеру) і йому необхідно було провести технічну інвентаризацію земельної ділянки та присвоїти кадастровий номер;
-земельна ділянка, площею 1,1938 га, була в 2018 році в обробітку ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» та, відповідно, було потреба в узаконенні правовідносин між сторонами та наявності підстав (укладений договір) для проведення виплати орендної плати;
-договір на виконання робіт №256/2018 від 04.06.2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ЗемЮрКонсалтинг» на здійснення технічної інвентаризації земельної ділянки, площею 1,1938 га, був профінансований відповідачем (ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття»);
-після державної реєстрації та присвоєння 04.07.2019 року кадастрового номера 26228822000:02:002:0175 земельній ділянці, площею 1,1938 га, яка належить позивачу, договір оренди землі від 06.06.2018 року був наданий на державну реєстрацію, яка була проведена 26.07.2019 року.
Тому представник відповідача просить в задоволенні позовних вимог відмовити.
Позивач своїм правом подати відповідь на відзив не скористався.
Позивач в судовому засіданні позов підтримав. Пояснив, що належною йому земельною ділянкою ТОВ "Агрокомпанія Прикарпаття" користується з 2006 року, за це йому виплачувалась орендна плата. Проте договір оренди належної йому земельної ділянки від 06.06.2018 він не підписував. Бажає, щоб відповідач повернув йому його земельну ділянку.
Представник позивача наголосила, що між її довірителем і відповідачем був укладений договір оренди землі з 2006 року по 2018. Станом на 2018 рік земельній ділянці позивача ще не було присвоєно кадастрового номера. Оскільки, відповідно до вимог ст. 15 ЗУ "Про оренду землі", істотною умовою договору оренди землі, зокрема, є і кадастровий номер об'єкта оренди, то станом на червень 2018 року при укладенні нового договору оренди землі не було дотримано вимог щодо істотних умов договору земельної ділянки. Це є підставою визнання цього договору недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України. Технічна документація на земельну ділянку позивача була виготовлена лише в липні 2019 року.
Представник відповідача заперечив щодо задоволення позову. Вважає його безпідставним. Пояснив, що укладений між позивачем і відповідачем договір земельної ділянки відповідає вимогам діючого законодавства. Щодо зазначення в договорі оренди кадастрового номера земельної ділянки, який був присвоєний їй у 2019 році, то припускає, що допущена описка в даті укладення договору і насправді він був укладений в 2019 році. Наголосив, що на виконання оспорюваного договору відповідач регулярно сплачував позивачу орендну плату, тобто договір реально виконувався.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (частина перша статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина четверта статті 124 ЗК України).
Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
З поданих сторонами доказів вбачається, що 06.06.2018 року між ОСОБА_1 (орендодавцем) та ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття» (орендарем) було укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне володіння і користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Згідно із ч.1 ст.203 ЦПК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Згідно частини другої статті 207 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди землі ) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Покликання позивача, що він не підписував оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 06.06.2018 року, є голослівними та не підтверджені жодними доказами.
Відповідно до ч.2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Ч.3 ст.13 ЦПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Як вказує ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч.7 ст.81 ЦПК України).
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (ст. 129 Конституції України).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Водночас, в порушення вимог ст.ст. 12,13,81 ЦПК України, позивачем не надано суду жодних доказів на спростування факту підписання ним оспорюваного договору. Відповідно до ч.1 ст.84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Водночас позивачем не було заявлено клопотань про витребування чи забезпечення доказів, призначення експертизи, зокрема почеркознавчої. А тому суд не бере до уваги покликання позивача про не підписання ним договору, як на підставу для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Щодо аргументів позивача про те, що договір оренди від 06.06.2018 року не містить усіх передбачених Законом України «Про оренду землі» істотних умов.
Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на дату укладення оспорюваного договору оренди) істотними умовами договору оренди землі є:
-об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);
-строк дії договору оренди;
-орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 р. у справі № 506/132/20.
У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених ст. 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав.
В п.1.1 оспорюваного договору оренди вказано кадастровий номер земельної ділянки - 26228822000:02:002:0175.
Водночас матеріалами справи встановлено, що на момент укладення договору оренди (06.06.2018 року) такого кадастрового номера земельної ділянки не було і не могло бути.
Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Частинами 3,4 цієї статті передбачено, що сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Відповідно до статті 16 Закону України «Про державний земельний кадастр» земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Кадастровий номер скасовується у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки.
З копії державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ІФ №049143, який виданий 10.07.1999 року на підставі рішення сесії Довговойнилівської сільської Ради народних депутатів від 07.07.1999 року, вбачається, що ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 1,19 га, в межах згідно із планом, яка розташована на території села Довгий Войнилів Довговойнилівської сільської ради, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с.18-19).
Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) згідно державного акта серії ІІІ-ІФ №049143 - 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться в с.Довгий Войнилів (за межами населеного пункту) на території Верхнянської сільської ради ОТГ Калуського району Івано-Франківської області виготовлена ТОВ «ЗемЮрКонсалтинг» на замовлення ОСОБА_1 10.06.2019 року (а.с.21-36).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а.с.7-8) державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 26228822000:02:002:0175, площею 1,1938 га, здійснено 04.07.2019 року, орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки: міськрайонне управління у Калуському районі та м.Калуші Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області.
Таким чином, на момент укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки 06.06.2018 року земельна ділянка, про яку йде мова в договорі, не було сформованою, кадастровий номер вказаній ділянці не був присвоєний. Крім того, те, що кадастровий номер земельній ділянці був присвоєний лише у 2019 році, також не заперечується сторонами.
Щодо покликання представника відповідача начебто під час укладення оспорюваного договору оренди допущено технічну описку в даті укладення договору, а саме помилково зазначено рік «2018» замість «2019», такі посилання є абсолютно голослівними, не підтверджені жодними доказами та спрямовані на введення суду в оману щодо дійсних обставин справи.
Також суд враховує, що із 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» - статті 18 та 20 щодо обов'язкової державної реєстрації договорів оренди землі. Отже, з 01 січня 2013 року реєстрації підлягає лише право оренди земельної ділянки. Договір оренди / додаткова угода, якою такий договор змінено, з цього часу зареєстрованими бути не можуть.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено, що: «Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16 зробив такі висновки. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з положеннями статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.
За частиною п'ятою статті 6 Закону № 161-XIV право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Підпунктом 6 пункту 2 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.
Статтею 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду у встановленій формі.
Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.
Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, у частині того, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, право оренди виникає з моменту його державної реєстрації.
Однак Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.
При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону № 161-XIV вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації».
Таким чином, державна реєстрація права оренди земельної ділянки на підставі оспорюваного договору оренди від 06.06.2018 року не змінила дату його укладення.
Отже, оцінивши в сукупності зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що під час укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки сторонами не було погоджено таку істотну мову, як кадастровий номер земельної ділянки, тобто по суті не визначено об'єкт оренди.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом.
Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Оскільки внаслідок укладення оспорюваного договору, в якому не було погоджено таку істотну мову, як кадастровий номер земельної ділянки, позивач позбавлений права користуватися та розпоряджатися належною йому земельною ділянкою на власний розсуд, а тому наявні підстави для визнання оспорюваного договору оренди земельної ділянки від 06.06.2018 року - недійсним.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України з відповідача слід стягнути понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати.
На підставі викладеного, ст.ст.203, 207, 215, 319, 321, 391 ЦК України, Закону України «Про оренду землі», керуючись ст.ст.141, 259, 263-265 ЦПК України,
Позов задоволити.
Визнати договір оренди земельної ділянки від 06.06.2018 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрокомпанія Прикарпаття», який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Тлумацької міської ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області Копич Н.З. 10.11.2020 року - недійсним з моменту його укладення.
Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомпанія Прикарпаття" на користь ОСОБА_1 1211,20 грн. сплаченого судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущенного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст судового рішення складено 12.06.2024 року.
Суддя Володимир ОНУШКАНИЧ