Справа №760/21768/20
провадження №2/760/718/24
27 травня 2024 року Солом'янський районний суд м. Києва у складі:
головуючого-судді - Букіної О.М.,
при секретарі - Кавун В.В.,
за участю:
позивача - залі Соруш,
представника позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання дитини, -
06.10.2020 до Солом'янського районного суду м. Києва надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, про визначення місця проживання дитини, у якій позивач просить суд:
- визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_5 .
Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , про визначення місця проживання дитини, позивач Залі Соруш посилається на наступне.
Так, зазначає, що він, громадянин Ісламської Республіки ОСОБА_6 , ОСОБА_2 перебуває в зареєстрованому шлюбі з громадянкою Республіки Польща Феінер ОСОБА_7 з 06 серпня 2014 року.
Даний факт підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .
Фактично до реєстрації шлюбу він з ОСОБА_8 проживали цивільним шлюбом в Україні з 2003 року (ще до того часу як були студентами Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського - позивач за класом фортепіано, а дружина за класом скрипки).
Як вказує позивач, за весь час існування між ними подружніх стосунків він займався забезпеченням їхньої сім'ї. Він часто виступав з концертами за кордоном, вів викладацьку діяльність як в Україні, так і за кордоном. Часто ОСОБА_8 їздила разом з ним, також брала участь в концертах, а були випадки, коли очікувала його повернення в Україні. Вони вели розгалужену творчу діяльність в Україні та за її кордонами, маючи при цьому постійне місце проживання в Україні.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилась донька - ОСОБА_4 , яка є громадянкою України.
Народження доньки позивач чекав, ОСОБА_9 його єдина довгоочікувана дитина. Всі його плани, всі його дії спрямовувались і спрямовуються на найкраще забезпечення потреб і інтересів їхньої з Катажиною доньки. Вони з відповідачкою як батьки бажали, щоб їхня дитина була громадянкою України.
Позивач зазначає, що після ОСОБА_10 доньки розпочались певні побутові конфлікти з матір'ю ОСОБА_8 , в квартирі якої вони всі зареєстровані і проживали ( АДРЕСА_1 ). Тому вони з дружиною вирішили придбати окреме житло для їхньої сім'ї і жити окремо. Для своєї сім'ї вони обрали будинок АДРЕСА_2 . 21 лютого 2018 року вони придбали вказаний будинок і позивач займався облаштуванням його для повноцінного проживання їхньої сім'ї.
Позивач посилається на те, що в 2019 році він почав помічати, що ставлення Катажини до нього і до їхнього сімейного життя почало змінюватись в негативну сторону. Не дивлячись на те, що зі сторони Катажини в його сторону почались прояви агресії, вона продовжувала будувати спільні плани на майбутнє для їхньої сім'ї, приймала активну участь в виборі облаштування та оздоблення їхнього сімейного будинку. В той час, він не звернув увагу на зміни в поведінці дружини по відношенню до себе, оскільки в неї часто мали місце безпідставні зміни настрою та ставлення до того чи іншого члена родини. При цьому, вони проводили сумісно час з донькою, вели повноцінне сімейне життя.
15 грудня 2019 року вони в колі друзів в ресторані святкували день ОСОБА_10 їхньої доньки. Наприкінці святкування, раптово без жодних до того передумов, ОСОБА_8 почала забороняти йому взяти на руки ОСОБА_11 , і почала поводитись істерично, чим лякала дитину. Ніхто з гостей не міг зрозуміти поведінку Катажини.
З 18 грудня 2019 року, як вказує позивач, ОСОБА_8 , забравши доньку фактично зникла з його життя. Позивач не розумів причин такої поведінки Катажини, але спочатку вирішив підкоритись її бажанню і очікувати. Чим далі, тим більше він розумів, що ОСОБА_8 може місяцями, а то і роками не спілкуватись і ігнорувати без жодного пояснення причин, оскільки він вже бачив таке її ставлення до членів її ж родини. Станом на день звернення до суду з позовом, позивач не має точної та достовірної інформації, де знаходиться його дитина та дружина.
При цьому, коли він заявив матері Катажини в травні 2020 році, що більше не буде очікувати, а заявить в поліцію на розшук своєї доньки ОСОБА_11 та дружини, то ОСОБА_8 певним чином вийшла на зв'язок і він декілька разів спілкувався з донькою по SKYPE. Спілкування з ОСОБА_8 стосовно їхньої доньки ОСОБА_11 не відбувається взагалі, він лише бачить, що донька жива. В свою чергу донька, в ті декілька разів, що вони спілкувались по SKYPE, з радістю спілкувалась з ним, дитина сумує за ним як і позивач за нею.
Позивач і його донька ОСОБА_9 потребують спілкування один з одним.
Позивач посилається на те, що відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина.
Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Позивач вказує на те, що він матеріально та житлом забезпечений, отримує достатній заробіток для самостійного утримання та розвитку своєї дитини.
Враховуючи те, що мати доньки ОСОБА_3 вже тривалий час порушує його батьківські права на виховання доньки, фактично ізолювавши від нього доньку, він навіть достовірно не знає де вони живуть, то позивач об'єктивно розуміє, що в подальшому ситуація конфлікту лише поглибиться: він ніколи не побачить свою доньку, ОСОБА_12 не матиме національної самоідентифікації, про фактичне усвідомлення дитиною себе як громадянки України при таких обставинах унеможливлює і дитина ростиме в неповній сім'ї без присутності в її житті батька виключно через примху її матері - відповідачки, - яку вона навіть не бажає пояснити.
Протягом останніх 9 місяців Феінер Катажина узурпувала повністю батьківські права на їхню спільну доньку. Феінер Катажина повністю розуміє, що позивач порівну з нею має право опікуватись донькою і свідомо ігнорує його як батька для їхньої доньки.
Позивач вважає, що донька ОСОБА_12 не зможе вирости повноцінною особистістю в такій психологічній атмосфері: нівелювання ролі батька і чоловіка в житті сім'ї, відкрита агресія зі сторони матері по відношенню до батька, і налаштування дитини проти батька.
За таких умов позивач вважає, що доньці Залі ОСОБА_13 буде краще проживати з ним.
Також позивач вказує на те, що він ніколи не налаштовував дитину проти матері, не нівелював роль матері в житті дитини та не принижував її. Він матеріально забезпечував свою сім'ю, та має змогу повністю матеріально забезпечувати свою доньку. Фарімах відвідуватиме дитячий садок, в подальшому школу, що дасть дитині можливість соціалізуватись в колі однолітків та розвиватись відповідно віку. Враховуючи те, що ОСОБА_12 має батьків різних національностей, а сама є громадянкою України, то для повноцінного розвитку і самоідентифікації дитина повинна вивчати мови та культуру країн, до яких вона має приналежність за громадянством та національністю.
З огляду на викладене, позивач звернувся до суду з позовом та просить визначити місце проживання малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_5 .
06.10.2020 на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями дану справу було передано до провадження судді Букіної О.М.
12.10.2020 до суду надійшла інформаційна довідка № 13275657 про реєстрацію місця проживання особи, відповідно до якої за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом'янської РДА, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 27.12.2012 р. по теперішній час.
Ухвалою суду від 15.10.2020 року, прийняти справу до провадження Солом'янського районного суду м. Києва, відкрити провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини, та призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні за правилами загального позовного провадження.
15.03.2021 до суду від представника відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого сторона відповідача позовні вимоги не визнає та просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
У поданому до суду відзиві представник відповідача зокрема вказав на те, що після народження дитини відносини між подружжям погіршились, що було зумовлено в тому числі релігійними та культурними відмінностями. З початку 2017 року сторони проживають окремо та повністю припинили шлюбні стосунки.
Від самого ОСОБА_14 вона проживає разом з матір'ю та утримується виключно за рахунок її коштів. Позивач проживає окремо, необхідної участі у житті доньки не бере та фінансової допомоги не надає. Так, до осені 2019 року позивач постійно мешкав у себе на батьківщині в Ісламській Республіці ОСОБА_6 і лише зрідка навідувався до доньки на декілька днів. Протягом 2016-2019 років відповідач разом з дитиною проживала як в Україні, так і в Польщі, про що позивачу було добре відомо.
У грудні 2019 у зв'язку з закінченням відповідачкою концертної діяльності в Україні, вона з дитиною виїхала до Польщі, де вони мешкають до цього часу у квартирі АДРЕСА_3 . Зазначена квартира є приватною власністю відповідача. В Польщі відповідач створила доньці належні побутові умови та забезпечила її усім необхідним для повноцінного та гармонійного розвитку. ОСОБА_11 відвідує приватний дитячий садок, а також займається фігурним катанням. Дитина є соціалізованою, має багато друзів серед однолітків. Відповідач постійно займається вихованням доньки, опікується її здоров'ям, бере активну участь в її житті та становленні, соціальному та моральному розвитку, забезпечує її доглядом та усім необхідним. Дитина психоемоційно дуже прив'язана до матері.
За таких умов, будь-яких об'єктивних обставин, що унеможливлювали б проживання дитини з матір'ю або робили його недоцільним,ж не існує. Так, відповідач добре характеризується, не має будь-яких психічних розладів, алкогольними напоями чи наркотичними засобами не зловживає, аморального способу життя не веде.
При цьому, представник відповідача зауважив, що вирішуючи питання про доцільність проживання дитини з батьком необхідно врахувати, що до 2019 року він взагалі не цікавився дитиною, участі у її вихованні та навчанні не брав, про стан її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток не піклувався та жодних інших батьківських обов'язків щодо неї не виконував.
З моменту народження дитини позивач самоусунувся від матеріального утримання як своєї дружини, так і їх доньки, що свідчить про відсутність у нього почуття турботи за свою сім'ю, байдужість до їх потреб та безвідповідальне ставлення до своїх батьківських та подружніх обов'язків.
При цьому, відповідач ніколи не перешкоджала позивачу в реалізації його батьківських прав, не заперечувала проти його побачень з донькою чи спілкування з нею.
Разом з тим, враховуючи вік дитини та обставини справи, зокрема те, що вона ніколи не проживала разом із батьком, її розлучення з матір'ю, зміна місця проживання та оточення вочевидь призведе до виникнення стресового стану у дитини або навіть психологічної травми, а отже до порушення її інтересів, що є неприпустимим.
Враховуючи викладене та зважаючи на те, що позивачем не доведено, що проживання малолітньої ОСОБА_11 із ним є необхідністю і він краще забезпечить задоволення та захист інтересів малолітньої донечки, а також беручи до уваги те, що позивач свідомо ухиляється від матеріального забезпечення доньки впродовж багатьох років, сторона відповідача вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.
26.02.2024 позивачем було подано до суду заяву про забезпечення позову шляхом встановлення наступного графіку спілкування ОСОБА_2 з донькою Залі ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_1 :
- кожну другу суботу та неділю місяця з 10 год. 00 хв. до 19 год. 00 хв., кожну четверту суботу та неділю місяця з 10 год. 00 хв. до 19 год. 00 хв. без присутності матері ОСОБА_3 .
- за допомогою телефону та/або програм інтернет-телефонії (Viber, Tellegram, WatsApp) у рамках аудіо- та/або відеозв'язку конференції щодня тривалістю до двох годин, з урахуванням режиму та можливостей дитини.
Вимоги заяви мотивовано тим, що позивач звернувся з відповідним позовом до суду і з 2019 року позивач фактично не спілкувався з донькою, оскільки відповідач чинить йому перешкоди у спілкуванні та не повідомляє місця проживання дитини.
Ухвалою суду від 29.02.2024 року, заяву позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі за позивом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини - задоволено частково.
Визначено спосіб спілкування ОСОБА_2 з його малолітньою донькою ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 наступним чином:
- шляхом особистих зустрічей кожну другу суботу місяця та четверту неділю місяця з 12 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв., у присутності матері ОСОБА_3 ;
- шляхом застосування будь-яких доступних каналів телекомунікаційного зв'язку кожних понеділка, середи та п'ятниці протягом однієї години з урахування графіку та режиму дня дитини.
В іншій частині заяви - відмовлено.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28.02.2024, постановленою без виходу суду до нарадчої кімнати та яка занесена до протоколу судового засідання від 28.02.2024, було замінено третю особу у справі Орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації на Службу у справах дітей та сім'ї Бучанського району Київської області.
В підготовчому судовому засіданні судом на обговорення поставлено питання про можливість закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, оскільки відсутня юрисдикція суду України на вирішення спору у даній цивільній справі.
Позивач та його представник в судовому засіданні проти закриття провадження у справі не заперечували.
Відповідач та її представник в судове засідання не з'явилися, про день час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, будь-яких заяв/клопотань, додаткових пояснень від сторони відповідача до суду не надійшло.
Представник третьої особи Служби у справах дітей та сім'ї Бучанського району Київської області в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи третю особу було повідомлено належним чином. 03.05.2024 до суду через підсистему «Електронний суд» надійшов лист від служби у справах дітей Бучанського району Київської області про неможливість надати висновок органу опіки та піклування щодо розв'язання спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини. Аналогічний лист 06.05.2024 надійшов до суду засобами поштового зв'язку та зареєстрований в канцелярії суду за Вхід. № 30784.
Суд, заслухавши думку позивача та представника позивача, вивчивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, дослідивши докази в їх сукупності з боку допустимості, належності та достатності, дійшов до висновку, що провадження у справі підлягає закриттю з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст.ст. 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 є батьками малолітньої дитини - доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується даними повної виписки зі свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданої 15.05.2017 р.
Позивачем не заперечується той факт, що відповідач разом з малолітньою донькою ОСОБА_11 тривалий час проживають на території Польщі. Також, зазначений факт підтверджено і відповідачем.
Так, у поданому до суду відзиві на позовну заяву, представник відповідача зазначив про те, що у грудні 2019 у зв'язку з закінченням відповідачкою концертної діяльності в Україні, вона з дитиною виїхала до Польщі, де вони мешкають до цього часу у квартирі АДРЕСА_3 . Зазначена квартира є приватною власністю відповідача.
Крім того, наданими суду стороною відповідача доказами підтверджується факт вирішення спору сторін щодо розірвання шлюбу в судовому порядку компетентним судом Республіки Польща.
Отже, вбачається, що відповідач у справі - ОСОБА_3 разом з малолітньою донькою сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як на момент подання позову, так і на час винесення даної ухвали, проживають у Республіці Польща.
Вищевказана обставина свідчить про те, що зазначена справа є справою з іноземним елементом.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 6 Конвенції про захист правлюдини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а нетеоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, ай право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
У пунктах 1 та 2 постанови №3 Пленуму «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз'яснив, що «Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі Закон №2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI).
Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
Цивільна юрисдикція це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108-114 ЦПК)».
Так, згідно зі статтею 497 ЦПК України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.
У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 2, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:
- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
- об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Частиною першою статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
У статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено підстави визначення підсудності справ судам України та зазначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;
2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;
12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
При цьому, статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено випадки виключної підсудності справ з іноземним елементом судам України.
Законом України «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» від 14.09.2006 року ратифіковано Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчинену 19.10.1996 року у м.Гаазі (далі - Конвенція). Конвенція набула чинності 01.02.2008 року і Україна та Федеративна Республіка Німеччина є Договірними Державами Конвенції.
Відповідно до ст. 1, цілями Конвенції є: a) визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; b) визначити, яке право має застосовуватися такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; c) визначити право, що застосовується до батьківської відповідальності; d) забезпечити визнання та виконання таких заходів захисту в усіх Договірних Державах; e) запровадити таке співробітництво між органами Договірних Держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.
Для цілей цієї Конвенції термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин,які визначають права,обов'язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників. Отже, Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки.
Статтею 3 Конвенції визначено, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема, права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.
За загальним правилом, що наведене в ч.1 ст.5 Конвенції, судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
Водночас, ч. 1 ст. 6 Конвенції визначено, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункті 1 статті 5.
Також, з урахуванням статті 7 Конвенції, у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.
Отже, за змістом наведених положень Конвенції у даній категорії справ юрисдикція спору слідує за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо постійне місце проживання дитини переноситься до іншої договірної держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору.
Виходячи з того, що юрисдикція держави у вирішенні даної категорії спорів пов'язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, суд повинен визначити чи має право на розгляд справи, виходячи з доведеності факту саме постійного місяця проживання дитини.
Визначення поняття «постійне/звичайне місце проживання» Конвенцією не визначено. Разом з тим, як відзначив у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 613/11185/19 (провадження № 61-2286св21), звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім'ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі.
Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу садка, школи, різноманітних гуртків, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки тощо.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції має бути встановлено, що таке місце проживання існувало та збереглося задля обґрунтування того, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про визначення місця її проживання.
При цьому, згідно статті 35 Конвенції Компетентні органи Договірної Держави можуть звернутися з проханням до органів іншої Договірної Держави про надання допомоги у виконанні заходів захисту, ужитих згідно з цією Конвенцією, особливо під час забезпечення ефективного здійснення права на спілкування, а також права на підтримання безпосередніх контактів на постійній основі.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.09.2023 у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) вказано: «Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).
Права та обов'язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 671, 674 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Так, питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.
У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
Під час розгляду справи судом встановлено, що відповідач у справі - ОСОБА_3 разом з малолітньою донькою сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у грудні 2019 року виїхали з України та змінили місце постійного проживання з України на країну Польща, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання Хелени в м. Гдиня, а також довідкою про відвідування приватного дитячого садка, довідкою про членство в Академії фігурного катання.
Надані стороною відповідача докази на доведення факту саме постійного проживання в Республіці Польща, суд вважає переконливими.
Суд враховує тривалість перебування малолітньої доньки сторін в країні проживання (Республіці Польща) з грудня 2019 року, відвідування дошкільного закладу, наявність спору між сторонами щодо розірвання шлюбу, який розглядається компетентним судом Республіки Польща.
Суд також враховує і те, що позивач звернувся до суду з даним позовом у жовтні 2020 року, тобто після фактичного набуття дитиною права на проживання на території Республіки Польща.
Відповідно до статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Такий порядок передбачений "Конвенцією про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей" та відповідним процесуальним законодавством Німеччини.
Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню у судах України, підсудність визначається за правилами ЦПК України. Суди повинні застосувати п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не вирішувати справу по суті із одночасним зазначенням про непідсудність національним судам України таких вимог.
До відповідних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28.06.2023 у справі № 372/2558/21 (провадження № 61-1604св23), від 26.04.2022 у справі № 200/421/19 (провадження № 61-6949св21).
З огляду на наведене, враховуючи, що місце постійного проживання малолітньої доньки сторін - Республіка Польща, керуючись положеннями ст.ст. 5, 6 Конвенції про юрисдикцію, суд констатує відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору у даній цивільній справі, оскільки у даному випадку вимоги позивача не можуть бути предметом розгляду в суді на території України та підлягають пред'явленню до компетентного суду Республіки Польща.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Таким чином, враховуючи наведені норми Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, Конвенції про права дитини, Закону України «Про міжнародне приватне право», статті 497 ЦПК України суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини не підсудні національним судам України, в зв'язку із чим провадження у справі підлягає закриттю.
На підставі викладеного та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 255, ст. 260, ст.ст. 353-354 ЦПК України, суд,-
Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання дитини, - закрити.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя: О.М. Букіна