06 червня 2024 року м. Чернівці
Справа № 717/2016/23
Провадження №22-ц/822/506/24
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.,
суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.,
секретар - Тодоряк Г.Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Лівинецька сільська рада Дністровського району Чернівецької області,
треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Кельменьцького районного суду Чернівецької області від 01 лютого 2024 року, головуючий у І-й інстанції - Туржанський В.В.,
ОСОБА_1 у жовтні 2023 року звернувся до суду з позовом до Лівинецької сільської ради Дністровського району Чернівецької області, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він є племінником спадкодавця ОСОБА_5 і йому, як спадкоємцю після її смерті, поновлено строк для прийняття спадщини.
Вказував на те, що у нього відсутні документи, які підтверджують право власності на успадковане майно. Він отримав копію державного акту на право власності на земельну ділянку та виготовив технічний паспорт на успадкований будинок. Він є єдиним спадкоємцем ОСОБА_5 , однак нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Просив визнати за ним, як спадкоємцем за законом, право власності на спадкове майно його рідної тітки ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме, житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,87 га, кадастровий номер 7322087600:02:003:0133, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Оселівської сільської ради.
Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 01 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на земельну ділянку площею 0,87 га, кадастровий номер 7322087600:02:003:0133, цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та на житловий будинок, позначений у технічному паспорті літерою А-1, загальною площею 40,9 м2, житловою площею 31,8 м2, ганок позначений а1, сараї позначені літерами Б,В,Д,Е, літню кухню позначену літерою Г, вбиральню позначену літерою Є, вхід у погріб позначений літерами Вх, погріб позначений літерами Пг, ворота позначені №1 огорожу позначену №2 , хвіртку позначену №3, які розташовані в АДРЕСА_1 , у порядку спадкування.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка та житловий будинок з господарськими спорудами, які належали ОСОБА_5 і були успадковані нею після смерті ОСОБА_6 , є предметом спадкування, і ОСОБА_1 , як спадкоємцем за законом, який прийняв спадщину, може заявляти вимоги про визнання за ним права власності.
На дане рішення суду третя особа ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та не відповідає фактичним обставинам справи.
Вказує на те, що відповідно до заповіту від 01 лютого 2016 року покійна ОСОБА_5 заповіла все своє майно ОСОБА_3 , яка не була залучена до участі у справі у якості співвідповідача.
Окрім неї із заявою про прийняття спадщини також звертався ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як спадкоємці другої черги за правом представлення.
Однак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 .
В матеріалах справи відсутнє рішення суду про визнання заповіту на ім'я ОСОБА_3 недійсним.
Також позивачем не представлено всіх необхідних документів про підтвердження родинних стосунків з померлою ОСОБА_5 .
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що 28 квітня 1981 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали шлюб, який був зареєстрований у виконавчому комітеті Оселівської сільської ради Кельменецького району Чернівецької області, актовий запис № 03. ОСОБА_7 змінила прізвище на ОСОБА_8 . Вказана обставина стверджується копією повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб №00022043873 від 06 лютого 2019 року (а.с.105-107).
З копії державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №192739, виданого 16 червня 2005 року, вбачається, що земельна ділянка площею 0,87 га, кадастровий номер 7322087600:02:003:0133, цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, належала ОСОБА_6 (а.с.23-24).
З копії виписки з погосподарської книги № 257 від 18 травня 2023 року, виданої Лівинецькою сільською радою Дністровського району Чернівецької області та копії технічного паспорта на будинок садибного типу вбачається, що житловий будинок з господарськими будівлями, які були збудовані в період з 1950 по 1970 рік, які розташовані в АДРЕСА_1 , належали ОСОБА_6 (а.с. 25-30, 35-37).
Відповідно до довідки № 255 від 18 травня 2023 року, виданої Лівинецькою сільською радою Дністровського району Чернівецької області, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У листі № 302 від 07 липня 2020 року Оселівської сільської ради Дністровського району Чернівецької області зазначено, що згідно з погосподарської книги № 3, особовий рахунок № НОМЕР_1 за 2011 - 2015 роки, за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані та проживали ОСОБА_6 , 1935 року народження та ОСОБА_5 , 1938 року народження (а.с.36).
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошена померлою (частини перша, друга статті 1220 ЦК України)
Згідно із частинами першою, п'ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Тобто внаслідок спадкування на майно, яке належало спадкодавцеві на праві власності, право власності на це майно у спадкоємця виникає з часу відкриття спадщини.
Частиною першою статті 328 ЦК України установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Отже, ефективним способом захисту прав спадкоємця, який вважає себе таким, що прийняв спадщину, є вимога до інших спадкоємців (в разі їх відсутності, усунення їх від спадкування чи неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття до відповідної територіальної громади за місцем відкриття спадщини (стаття 1277 ЦК України)) про визнання права власності на спадкове майно.
Відповідно до частини третьої та п'ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Отже, ОСОБА_5 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6 , оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_6 на час відкриття спадщини. У матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що ОСОБА_5 протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, заявила про відмову від спадщини, яка залишилася після смерті ОСОБА_6 .
Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 26 січня 2023 року у справі №717/1600/22 за позовом ОСОБА_1 до Лівинецької сільської ради Дністровського району про визнання додаткового строку для подання заяви нотаріусу про прийняття спадщини, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено та визначено йому для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , додатковий строк тривалістю шість місяців з моменту набрання рішенням законної сили. Зазначене рішення суду набрало законної сили 28 лютого 2023 року.
У вказаному рішенні суду встановлено, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_5 , оскільки є її рідним племінником.
З постанови приватного нотаріуса Дністровського районного нотаріального округу Лакусти В.І. від 02 червня 2023 року №523/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 з тих підстав, що наявний заповіт ОСОБА_5 на все майно на користь ОСОБА_3 , який не визнаний недійсним, а також не надано всіх необхідних документів про підтвердження родинних стосунків ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , та документів, які посвідчують право власності на житловий будинок.
Згідно з частиною першою статті 1265 ЦК України у п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що під час вирішення питання, хто є спадкоємцями за законом, необхідно враховувати такі юридичні факти, як: родинні відносини (кровна спорідненість), шлюбні відносини, усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні спадкодавця.
У п'яту чергу право на спадкування мають родичі четвертого-шостого ступеня споріднення, якщо відсутні спадкоємці перших чотирьох черг (родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення). До родичів четвертого ступеня споріднення належать діти рідних племінників та племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки та онучки) і рідні брати та сестри його діда та баби (двоюрідні дід та баба). До родичів п'ятого ступеня споріднення належать діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племінники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки). Родичі шостого ступеня споріднення - це діти його двоюрідних правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправнучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (троюрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри).
Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 755/12382/17 (провадження № 61-19049св20)
Установивши, що ОСОБА_1 як спадкоємець п'ятої черги спадкування прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 , а інші спадкоємці у спадкодавців відсутні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 права власності на спадкове майно.
Доводи щодо незалучення до участі у справі ОСОБА_3 , як відповідача у даній справі, є безпідставними з огляду на наступне.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 25 червня 2019 року, яке залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, у цивільній справі № 717/72/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - Оселівська сільська рада Кельменецького району Чернівецької області, про визнання заповіту недійсним встановлено, що згідно з висновком експерта Чернівецького НДЕКЦ №901 від 17.08.2018 року та №404-К від 24.04.2019 року підписи в рядку підпис в обох примірниках заповіту ОСОБА_5 від 01 лютого 2016 року виконані не ОСОБА_5 , а іншою особою, отже, судом першої інстанції встановлено, що заповіт ОСОБА_5 від 01 лютого 2016 року є нікчемним, як такий, що не підписаний особисто заповідачем. ОСОБА_5 була дружиною ОСОБА_6 , який був рідним братом матері позивача, а в свою чергу, ОСОБА_2 не надав суду доказів та не довів належним чином те, що він був пов'язаний із ОСОБА_5 спільним побутом і вони мали взаємні права та обов'язки, що відповідають ознакам сім'ї.
Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 (провадження № 61-697св21).
Враховуючи, що складений заповіт від імені ОСОБА_9 від 01 лютого 2016 року, виданий на ім'я ОСОБА_3 , є нікчемним та не створює юридичних наслідків, відсутні підстави для залучення останньої як відповідача у даній справі.
У постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17, від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18, від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/13604/20 сформульовано висновок, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов'язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги.
Виходячи з викладеного, колегія суддів у цій справі не встановила неналежності складу відповідачів та підстав для відмови у зв'язку з цим у позові.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов'язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.
Виходячи з викладеного, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не містять достатнього обґрунтування, що могло би стати підставою для скасування рішення і ухвалення нового.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2024 року відстрочено ОСОБА_3 сплату судового збору у розмірі 3 600 грн за подання апеляційної скарги на рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 01 лютого 2024 року до ухвалення рішення по справі.
Враховуючи викладене, а також те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з ОСОБА_3 на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 600 грн за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Кельменьцького районного суду Чернівецької області від 01 лютого 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 3 600 гривень за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 06 червня 2024 року.
Головуючий І.М. Литвинюк
Судді: Н.К. Височанська
І.Н. Лисак