Справа № 2-739/11
Провадження № 4-с/496/10/24
30 квітня 2024 року Біляївський районний суд
Одеської області
у складі: головуючого судді Трушиної О.І.
за участю секретаря Стрілець Ж.М.
представника заявника ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції)
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції цивільну справу за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність державного виконавця Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),
Представник ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду зі скаргою, в якій просив суд зобов'язати Біляївський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) в рамках виконавчого провадження №29069144 зняти арешт з майна заявника - ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Свою скаргу представник мотивував тим, що маючи намір розпорядитись власним майном, заявник випадково від нотаріуса дізналась про арешти, а саме, що на виконанні відділу державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції у період з 04.10.2011 року по 30.11.2011 року перебувало виконавче провадження №29069144 з примусового виконання виконавчого листа №2-739, виданого 29.07.2011 року Біляївським районним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «АУЗ Факторинг» заборгованості у розмірі 128754,51 грн., яке завершено на підставі п. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на момент прийняття рішення. На підставі цього виконавчого провадження було арештовано все рухоме та нерухоме майно заявника. Намагаючись з'ясувати усі обставини справи, заявник звернулася до Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області, на що нею було отримано відповідь, з якої вбачається, що згідно з даними Автоматизованої системи виконавчого провадження у Біляївському відділі державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у період з 04.10.2011 року по 30.12.2011 року перебувало виконавче провадження №29069144 з примусового виконання виконавчого листа №2-739, виданого 29.07.2011 року Біляївським районним судом Одеської області, яке було закінчено 30.12.2011 року на підставі ч. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на момент прийняття рішення, у зв'язку з направленням виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби. Згідно даних Автоматизованої системи виконавчого провадження, в рамках вказаного виконавчого провадження накладено арешт на майно боржника. Разом з тим, згідно даних Автоматизованої системи виконавчого провадження, у подальшому зазначений виконавчий документ на виконанні у відділах державної виконавчої служби в Одеській області не перебував. Тобто, з відповіді заявник дізналась про рішення суду та підстави арешту. Далі заявник звернулася до Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) з вимогою зняти арешт та виключити з реєстру боржників отримала відмову. Відмовляючи у знятті арешту та виключення заявника з реєстру боржників Біляївським відділом державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області заявнику було роз'яснено, що арешт було накладено в рамках ВП №29069144; на час звернення заявника стягувач не звертався до виконавчої служби/або до боржника з заявою про виконання виконавчого листа; виконавче провадження знищено; строк виконання виконавчого листа сплив. Заявник вважає, що особа, дії якої оскаржуються, безпідставно відмовила у знятті арешту. На думку представника бездіяльність державного виконавця щодо не зняття арешту з рухомого та нерухомого майна протиправною та такою, що порушує її права, у зв'язку з чим представник заявника звернувся до суду з вказаною скаргою.
Представник заявника в судовому засіданні скаргу підтримав та просив задовольнити.
Представник стягувача ТОВ «АУЗ Факторинг» в судове засідання не з'явився, належним чино повідомлявся про дату та час розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.
Державний виконавець Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) не з'явився, належним чином повідомлявся про дату та час розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.
Заслухавши пояснення представника заявника, дослідивши скаргу та додані до неї документи, суд дійшов наступного висновку.
Як встановлено в судовому засіданні, заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 02.06.2011 року було задоволено позовну заяву ТОВ «АУЗ Факторинг» до ОСОБА_2 про стягнення коштів у розмірі 120626,47 грн. Відповідно до вказаного рішення, позов ТОВ «АУЗ Факторинг» було задоволено, та стягнуто з ОСОБА_2 на його користь суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 127425,51 грн. та судові витрати у розмірі 1329 грн. Вказане заочне рішення набрало законної сили 17.06.2011 року та було видано виконавчий лист № 2-739/11.
Відповідно до листа від 29.03.2024 року за №23902/21.12 Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) встановлено, що на виконанні у Відділі державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції перебувало виконавче провадження № за АСВП: 29069144 з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2-739, виданого 29.07.2011 року Біляївським районним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТзОВ «АУЗ Факторинг» заборгованість у розмірі 128754,51 грн.
Згідно витягу з АСВП на підставі постанови державного виконавця відділу державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції про арешт майна боржника та заборони його відчуження, 29069144 від 04.10.2011 року було накладено арешт на невизначене майно та все нерухоме майно, що належить ОСОБА_2
30.12.2011 року керуючись вимогами п. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (втратив чинність на підставі Закону України №1404-VIII (1404-19) від 02.06.2016 року) державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, у зв'язку з направленням виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби та не передбачає припинення арешту майна боржника та скасування інших заходів примусового виконання рішення.
Крім того, державним виконавцем було повідомлено, що строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік, у зв'язку з чим представнику заявника було рекомендовано звернутись до суду для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У п. 9 ч.3ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Отже, виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Згідно ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно зі ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції станом на грудень 2012 року, коли було повернуто виконавче провадження стягувачу), державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції станом на грудень 2012 року), державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документу стягувачу згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із ст. 48 цього Закону.
У разі повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження не є закінченим. При цьому, державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.
Аналогічні висновки зроблено Верховним Судом у постановах від 17 січня 2018 року по справі № 910/8019/15-г, від 06 березня 2019 року в справі № 263/1468/17, від 04 березня 2020 року в справі № 127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17.
За ч.ч. 1, 3 ст. 46 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції від 03.08.2010 року станом на час винесення постанови про стягнення виконавчого збору у ВП № 29069144), у разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом, а в разі невиконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - громадянина і в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - з боржника - юридичної особи. Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.
Положеннями частин 1 та 2 статті 43 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції станом на грудень 2012 року), визначено, що розподіл стягнутих державним виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаної від реалізації майна боржника) здійснюється у такому порядку: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати державної виконавчої служби, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, не покриті авансовим внеском сторін та інших осіб; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми; 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені державним
виконавцем відповідно до вимог цього Закону. Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється по мірі їх стягнення.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції станом на грудень 2012 року), у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі, якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника (частина 2 статті 50 вказаного Закону).
Відповідно до ч.ч. 4,5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження (у чинній редакції) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Отже, на момент закінчення виконавчого провадження, у зв'язку з направленням виконавчого документу за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби, не вбачалося законних підстав для зняття арешту з майна боржника.
З метою приведення нормативно-правових актів у відповідність до вимог чинного законодавства наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 року № 512/5 було затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень (далі Інструкція).
Згідно із п.16 Розділу 8 Інструкції, постанова про зняття арешту з майна боржника або скасування інших заходів примусового виконання рішення без винесення постанови про відкриття чи відновлення виконавчого провадження виноситься державним виконавцем органу державної виконавчої служби або приватним виконавцем, яким виконавчий документ повернуто стягувачу, за заявою боржника у разі, якщо: після повернення виконавчого документа стягувачу наявні обставини, визначені частиною першою статті 39 Закону (крім випадків, коли виконавчий документ перебуває на примусовому виконанні), а також за умови сплати боржником витрат виконавчого провадження, здійснених під час виконавчого провадження, у якому виконавчий документ повернуто стягувачу (крім випадків, коли виконавчий документ повернуто приватним виконавцем, діяльність якого припинена), та виконавчого збору, який підлягав стягненню у цьому виконавчому провадженні (крім випадків, коли відповідно до статті 27 Закону виконавчий збір стягненню не підлягає). У разі припинення органу державної виконавчої служби, на виконанні у якому перебував повернутий стягувачу виконавчий документ, постанова(и), передбачена(і) цим пунктом, виноситься державним виконавцем органу державної виконавчої служби, який є правонаступником органу державної виконавчої служби, що припинився.
Наразі згідно листа державного виконавця Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області виконавче провадження було закінчено на підставі п. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», а саме у зв'язку з тим, що виконавчий документ було направлено за належністю до іншого
відділу державної виконавчої служби. Згідно з наявної інформації інших виконавчих проваджень відносно ОСОБА_2 не було відкрито.
Згідно з частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у чинній редакції), рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України).
Згідно з частинами другою та третьою статті 451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).
За ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Верховний Суд у постанові від 13.07.2022 року (справа № 2/0301/806/11, провадження № 61-3814св22) зауважував, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права
Згідно зі статтею 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Указані норми визначають непорушність права власності (у тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов'язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016 року (в редакції, станом на час звернення до суду зі скаргою) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Статтею 447 ЦПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Порядок примусового виконання рішень визначений Законом України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21.04.1999 року (далі - Закон №606-XIV), що був чинний на момент відкриття виконавчого провадження, в рамках якого було накладено арешт на нерухоме майно ОСОБА_2 , та закінчення виконавчого провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону №606-XIV державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Положеннями ст. 57 Закону №606-XIV визначено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, зокрема, винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Відповідно до ст. 30 Закону №606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме:
- закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону;
- повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону;
- повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.
Зі змісту скарги вбачається, що по виконавчому провадженню №29069144 державний виконавець Біляївського відділу державної виконавчої служби виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції до грудня 2012 року), який встановлює, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби
Частинами 1, 2 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21.04.1999 року встановлено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
За змістом ст. 60 Закону №606-XIV особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.
Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що усі матеріали виконавчого провадження №29069144 з примусового виконання виконавчого листа №2-739/11, виданого Біляївським районним судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «АУЗ Факторинг» заборгованості у розмірі 128754,51 грн. знищено у зв'язку із закінченням строків їх зберігання. Будь-які документально підтверджені відомості про те, що в період з 04.10.2011 року по день розгляду скарги виконавчою службою на підставі заяв як первісного стягувача, так і його правонаступника, проводились будь-які виконавчі дії з примусового виконання зазначеного виконавчого листа відсутні.
Верховний Суд у своїй постанові від 13.07.2022 року по справі №2/0301/806/11 (провадження №61-3814св22) зауважив, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права
Суд вважає, що наявність протягом тривалого часу (більш, ніж десять років) нескасованого арешту з майна боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій, як з боку первісного стягувача, так і його правонаступника, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, яке закріплено у статті 1 Протоколу до Конвенції.
За таких обставин, підстави для продовження арешту майна відсутні, оскільки відсутнє відкрите виконавче провадження відносно боржника ОСОБА_2 .
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 27.03.2020 року у справі №817/928/17, не зняття відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби і порушене право позивача підлягає захисту шляхом зобов'язання відповідача зняти арешт з нерухомого майна позивача.
При цьому, відсутність норми закону, яка б прямо зобов'язувала державного виконавця зняти арешт з майна боржника при поверненні виконавчого документа стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону №606-XIV, не спростовує того факту, що з поверненням виконавчого документа здійснення виконавчого провадження шляхом примусового виконання рішення органами виконавчої служби припиняється, в результаті чого накладення арешту на майно боржника, як забезпечення реального виконання рішення, втрачає свою правову сутність, є необґрунтованим та таким, що порушує права боржника.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що скарга ОСОБА_2 є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Керуючись ст. 447, 450, 451 ЦПК України,
Скаргу ОСОБА_2 на бездіяльність державного виконавця Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - задовольнити.
Зобов'язати начальника Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зняти арешт з майна ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), накладеного в рамках виконавчого провадження № 29069144 з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2-739/2011 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АУЗ Факторинг» до ОСОБА_2 про стягнення коштів у розмірі 120626,47 грн, виданого Біляївським районним судом Одеської області 29.07.2011 року.
На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до Одеського апеляційного суду, через Біляївський районний суд Одеської області протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст ухвали суду складено 03.05.2024 року.
Суддя О.І. Трушина