03 червня 2024 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 757/45552/23-ц
номер провадження 22-ц/824/8931/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду
цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
учасники справи: представник відповідача Булгаков С.В. ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року /суддя Литвинова І.В./
у справі за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України про стягнення суми інфляційних витрат і компенсації моральної шкоди, -
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з Національного банку України на його користь суму інфляційних збитків, відповідно до офіційного індексу споживчих цін на суму 2800 грн, з починаючи з 04 жовтня 2023 року до фактичного виконання рішення у цій справі і суму відшкодування моральної (немайнової) шкоди - 1 000 000, 00 грн.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року позов залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід Держави суму судового збору 1 073, 60 грн. /а.с. 110-117/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, задовольнивши позовні вимоги.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що позовна вимога про стягнення майнової шкоди (реальних інфляційних збитків) пред'являється до відповідача на підставі ст. ст. 22, 1166 ЦК України як до особи, дії якої призвели до заподіяння шкоди (цивільний делікт), - а не на підставі статті 625 ЦК України як до боржника у грошовому зобов'язанні. Відповідач не є боржником у грошовому зобов'язанні, яке є предметом виконання у виконавчому провадженні. Таким чином, обидві позовні вимоги у цій справі є вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державного органу. Отже, позивач у цій справі звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини другої статті 3 ЗУ "Про судовий збір". Також вказував, що судом першої інстанції не застосовано норму пункту 15 частини першої статті 42 Закону України "Про Національний банк України". Разом з тим, мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить нерелевантні посилання на норми Законів України "Про Національний банк України" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які не мають відношення до цієї справи. Отже, видання судом виконавчого документу на виконання рішення суду про стягнення коштів означає безспірність такого стягнення. Не звернуто уваги судом першої інстанції і на те, що в контексті даних правовідносин було надано аналогічний приклад, на виконання відповідачем аналогічної платіжної інструкції (вимоги) державного виконавця про безспірне списання коштів з рахунку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в іншому виконавчому провадженні.
Представник Національного банку України Булгаков С.В. звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її вимог. Вказував, що умови і порядок виконання рішень судів, визначаються Законом України "Про виконавче провадження". Зазначав, що відповідно до статті 20 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та пункту 27 Інструкції, кошти Фонду не підлягають вилученню і можуть бути використані виключно для цілей визначених Законом. Також вказував, що у спірних правовідносинах Національний банк виступає не як орган державної влади, а як будь-яка інша юридична особа. Посилання апелянта на платіжний документ №54573267 від 03.10.2017, начебто у аналогічних правовідносинах, не може бути узято судом до уваги, оскільки цей документ отриманий з невідомих джерел, є недопустимим доказом, не стосується обставин цієї справи, стосуються іншого предмету спору, інших спірних правовідносин та інших фактичних обставин (неналежний доказ). Також вказував на те, що враховуючи висновки Верховного суду з аналогічних справ та зважаючи на те, що боржником у справі № 761/24136/15-ц є Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", а не Національний банк, підстави для стягнення матеріальної та моральної шкоди з Національного банку відсутні.
Апелянт в судове засідання не з'явився, про час та дату судового розгляду повідомлений належним чином, на електронну адресу, зазначену в апеляційній скарзі, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення скасуванню в частині стягнення судового збору, на підставі наступного.
Судом встановлено, що 26 липня 2023 року Шевченківським районним судом міста Києва видано виконавчий лист у цивільній справі № 761/24136/15-ц на виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року про стягнення з ПАТ «Комерційний банк «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на користь ОСОБА_3 судових витрат на професійну правову допомогу у розмірі 2 800, 00 грн, який в подальшому пред'явлено на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби /а. с. 16-17/.
Постановою державного виконавця від 02 серпня 2023 року відкрито виконавче провадження № 72404838 за виконавчим листом від 26 липня 2023 року у справі № 761/24136/15-ц /а. с. 18/.
З метою виконання зазначеного виконавчого документа, у відповідності до приписів Закону України «Про виконавче провадження» та «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 №512/5, державним виконавцем було направлено відповідну платіжну інструкцію на примусове списання коштів від 25 вересня 2023 року №72404838 до Національного банку України /а. с. 19/.
04 жовтня 2023 року Національний банк України повернув зазначену платіжну інструкцію без виконання і 09 жовтня 2023 року вона надійшла до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) /а. с. 19-20/.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вірно керувався такими нормами права.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Так, Національний банк України здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.
Згідно з пунктом 16 статті 42 Закону України «Про Національний банк України», Національний банк України веде рахунки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків тощо.
Саме задля досягнення поставленої мети та запобігання можливим зловживанням цим Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» чітко встановлено порядок дій усіх учасників суспільних правовідносин у разі виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.
Так, відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та у межах повноважень, передбачених цим Законом та / або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та / або ліквідації банку.
У статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наведено виключний перелік напрямків використання коштів Фонду.
Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для передбачених частиною другою статті 20 цього Закону цілей.
Відповідно до частин першої, другої, п'ятої статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову.
Тобто, приписи статей 2, 4, 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наділяють Фонд гарантування вкладів фізичних осіб спеціальним статусом, який передбачає законодавчо встановлену заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти), будь-якого їх вилучення, накладення арешту чи іншого обтяження.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно зі статтею 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктом 7 частини другої статті 1 Закону встановлено обов'язок державного виконавця під час примусового виконання виконавчого документу накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.
Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника під час здійснення примусового виконання виконавчих документів.
Частиною третьою ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» також передбачено, що не підлягають арешту у порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов'язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.
Органи державної влади та Національний банк не мають права втручатися в діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій і повноважень. Взаємодія Фонду з Національним банком та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства, як визначено частиною сьомою статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність дій Національного банку України щодо повернення державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 25 вересня 2023 року, про що на зворотній стороні платіжної інструкції від 25 вересня 2023 року зроблено відповідний напис, а відтак, безпідставні доводи сторони позивача для стягнення з відповідача суми інфляційних збитків.
Статтею 23 Цивільного кодексу України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року роз'яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає у межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з урахуванням у кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, ураховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотних вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках.
Практикою Європейського суду з прав людини визнана презумпція моральної шкоди. Тобто в разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчути страждання (моральну шкоду).
Право на відшкодування з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б відповідача вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов'язковою умовою настання відповідальності. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями.
Отже, суд першої інстанції дійшов також вірних висновків, що підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача відсутні, оскільки власне відсутнє порушення прав позивача зі його боку і відсутні обґрунтування того, у чому саме полягає моральна шкода, заподіяна позивачу, та розрахунок її грошового відшкодування.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції і відхиляє доводи апеляційної скарги, що фактично є тотожними з обґрунтуванням позову.
Умови і порядок виконання рішень судів, досліджено у повній мірі судом першої інстанції.
Зазначені умови визначаються Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до статті 20 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та пункту 27 Інструкції, кошти Фонду не підлягають вилученню і можуть бути використані виключно для цілей визначених Законом.
Не приймає апеляційний суд і посилання апелянта на платіжний документ №54573267 від 03.10.2017, начебто у аналогічних правовідносинах, оскільки зазначені правовідносини не стосується обставин цієї справи, а іншого предмету спору та інших фактичних обставин, а отже не є належним доказом у даній справі.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Водночас, здійснюючи розподіл судових витрат, суд першої інстанції допустив помилки.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Суд першої інстанції дійшов висновків, що оскільки позивач, подаючи позовну заяву, посилався на положення пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір», і не сплатив судовий збір, він підлягає стягненню в дохід Держави, у зв'язку із відмовою у задоволенні його позову, що не відповідає вимогам закону.
Так, приймаючи позов до розгляду, суд першої інстанції фактично погодився з підставами звільнення від сплати судового збору, вказаними позивачем - п. 13 ч. 2 ст. 3 ЗУ «Про судовий збір», а отже, в разі відмови у позові, судові витрати покладаються на державу.
Крім того, в суді апеляційної інстанції, апелянтом надана довідка про встановлення інвалідності - друга група з 15.04.2024 р. довічно, що є додатковою об'єктивною обставиною звільнення від сплати судового збору у відповідності до ЗУ «Про судовий збір».
Отже, з урахуванням викладеного, апеляційний суд в цій частині рішення суду першої інстанції скасовує.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 в дохід Держави суми судового збору 1 073, 60 грн. - скасувати.
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді: